Оскільки адміністрація Трампа розпочинає свої пошуки миру в Україні, одним із важливих питань, яке чекає на вирішення, є те, як буде підтримуватися безпека України в майбутньому в рамках будь-якої угоди.
Розгляд цього питання призвів до пропозицій щодо створення багатонаціональних сил, які були б переважно європейськими. Іноді їх називають "миротворчими силами", зокрема, Кейр Стармер, говорячи про можливий внесок Великої Британії, але в інших випадках їх називають "силами стримування" або "розмежування", хоча це дуже різні поняття.
Поки що ці ідеї обговорювалися лише на попередньому етапі, тому можна очікувати певної кількості нечітких формулювань. Але ці ярлики мають значення, оскільки вони можуть ввести в оману щодо масштабу необхідних зусиль або передбачати більше, ніж може бути реалізовано в дійсності. Чи дійсно можна "гарантувати" безпеку? Чи існує мир, який потрібно "підтримувати"? Гарантії безпеки можуть мати різні форми, як продемонстрував Бруно Тертре у своєму дописі в липні 2023 року. Деякі з них будуть сприйматися більш серйозно, ніж інші.
Підпишіться на наш новий телеграм-канал iPress | Міжнародна преса українською де ми трохи виходимо за рамки і показуємо більше, ніж на сайті. Ставайте частиною розумної спільноти!
Моя мета в цій статті – допомогти внести певну ясність у дискусію, розпакувавши ці концепції і пов'язавши їх із поточною ситуацією в Україні. Усі поточні пропозиції піднімають концептуальні та практичні проблеми, особливо коли вони тісно пов'язані з припиненням вогню. Європейці повинні замислитися над тим, як вони можуть більше підтримувати Україну в майбутньому, але в контексті як продовження бойових дій, так і їхнього припинення.
Гарантії безпеки. Великі держави не люблять бути обмеженими жорсткими зобов'язаннями
Гарантії безпеки – це засіб запевнення вразливих держав у тому, що інші прийдуть на допомогу, якщо на них нападуть сусідні хижаки. Пропонуючи такі гарантії, ми сподіваємось, що хижаків вдасться стримати. Золотим стандартом залишається стаття V Північноатлантичного договору 1949 року, в якій "Сторони погоджуються, що збройний напад на одну або декілька з них в Європі або Північній Америці буде розглядатися як напад на них усіх". У разі такого нападу кожна Сторона погоджується надати допомогу тим, хто його зазнав.
"Шляхом негайного вжиття, індивідуально і спільно з іншими Сторонами, таких заходів, які вона вважає необхідними, включаючи застосування збройної сили, для відновлення і підтримання безпеки у Північноатлантичному регіоні".
До нього зверталися лише одного разу – після нападу "Аль-Каїди" на США 11 вересня 2001 року. Це був важливий акт солідарності, але він не мав великого значення для військових розрахунків того часу. Ворог був підступним, але зовсім не іншою великою державою з повним набором військових можливостей.
Хоча зобов'язання звучить твердо, і жоден член ніколи не посилався на нього лише для того, щоб отримати відмову, воно не передбачає автоматичного виконання. Застереження про вихід полягає в тому, що союзник діятиме так, як він "вважає за потрібне", і, звичайно, він може вважати за потрібне взагалі нічого не робити. В принципі, немає жодної причини, чому в договорі не можна точно визначити, що очікується від сторін у випадку війни, але великі держави не люблять бути обмеженими жорсткими зобов'язаннями. Завжди залишається певний простір для маневру.
І це не дивно. Одна справа – поспішати на допомогу країні, яка стала жертвою відкритої агресії, і зовсім інша – підтримувати країну, яка діяла безвідповідально або перебуває у такому скрутному становищі, що порятунок неможливий. Навіть коли повна підтримка виправдана і є реальні військові можливості, дії можуть здаватися занадто ризикованими і не мати суспільної підтримки. Тим не менш, коли гарантія безпеки вже надана, її недотримання все одно коштуватиме дорого, оскільки це зменшить довіру до всіх інших подібних зобов'язань. Це ризикує бути сприйнятим як велика зрада, з обов'язковими посиланнями на Мюнхен і Чехословаччину 1938 року. Спроба росії імітувати НАТО за допомогою власної Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ) зазнала невдачі, оскільки її члени регулярно відчувають, що росія їх підводить. За винятком білорусі, жодна країна не виступила на підтримку росії в Україні, хоча б і обмежено.
