На початку 1980-х років у Великій Британії відбувалися регулярні протести проти ядерної зброї, що супроводжувалися інтенсивними дебатами про моральність і надійність стримування. Найбільше запам'ятався Жіночий табір миру біля бази ВПС у Грінем Коммон, де мали базуватися крилаті ракети. 1 квітня 1983 року близько 70 тисяч протестувальників утворили 14-мильний ланцюг від Грінхема до Інституту атомної зброї в Олдермастоні й далі до заводу з виробництва боєприпасів у Бергфілді. Табір залишався на місці до 2000 року, значно довше після того, як крилаті ракети були вивезені, але мешканці продовжували протестувати проти британської програми "Трайдент".
Посадовець Міністерства оборони, якому тоді доводилося відповідати на кореспонденцію з ядерних питань, зауважив мені, що розібратися з більшістю претензій активістів було не так вже й складно. Вони часто мали квазістратегічний характер, наприклад, стверджували, що крилаті ракети є "зброєю першого удару". Такі твердження можна було спростувати як емпірично, так і аналітично. Уряд був упевнений у тому, що ця зброя посилює стримування, навіть якщо він не збирався переконувати активістів.
Що було справді складно для цього посадовця, так це коли люди писали, що ми не повинні мати нічого спільного з цією зброєю, тому що вона нечестива і що вони бояться за майбутнє своїх дітей. Як можна сказати, що заподіяння масової смерті не буде злим вчинком? Аргумент полягав у тому, що підготовка до злого вчинку стримує інших від таких же злих вчинків, якщо не більших, але навряд чи це претендує на високі моральні принципи. Для того, щоб стримувати, застосування ядерної зброї принаймні мало бути можливим. А що сталося б, якби стримування не спрацювало? Після яскравих зображень наслідків ядерних ударів (наприклад, у телевізійній драмі "Нитки" 1984 року, яка зображала ядерний удар по Шеффілду), як можна говорити, що перспектива не була жахливою?
Крилаті ракети з'являлися і зникали, їх прибрали через угоду про контроль над озброєннями 1987 року. А протести почалися у 1980-му, через 35 років після початку ядерної ери. З того часу ми пережили ще 44 роки. Але в умовах високої міжнародної напруженості, регулярних погроз з боку москви про те, що невірний крок НАТО призведе до Армагеддону, а угоди про контроль над озброєннями не виконуються, занепокоєння не лише не зменшилося, але й вийшло на новий рівень. Не вщух і антиядерний рух. Ще до повномасштабного вторгнення росії в Україну набирали обертів міжнародні рухи за заборону володіння ядерною зброєю, загрози її застосування, а також фактичного застосування.
Після численних доповідей про руйнівні короткострокові та довгострокові наслідки ядерної війни у 2013 році Генеральна Асамблея ООН створила робочу групу з питань ведення переговорів про світ без ядерної зброї. Під егідою Міжнародної кампанії за ліквідацію ядерної зброї (ICAN), яка отримала Нобелівську премію миру за свої зусилля, 2017 року було узгоджено умови Договору про заборону ядерної зброї (ДЗЯЗ). Ті, хто його підписав, погоджуються не розробляти, не випробовувати, не виробляти, не набувати, не володіти, не накопичувати, не застосовувати і не погрожувати застосуванням ядерної зброї. Вони також погоджуються не допомагати іншим у цій забороненій діяльності. Близько 70 держав ратифікували договір, хоча жодна з них не володіє ядерною зброєю або не залежить від стримування для забезпечення своєї безпеки.
Ліквідація всієї ядерної зброї означала б, що ми могли б перестати турбуватися про "бомбу", хоча, без сумніву, ми б знайшли щось інше, про що варто було б турбуватися. Але наразі, з огляду на погіршення ситуації з безпекою, ліквідація є ще більш віддаленою перспективою, ніж здавалося у 2017 році. Тим не менш, ICAN та інші кроки, що ставлять під сумнів легітимність ядерних арсеналів і моральність планів їхнього застосування, змушують ядерні держави пояснювати свою політику. Як вони можуть виправдати політику безпеки, засновану на загрозах масового знищення?
Одним зі шляхів вирішення цієї проблеми є дотримання міжнародного гуманітарного права, яке прагне обмежити шкідливі наслідки збройних конфліктів. Для того, щоб ядерна зброя відповідала цим нормам, необхідно знайти способи її використання, які б дозволили уникнути масових жертв серед цивільного населення, імовірно, шляхом спрямування її проти військових цілей у кількості, необхідній для знищення цих цілей, але не більше.
Це означало б значний відхід від мислення, яке домінувало в питанні про те, як управляти ядерними відносинами між наддержавами під час Холодної війни. Тоді була тенденція зосереджуватись на катастрофічних наслідках ядерної війни, щоб запобігти її виникненню. Це включало заперечення, що її можна обмежити. Аргументація полягала в тому, що держави, розуміючи, що агресивні дії загрожують жахливою відплатою, будуть обережними. Ця обережність дала б час дипломатії врегулювати конфлікт до того, як він переросте в ядерні обміни. Ядерна війна, локалізована і сфокусована, з уникненням цивільних цілей, звучить не так страшно, але за таких умов її ймовірність була б вищою. Чим більше ця страшна зброя відповідатиме законам війни, тим потенційно легше буде її застосувати. Це піднімає питання про те, що краще – послабити чи зберегти тісний зв'язок ядерної війни з масовою смертністю.
На початку минулого тижня мені пощастило бути присутнім на семінарі з права, етики та ядерної зброї, організованому професорами Яніною Ділл з Оксфорду та Скоттом Саганом зі Стенфорду, на якому розглядалася ця тема. Нижче наведено не звіт про семінар, адже окремі доповіді згодом будуть опубліковані, а мої власні думки, що виникли під час захопливої дискусії.
Закони війни і військово-повітряні сили. Заклики до роззброєння
Міжнародне гуманітарне право ґрунтується на етичних цінностях, зокрема на християнських критеріях "справедливої війни", які визначають, коли правильно розпочинати війну і як її слід вести. Основні принципи полягають у тому, що насильство може застосовуватися лише для досягнення законних військових цілей, що напади повинні бути спрямовані лише на комбатантів, а не на цивільне населення, і що навіть випадкових загроз цивільному життю слід уникати, якщо вони можуть бути надмірними порівняно з очікуваною військовою перевагою. При проведенні військових операцій необхідно завжди дбати про те, щоб захистити цивільне населення, цивільних осіб і цивільні об'єкти.
Ядерна зброя вперше з'явилася наприкінці Другої світової війни, під час якої міжнародне право дедалі більше нехтувалося, а різниця між комбатантами і некомбатантами неухильно стиралася. Безпорадне цивільне населення гинуло в різні способи, від таборів знищення до масових повітряних нальотів. Можливо, кульмінацією цього процесу стало атомне бомбардування Хіросіми і Нагасакі, хоча вогняне бомбардування Токіо в березні 1945 року залишається найсмертоноснішим повітряним нальотом війни.
Намагання використовувати повітряну силу виключно проти військових або пов'язаних із ними об'єктів, від збройових заводів до залізничних сортувальних станцій, призвело до великих втрат в авіації через вразливість перед ППО, оскільки літати доводилося низько і вдень, щоб помітити конкретні цілі. Було легше впливати на моральний дух ворога, бомбардуючи міста, навіть якщо було незрозуміло, як це наблизить кінець війни. Після того, як Люфтваффе створили прецеденти з бліцатаками, Королівські військово-повітряні сили не потребували особливого заохочення, щоб наслідувати їх. Як зауважив Бейзіл Ліддлл Гарт: "Неточність наведення бомби призвела до негуманності військової мети".
У 1949 році, після війни, коли переглядалися Женевські конвенції, американці і британці наполягали на тому, що не може бути ніяких обмежень для повітряної сили. Звичайні повітряні нальоти на міста продовжувалися і у наступних війнах, зокрема в Кореї та В'єтнамі. Однак на початку 1970-х років стало набагато важче відкидати ідею обмежень, оскільки дискримінація у використанні повітряної сили стала можливою з появою високоточних "розумних" бомб. Це усунуло виправдання того, що навіть при зосередженні на військових цілях велика кількість цивільних осіб може бути вбита не навмисно, а як "супутні втрати".