Гарантії завжди призначені для двох аудиторій: держави, що їх отримують, і держави, що стримують. Життєво важливим випробуванням є стримування, оскільки це основна мета гарантії безпеки. Потенційний агресор знає, що якщо він здійснить напад, його жертву негайно підтримають інші, можливо, більші держави. Оскільки точні обставини, за яких може виникнути випробування, не можуть бути відомі заздалегідь, неминуче існує невизначеність щодо того, чи буде воно пройдене. Але потенційний супротивник не наважиться повністю відкинути загрози стримування. Навіть коли ймовірність того, що гарант виконає погрози, може здаватися низькою, наслідки, якщо він це зробить, можуть бути дуже високими, і тому ризик може виявитися не вартим того, щоб на нього йти. Досі росія намагалась не піддавати НАТО випробуванням за статтею V. Менш серйозні погрози, наприклад, осуд і економічні санкції, з більшою ймовірністю будуть реалізовані, але з меншою ймовірністю діятимуть як стримуючий фактор, і це теж стосується росії.
Для країни, яка отримує гарантію, неминучою буде невизначеність щодо її вартості. З часом може здатися, що вона працює, але, як і у випадку з усіма засобами стримування, видимість може бути оманливою. Відсутність актів агресії не обов'язково є свідченням ефективного стримування. Можуть бути різні причини, чому потенційний агресор не діє, від відсутності намірів до простого очікування слушного моменту для нападу. Тож випробування може настати, якщо взагалі настане, через багато років після надання гарантії. Чи буде виконана обіцянка, дана одним урядом, іншим за зовсім інших обставин? Як і у випадку з усіма гарантіями, неохочий гарант завжди може знайти пункт про виключення дрібним шрифтом.
Ось чому перший тест – це не стримування, а запевнення. У світлі невизначеності, притаманної будь-якій гарантії, чи можна на неї покладатися? На практиці у вразливих держав може не бути іншого вибору, окрім як заспокоїтись. Гарантія може бути майже неймовірною, а тому заспокоєння може бути оманливим, але все ж таки це краще, ніж нічого. Як показує історія НАТО, члени Альянсу житимуть в умовах невизначеності, постійно вимагаючи більше запевнень і більш наочних демонстрацій підтримки.
Будапештський меморандум. Привід для скепсису
Україна має більше підстав скептично ставитися до гарантій безпеки, ніж більшість інших, оскільки її підвели в минулому. У 1994 році вона відмовилася від ядерного арсеналу, успадкованого від старого Радянського Союзу (який на той час був досить марним, оскільки він не контролювався з України, і їй не вистачало ресурсів, щоб перетворити його на стійку силу). У Будапештському меморандумі, на додаток до хорошого фінансового пакету, Україна отримала компенсацію у вигляді зобов'язання США, Великої Британії та росії, а згодом Франції та Китаю "поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України", що означало відмову від загрози силою чи економічного примусу, а також надання допомоги, "якщо Україна стане жертвою акту агресії або об'єктом загрози агресії, в якому буде застосовано ядерну зброю".
Здавалося б, усе зрозуміло. Проте, коли двадцять років потому Крим був анексований росією, однією зі сторін, інші не зробили нічого, окрім скарг та обмежених економічних санкцій. Коли путіна запитали про порушення українського суверенітету, його слизьке пояснення полягало в тому, що це сталося через зміну уряду в Києві: "Виникла нова держава, але з цією державою і щодо цієї держави ми не підписали жодних обов'язкових документів". Пізніше міністр закордонних справ Лавров спробував інший аргумент, помилково стверджуючи, що договір містить "лише одне зобов'язання – не застосовувати ядерну зброю проти України. Ніхто не погрожував застосувати ядерну зброю проти України". Що стосується відсутності рішучої реакції з боку США і Великої Британії, то це відповідає формулюванню меморандуму, в якому йшлося про запевнення, а не гарантії. Може здатися, що це не має жодного значення, але запевнення не передбачають застосування військової сили, і виникає питання, чи могли б сильніші формулювання бути ратифіковані Сенатом США.