Тепер з'явився елемент вибору. Можна було обмежити атаки виключно військовими об'єктами, не завдаючи шкоди цивільному населенню; так само, звичайно, можна було завдати максимальної шкоди цивільному населенню, що росія і продемонструвала в Сирії та Україні. 1977 року Женевські конвенції 1949-го були переглянуті. До обширного Додаткового протоколу 1 були включені статті, що забороняють невибіркові напади на цивільне населення і знищення їжі, води та інших матеріалів, необхідних для виживання. Сюди також входило використання технологій, масштаби руйнувань яких не можна було обмежити. США і Велика Британія визнали, що це стосується повітряної сили, але все одно наполягали на тому, що "нові правила, запроваджені Протоколом, не мають на меті впливати на застосування ядерної зброї, не регулюють і не забороняють його", хоча в формулюванні не було нічого, що підтверджувало б це твердження. У 1996 році Міжнародний суд ООН надав консультативний висновок. Він не був дуже корисним:
"Погроза ядерною зброєю або її застосування, як правило, суперечить нормам міжнародного права, що застосовуються під час збройного конфлікту, і, зокрема, принципам і нормам гуманітарного права; однак, з огляду на сучасний стан міжнародного права і наявні в його розпорядженні фактичні дані, Суд не може зробити остаточний висновок про те, чи була б погроза ядерною зброєю або її застосування законним або незаконним в екстремальних обставинах самооборони, коли на карту було б поставлено саме виживання держави".
МС ООН також закликав ядерні держави до роззброєння.
Ядерна зброя. Чи застосовуються інші міркування?
Чи можна використовувати ядерну зброю у спосіб, що відповідає міжнародному гуманітарному праву? Ще в 1950-х роках робилися спроби з'ясувати, чи може ядерна зброя використовуватися так само, як звичайна. Була розроблена "тактична" ядерна зброя, включаючи міни і артилерійські снаряди, а також бомби малої потужності, і представлена як така, що за своїм характером схожа на звичайну зброю, тільки більш потужна. Стверджувалося, що їхня дія може бути якимось чином обмежена полем бою. Це ніколи не було переконливим. Суттєвою особливістю ядерної зброї була її руйнівна сила, з радіаційними ефектами на додаток до вибуху і вогню.
Якби зброя малої потужності була застосована у будь-яких масштабах, то кумулятивний ефект був би жахливим, особливо якщо взяти до уваги радіоактивні опади. Ризик застосування такої зброї в битві, що триває в центрі Європи, полягає в тому, що це не призведе до швидкого завершення битви, але призведе до ядерної ескалації набагато раніше, ніж це могло б статися в іншому випадку. Це те, що мається на увазі під "зниженням ядерного порогу".
Наприкінці 1970-х років з'явилися пропозиції замінити деякі з цих застарілих видів бойової зброї тим, що було описано як "зброя зі зменшеним радіаційним впливом", призначена для виведення з ладу танкових екіпажів, інакше відома як "нейтронна бомба". Антиядерний рух засудив цю зброю як ще одну мерзоту, остаточну "капіталістичну" бомбу, оскільки вона вбивала б людей, залишаючи майно неушкодженим. Більш серйозно вони застерігали від будь-якого розмивання кордонів між звичайною і ядерною зброєю. Ядерна зброя має бути виділена в окрему категорію.
Хоча зброя малої потужності стала частиною арсеналів наддержав, поява термоядерної "водневої" зброї також у 1950-х роках з потужністю, еквівалентною мільйонам тонн тротилу, кожна з яких здатна знищити окремі міста, зробила асоціацію ядерної зброї з масовою смертю ще сильнішою. У 1960-х вона стала ще сильнішою, коли адміністрація США почала турбуватися про те, як стабілізувати гонку озброєнь і запобігти тому, що було описано як "взаємний страх перед несподіваним нападом".
Ядерні відносини стабілізувалися, оскільки жодна з наддержав не змогла отримати вирішальну перевагу в гонці ядерних озброєнь. Результатом став стан, відомий як "взаємне гарантоване знищення". Але це залежало від відмінності між першим і другим ударами. Перший удар "проти сили" означав би спробу виграти ядерну війну, виводячи з ладу засоби відплати супротивника і залишаючи його беззахисним. Якщо супротивник мав можливість нанести другий удар, це означало б, що він може поглинути перший, а потім завдати у відповідь "неприйнятного" рівня шкоди. Це зазвичай описувалося як "контрцільове" нанесення удару, який вимірювався у відсотках загиблих і знищених промислових потужностей. Передбачалося, що якщо обидві сторони зіткнуться з неприйнятною шкодою, жодна з них не матиме стимулу поспішати з ядерним ударом.
Справа не в тому, що це була бажана філософія ураження. Її актуальність полягала в тому, що вона була джерелом обережності, посилюючи взаємне стримування. Якщо це був факт життя, від якого жодна наддержава не могла втекти, то це був аргумент на користь стриманості, як у веденні воєн, так і в розвитку озброєнь. Зокрема, ця логіка, хоч і суперечливо, призвела до того, що з'явився аргумент на користь відмови від спроб захисту від ракетних ударів. Успішна оборона могла б підтримати власний перший удар, запобігши другому удару у відповідь. На практиці успішна оборона була б складною через легкість, з якою ворог міг би здійснити нищівну атаку з використанням ще більш наступальних озброєнь, а також "хибних цілей" і приманок. Тому головним наслідком оборонної програми було б розпалювання гонки озброєнь за допомогою більш наступальних програм, що призвело б до ще більшої невизначеності і нестабільності.
Це перевернуло всі традиційні міркування про справедливу війну/міжнародне право з ніг на голову, що призвело до парадоксальної логіки: "Напад – добре, оборона – погано". Знищення міст – добре, знищення зброї – погано". Якою б хибною не була ця логіка, з її очевидним схваленням масових вбивств, вона стала новою ортодоксією. Вона вплинула на розробку як договорів про контроль над озброєннями, так і структур сил. В основі лежала думка, що було б краще, якби обидві сторони мали живучі сили, здатні витримати перший удар. Підводні човни, що патрулюють океани з власними балістичними ракетами, представляли собою найнадійнішу форму захисту від першого удару.
Спадщина мислення MAD залишається глибокою. Її можна побачити в припущеннях, що здатність атакувати ядерний потенціал супротивника загрожує нестабільністю, і що будь-яка ескалація до застосування ядерної зброї майже напевно закінчиться Армагеддоном. Дискусії про обмежені ядерні війни все ще звучать як маячня.
Проте, подібно до того, як розвиток точного наведення, вдосконалення сенсорів і більш досконалих систем командування і контролю дозволили думати про використання звичайних озброєнь у різні способи, були спроби зробити те ж саме і з ядерною зброєю. Дискомфорт від думки, що президент може зіткнутися лише з масовим знищенням та ураженням у відповідь, стимулював у США прагнення розробити альтернативні варіанти.
Потім, коли закінчилася Холодна війна, здавалося, що турбуватися про ці речі стали менше. З поліпшенням політичних відносин пристрасті спали: питання ураження можна було залишити цілком відкритим. Оскільки великі держави отримували "мирні дивіденди", стримування здавалося меншою проблемою.
На цьому тлі стало важче відокремлювати питання застосування ядерної зброї від питань міжнародного гуманітарного права. Якщо можливе більш вибіркове ураження звичайними озброєннями, то хіба це не стосується і ядерної зброї? 2013 року адміністрація Обами оголосила, що в майбутньому всі ядерні плани повинні "відповідати фундаментальним принципам права збройних конфліктів". Він також хотів підтримувати політику стримування. Значна частина конференції в Оксфорді була заклопотана тим, що це може означати на практиці.