Україна і НАТО. Найкращий варіант, але неможливий
Це допомагає пояснити, чому Україна хоче отримати надійніші зобов'язання цього разу. На думку президента Зеленського, цього можна по-справжньому досягти лише через набуття Україною членства в НАТО. Це не лише завдяки статті V. Вона стане частиною великої організації колективної безпеки, яка має інтегроване військове командування, де держави поділяють стандарти і спільно працюють над проєктами обладнання, плануванням сил, закупівлями озброєнь і навчань.
Україна прагне вступити до НАТО з початку 2000-х років, але після Бухарестського саміту Альянсу 2008-го це питання відійшло на задній план. В результаті брудного компромісу між канцлеркою Німеччини Меркель і президентом США Бушем можливість вступу залишилася відкритою, але нічого не було зроблено для просування членства України в Альянсі. Хоча Київ залишився розчарованим, сама можливість майбутнього членства України в НАТО надала путіну обґрунтування для повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року. Одним із багатьох спекулятивних аргументів, які він використовував, було те, що як член НАТО Україна може розпочати кампанію з повернення Криму і розгрому проросійських анклавів у Донецьку і Луганську, посилаючись на статтю V і отримуючи активну підтримку з боку решти членів Альянсу. Стаття V, звичайно, так не працює. Принцип полягає в тому, що напад на одного слід розглядати як напад на всіх, а не в тому, що напад на одного повинен перетворитися на напад на всіх.
Україна подала офіційну заявку на вступ до Альянсу 30 вересня 2022 року. Її сприйняли з розумінням, але коли це питання розглядалося влітку 2023-го, Зеленський знову залишився розчарованим. Президент Байден зауважив: "Я не думаю, що в НАТО є одностайність щодо того, чи варто приймати Україну в сім'ю НАТО зараз, у цей момент, посеред війни". Узгоджена формула полягала в тому, що НАТО "буде в змозі надіслати Україні запрошення приєднатися до Альянсу, коли члени Альянсу погодяться і умови будуть виконані", і що "безпека України має велике значення для членів Альянсу і для Альянсу загалом".
Зеленський продовжує наполягати на членстві в НАТО, навіть більше в контексті укладення мирної угоди. Після припинення вогню Україна не могла бути впевненою в тому, що росія, яка не завершила свою справу, не вторгнеться знову. У цьому її регулярно підтримував генеральний секретар НАТО Марк Рютте. Він наголосив на цій підтримці в Давосі, стверджуючи:
Ми повинні зосередитися на тому, щоб поставити Україну в найкраще можливе становище, і тоді розпочнуться мирні переговори. А коли вони закінчаться, повинні переконатися, що мир, який ми колективно підтримували, є стійким і ніколи більше не буде поставлений під сумнів.
Та отримав ляпас від одного з помічників Трампа Річарда Гренелла:
Ви натрапите на велике обурення в Америці, якщо генеральний секретар НАТО заговорить про те, щоб прийняти Україну до Альянсу. Американський народ – це той, хто платить за оборону. Ви не можете просити американський народ розширити парасольку НАТО, коли нинішні його члени не платять свою справедливу частку.
Отже, це питання перегукується з відомим переконанням Трампа, що союзники платять недостатньо. Це забарвлюватиме всі трансатлантичні відносини, принаймні доти, доки європейці суттєво не збільшать свої витрати на оборону. Враховуючи, що Трамп також вважає, що потенційне членство України в НАТО стало спусковим гачком для російського вторгнення, і що якщо запропонувати це зараз, це зруйнує будь-які шанси на угоду, членство в Альянсі наразі не є можливим варіантом.
Миротворці та сили розмежування. Ще три сумнівні варіанти
Угода про припинення вогню або мирний договір цілком може містити деякі положення, що гарантують безпеку України (і, ймовірно, росії). Але вони не будуть сприйняті в Києві серйозно, враховуючи зневагу, яку москва демонструвала до тих, що пропонувалися в минулому. Вже є багато заяв з боку НАТО і окремих членів Альянсу, в яких стверджується важливість безпеки України і те, чому вона є життєво важливим інтересом.
Щоб надати цим заявам певного змісту, зараз розглядається питання про базування європейських військ в Україні, але з якою метою, залишається незрозумілим. Формулювання передбачає наступні три різні місії.