Релігія і ядерне стримування. Роль Майкла Квінлана
Одним із тих, хто намагався займатися цим питанням і в змозі щось зробити, був Майкл Квінлан, про якого згадували під час конференції. Він надав більшу частину інтелектуальної ваги ядерному стримуванню Великої Британії, обіймаючи одну з високих посад у Міністерстві оборони. Він помер 2009 року, невдовзі після публікації доволі вдумливої книги на цю тему. Квінлан був одним із тих державних службовців, які глибоко переймалися політикою і писали про неї з великою ясністю. Він також був глибоко релігійною людиною, вихованою єзуїтами, чий католицизм вплинув на його мислення. Після виходу у відставку він написав книгу про справедливу війну разом із людиною, яка поділяла його віру та інтереси, колишнім начальником штабу оборони, генералом сером Чарльзом Гатрі. Моральні переконання спонукали його виступити проти війни в Іраку 2003 року.
Квінлан був енергійним прихильником ядерного стримування. Він виходив з того, що ядерна зброя є окремою категорією. Вона не може розглядатися як еквівалент звичайної зброї. Її поява "вивела потенціал війни за межу, за якою багато попередніх концепцій і категорій оцінки – як військових, так і політичних – перестали застосовуватись або навіть мати сенс".
У поєднанні з "можливостями доставки сучасних ракет по всьому світу як і з різноманітністю і невловимістю ракетних платформ" вона зробила доступним "те, що для практичних цілей є безмежною руйнівною силою, нестримною і невичерпною на будь-яких рівнях, що мають відношення до людини".
Квінлан визнав, що можливий "поділ спектру сили", зокрема при переході від звичайних до ядерних озброєнь, але він сумнівався в "абстракціях на кшталт порогів і вогневих розривів". Ключовим моментом було те, що "жодна концептуальна межа не може бути повністю надійною в умовах стресу великої війни". Те, як ведеться неядерна війна, вплине як на ймовірність, так і на характер ядерної війни.
Він визнав, що стримування залежить від ризику фактичного застосування ядерної зброї, хоча і немає впевненості, що вона буде застосована. Неможливо передбачити, як ті чи інші політичні лідери відреагують на свої моменти істини.
"Концепція стримування ... не може існувати виключно в теперішньому часі – вона неминуче містить посилання на майбутні дії, якими б умовними вони не були. Це посилання не обов'язково означає автоматизм або навіть твердий намір, пов'язаний із визначеними гіпотезами; воно повинно означати не більше, ніж відмову виключати будь-яку можливість застосування, але не менше цього".
Як же він узгоджував визнання необхідності ядерних планів зі своїми релігійними переконаннями? Квінлан звернувся до цього питання, коли в уряді, а потім і серед широкої громадськості обговорювалося питання про нове покоління атомних підводних човнів і ракет "Трайдент". Рішення полягало в тому, щоб змістити ураження з фокусу на радянські міста на те, що було описано як "джерела радянської державної влади".
Ідея атаки на лідерів держави, так званого "обезголовлення", обговорювалася у США ще в 1970-х роках. Можливість знищення "національного командування" могла б принаймні дати еліті супротивника паузу на роздуми, перш ніж вона запустить події, які можуть закінчитися її власною загибеллю. Але якби ворожий уряд більше не існував, хто б оголосив про закінчення війни? І якщо б еліта вірила, що може захистити себе, сховавшись у підземних бункерах, чи відчувала б вона більшу впевненість у тому, що зможе уникнути наслідків своїх дій?
Отже, спрямування ударів у такий спосіб могло б обійти проблему намірів, але на практиці, враховуючи кількість і розташування відповідних цілей, це все одно призвело б до загибелі великої кількості мешканців СРСР. А оскільки Квінлан вважав, що стримування залежить від безмежних можливостей знищення, то він не міг стверджувати, що більш обмежений удар слугуватиме цілям стримування.