Історично миротворчі сили, які носять блакитні шоломи і мають легке озброєння лише для самозахисту, вводяться для посилення режиму припинення вогню. Зазвичай вони розгортаються вздовж лінії зіткнення під егідою ООН. Їхнє завдання – забезпечити розведення армій воюючих сторін і відстежувати будь-які порушення режиму припинення вогню. У цьому випадку такі сили не видаються доречними. Лінія зіткнення протяжністю близько 1300 км потребувала б величезної кількості військ для її охорони, і вони були б дуже розосереджені.
Як ми бачили під час повномасштабного вторгнення, знати, що росіяни задумали, не було проблемою. За нарощуванням їхніх сил уважно спостерігали, а їхнє пересування в Україну невдовзі було зафіксовано. Якщо потрібна була б краща розвідка щодо можливих пересувань військ, можна було б запровадити додаткові технічні засоби.
На момент вторгнення росіян також діяла прикордонна моніторингова місія, створена ОБСЄ. Вона була описана як "неупереджений спостерігач міжнародного співтовариства на місцях", який нібито перевіряв дотримання режиму припинення вогню вздовж меншої на той час лінії зіткнення між підтримуваними росією анклавами в Донецьку і Луганську та рештою України. Це не мало жодного ефекту.
Якби миротворчі сили мали бути направлені в Україну під егідою ООН, то для цього потрібна була б санкція Ради Безпеки, на яку росія наклала б вето. Це не було б рецептом для чогось особливо цінного. Альтернативним шляхом для ООН є скликання Генеральної Асамблеї відповідно до резолюції "Єдність заради миру", яка може рекомендувати колективні заходи, включно з миротворчими силами, але це не буде обов'язковим до виконання. Миротворчі сили також часто походять з позаблокових країн, що не заспокоїть Україну.
Більш надійною альтернативою були б сили "розтяжки", які іноді називають "пластиковим склом". Цей термін з'явився під час Холодної війни, коли війська союзників базувалися поблизу лінії фронту на внутрішньонімецькому кордоні. Їх могло бути недостатньо для того, щоб заблокувати війська Варшавського договору, що наступали, але якщо вони вступали в бій з ворогом, війна розширювалася, і союзники повністю залучалися до боротьби. Це створювало реальний ризик ескалації. Виходячи із цього, важливим був не розмір сил, а сам факт їх існування. Мінімальна вимога для стримування колись була описана як один американський солдат, який повинен бути вбитий.
Отже, перевага "розтяжки" полягає в тому, що сила не повинна бути занадто великою і може бути доступною за ціною. Оскільки невеликі сили не матимуть наступальних можливостей, це не повинно розглядатися росією як провокація. Але це спрацює лише за умови наявності зв'язку між військами на землі та більшими силами, які можуть бути задіяні, коли "розтяжка" спрацює.
Чи спрацює "розтяжка", якщо відійти від особливих обставин Європи часів Холодної війни? Аналіз Дена Райтера і Пола Поаста, опублікований у 2021 році, свідчить про те, що "загибель військовослужбовців у бою не обов'язково створить сильний суспільний мотив для втручання з метою помсти або захисту репутації країни", і що навіть якщо втручання було викликане, "потенційні нападники можуть завдати удару в будь-якому випадку, щоб досягти доконаного факту і створити сильну оборонну позицію".
Вони стверджують, що найкраще стримувати за допомогою значного контингенту військ, які можуть впливати на місцевий баланс сил. Це зробить ризики нападу більш відчутними для агресора. НАТО ніколи не було задоволене "розтяжкою", і з 1960-х років докладалися зусилля для нарощування передових звичайних збройних сил, щоб переконати москву в тому, що вторгнення може не досягти значного прогресу.
Наприклад, до вторгнення 2022 року стратегія захисту східного флангу НАТО була своєрідною формою "розтяжки", але зараз вона вважається недостатньою для заспокоєння країн Балтії і Польщі. Для стримування майбутньої російської агресії сили союзників, розгорнуті в регіоні, були посилені. У 2023 році один із чиновників Альянсу назвав стратегію "розтяжки" "застарілою". У разі російського вторгнення "перша битва має бути найважливішою". Завдання полягає щонайменше в тому, щоб утримати лінію фронту на достатньому рівні, аби дозволити підкріпленням прибути ззовні. Тому сили стримування були б найбільш надійним варіантом, але й найбільш вимогливим з точки зору чисельності та якості розгорнутого контингенту.