Зосередження на головній меті удару не виключало другорядної мети, яка все одно передбачала масову загибель людей. Тож цей варіант не вирішував етичної дилеми. Після виходу у відставку з державної служби Квінлан брав активну участь у публічних дебатах і завжди був готовий навести переконливі аргументи на користь стримування, але саме це питання завжди викликало у нього найбільші труднощі.
З того часу, як Квінлан займався цим питанням як офіційна особа, було розроблено більше варіантів обмежених ударів, зокрема і для Великої Британії. Якщо настане момент, особи, які приймають рішення, якщо вони пережили ворожу атаку, можуть наполягати на повній відплаті або вирішити, що все це безглуздо, оскільки шкода вже завдана, і вони не мають бажання додавати страждань. Також сумнівно, що на цьому етапі вони турбуватимуться про міжнародне право.
Тому аргумент про те, що застосування ядерної зброї не є автоматичним у разі невдачі стримування, все ще залишається актуальним. Стримування може працювати доти, доки існує ризик застосування ядерної зброї, який може бути досить невеликим. За останні два роки путіну вдалося випромінювати відчуття загрози і небезпеки, достатнє на практиці для того, щоб утримати західні уряди від прямого втручання від імені України, при цьому він ніколи не пояснював, що він робитиме, якщо такий момент настане...
У деяких дуже напружених і екстремальних ситуаціях, наприклад, після нападу на їхню країну, політичні лідери можуть знайти способи використовувати цю зброю проти суто військових цілей і в обмежених масштабах. Тоді вони могли б стверджувати, що залишаються на правильному боці міжнародного права і моралі, наскільки це їх хвилює у такій ситуації. Але чим більше вони заздалегідь зосереджуються на цій можливості, тим більше ризикують послабити стримування, тому що небезпека може здатися супротивнику не такою вже й страшною.
Насправді не існує хороших варіантів ураження для ядерної зброї. Всі вони ставлять перед нами жахливий вибір. Єдиний спосіб уникнути цих дилем – вийти з ядерної епохи, ліквідувавши зброю. Можливо, настане час, коли політичні умови зроблять це можливим. Але поки що ці умови віддалені. Занадто багато країн вірять у стратегічну цінність своїх ядерних арсеналів. Наведення аргументів на користь повного роззброєння може бути моральним імперативом, але це також може бути способом ухилитися від усіх незручних питань, притаманних життю в ядерну епоху.
Більш реалістичною альтернативою є визнання того, що ядерні держави і надалі прагнутимуть стримувати загрози своєму існуванню, а це може включати погрози потенційному агресору чимось не менш страшним. Це не виключає розробки варіантів обмеженого застосування проти військових цілей. Якщо буде застосовано останній засіб і стримування повністю провалиться, стриманість буде кращою, ніж додавання до загальної суми терору і страждань, хоча обмежене застосування може здатися дивним компромісом. Або гнів і бажання відплати призведуть до масової реакції, або відчай і параліч можуть призвести до відсутності реакції взагалі.
Проблема не в тому, що ядерна зброя може бути використана законно і морально, з дискримінацією й пропорційністю, а в тому, що припускають, що якщо ця ідея буде реалізована, то потенціал для ескалації до крайнощів буде усунутий. Якщо ми хочемо, щоб політичні лідери залишалися не схильними до ризику під час кризи, то краще не розривати тісний зв'язок ядерної зброї з масовою смертю. Занадто велика впевненість в обмеженому застосуванні ядерної зброї може зробити її більш спокусливою під час кризи або коли справи йдуть погано у звичайній війні. На практиці, я підозрюю, що асоціація зі взаємним знищенням, яка так глибоко вкоренилася у суспільній свідомості, виявиться дуже міцною. І, можливо, це навіть на краще.
Констатуючи очевидне, ядерна ситуація стане більш керованою і терпимою, коли відносини між великими державами стануть менш напруженими. Коли і якщо нинішня напруженість зменшиться, було б розумно шукати способи ще більше знизити ризики ядерної катастрофи. Однак, якщо зброя не може бути повністю ліквідована, то не можуть бути знищені і ризики найгірших результатів, які можна собі уявити. Мало чого можна досягти, вдаючи, що це не так.