Роль європейських сил. Ідеальним варіантом були б великі сили стримування, але…
Зеленський шукає спосіб переконати путіна в тому, що якщо росія знову нападе, то західні сили мають бути безпосередньо залучені із самого початку. Перебуваючи в Давосі, він говорив про необхідність 200 000 європейських миротворців, щоб запобігти черговій російській атаці: "Це мінімум. Це мінімум, інакше це ніщо". Це була б значна сила, більша, ніж нинішні збройні сили Великої Британії, і більша, ніж сили вторгнення, зібрані росією 2022 року. Це набагато більше, ніж ті сили, які зараз обговорюються.
Дискусії з цього приводу в Європі перебувають лише на попередній стадії. Президент Макрон підняв питання про можливість розгортання європейських сил ще рік тому, але це було в контексті посилення української оборони в той час, коли була перерва в американській підтримці. Він говорив про тренувальну місію, яка б безпечно базувалася на заході України, але не отримав тоді значної підтримки від своїх партнерів. Макрон знову підняв це питання в контексті американської мирної ініціативи і намагається заручитися підтримкою.
Наразі деталі є нечіткими. Звіти свідчать про те, що очікується, що чотири або п'ять європейських країн зроблять свій внесок. Чисельність розгорнутого контингенту становитиме від 40 000 до 50 000 військовослужбовців. Хорошим емпіричним правилом є розгортання одного підрозділу, загалом їх потрібно три через необхідність підготовки сил до розгортання, а потім відновлення тих, що вже розгорнуті. Тож якщо, скажімо, загалом заявлено 45 000 осіб, то розгорнуті сили можуть становити не більше 15 000 осіб. Для розгортання 40 000 військовослужбовців знадобиться значно більше 100 000, які будуть залучені до місії. Відповідно, це вимагатиме набагато більше, ніж символічні сили.
Окрім Франції і Великої Британії, міністр оборони Німеччини висловився позитивно (хоча він може незабаром піти у відставку), італійці – обережно, а поляки – скептично. Прем'єр-міністр Польщі Дональд Туск не виключив цього, але сказав журналістам, що хоче "припинити будь-які спекуляції" на цю тему. Міністр закордонних справ Литви Кястутіс Будрис був більш прихильним. Туреччина є членом НАТО, але ближче за інших до росії, тому турецький контингент може розглядатися в москві як менш провокаційний.
Будь-який стримуючий ефект залежатиме від того, наскільки добре вони зможуть поєднуватися з власними силами України, які також потребують посилення, скільки передової військово-повітряної техніки вони зможуть привезти з собою, а також від того, якою мірою буде ефект "розтяжки", тобто, якщо одні зовнішні сили беруть участь у бойових діях, можна очікувати, що за ними підтягнуться й інші.
Навіть якщо вдасться переконати достатню кількість європейських країн зробити внесок у значні сили з реальним потенціалом стримування, все одно залишаються дві великі перешкоди для того, щоб це спрацювало. По-перше, роль США. Єдине безпечне припущення полягає в тому, що Трамп не лише виключить розгортання американських військ у потенційній зоні бойових дій, але й не має наміру надсилати будь-які додаткові американські сили до Європи. Тим не менш, Сполучені Штати все одно доведеться залучити, якщо значні сили будуть розгорнуті в Україні.
Тут ми підходимо до незручного прецеденту лівійської інтервенції 2011 року, коли місію із захисту повстанців проти режиму Каддафі, яких збиралися вбити в Бенгазі, очолили Франція і Велика Британія. (Зрештою, це призвело до того, що Каддафі був убитий повстанськими силами). Незручність виникла, коли стало зрозуміло, що операція не може бути проведена без суттєвої підтримки США. Президент Обама взяв на себе роль лідера, санкціонувавши операцію, щоб допомогти своїм союзникам уникнути конфузу. Європейцям просто не вистачає "засобів", тобто систем, необхідних для того, щоб вивести війська на позиції і підтримувати їх під час операції.
Крім того, навіть якби США хотіли уникнути будь-яких додаткових зобов'язань, після того, як союзницькі війська будуть залучені до ширшої війни, дуже важко уявити, як Сполучені Штати можуть залишитися осторонь, особливо в контексті порушення росією умов угоди, укладеної Трампом, а також статті V.
Якщо запевнення України в тому, що її майбутня безпека буде посилена розгортанням багатонаціональних сил, дозволило Зеленському піти на важкі поступки, то Трампа можна було б переконати в тому, що певна участь з боку США є необхідною.
Але це призводить до іншої проблеми. З тих самих причин, з яких Зеленський хоче такої сили, путін виступає проти неї. Речник МЗС росії заявив, що війська НАТО в Україні були б "категорично неприйнятними" і спровокували б "неконтрольовану ескалацію". Лавров, відкидаючи ідею миротворчого контингенту з "британських та європейських сил", не виключив, що певні миротворчі сили можуть бути введені, хоча те, що він має на увазі, буде традиційним і беззубим.
Малоймовірно, що будь-яка угода з росіянами дасть дозвіл на введення будь-яких сил, які б зміцнили оборону України. Щонайбільше, базова угода про припинення вогню не виключатиме застосування певних сил. Можна уявити собі аргументи в Європі про те, що рішення про їхнє застосування після досягнення домовленості про припинення вогню може поставити його під загрозу.
Тому є сенс почати говорити про те, що можна зробити вже зараз, особливо якщо перемир'я, найімовірніше, не буде. Дискусія має бути про те, як можна підтримати Україну в умовах війни, що триває, у спосіб, який міг би продовжитися у разі досягнення домовленості про припинення вогню.
Хоча є багато аргументів на користь великого багатонаціонального сухопутного контингенту, і це питання слід продовжувати розглядати, немає особливого бажання розгортати такий контингент зараз, коли незабаром він воюватиме безпосередньо на боці України. Ідея розміщення тренувальних місій на території України, що полегшило б підготовку військ до бою, зараз набуває більшої популярності, ніж раніше. Це був би більш ефективний спосіб проведення тренувальної місії, хоча урядам країн, що надають війська, все ще потрібно буде вирішити, як вони реагуватимуть, якщо їхній особовий склад стане безпосередньою мішенню російських ракет. Є й інші варіанти, окрім сухопутних військ, які можуть бути складними з політичної точки зору і можуть призвести до створення напівпостійного гарнізону. Можна було б зробити більше за допомогою військово-повітряних і військово-морських сил для захисту міжнародного повітряного простору і морських шляхів. У нещодавньому британсько-українському договорі з'явилися натяки на підтвердження свободи судноплавства в Азовському і Чорному морях. Це все на додаток до всього, що необхідно зробити, щоб доставити зброю і боєприпаси в Україну, що є життєво важливим джерелом тиску на росію з метою припинення війни і залишається ключовим фактором у стримуванні її повернення до агресії після припинення бойових дій.
Важливо пам'ятати, що перевіркою будь-якої угоди і пов'язаних з нею гарантій безпеки є те, чи дозволить вона повернутися до певної нормальної ситуації. Україна, прагнучи оговтатися від війни, хоче заохотити бізнес інвестувати, тому повинна показати, що країна є достатньо стабільною для того, щоб вони могли залучати капітал і отримувати страховку. За відсутності угоди, ті компанії, які готові взяти на себе ризик і створити в Україні підприємства як цивільного, так і військового призначення, будуть заспокоєні тим, що для захисту їхніх об'єктів докладаються особливі зусилля.
Доки існує можливість укладення якоїсь угоди, питання формальних гарантій безпеки не зникне, і від європейців очікують, що вони братимуть участь у вирішенні цього питання. Ідеальним варіантом стали б великі сили стримування, але найгірше було б, якби європейські лідери давали більш розпливчасті обіцянки або навіть тверді зобов'язання, а потім не змогли їх виконати. Тому важливо реалістично оцінювати те, що може бути пов'язано з цим. Немає сенсу розгортати такі сили лише для того, щоб спостерігати і звітувати про будь-яку майбутню російську агресію. Вони мають стати реальною перешкодою. Тим часом можна багато чого зробити, щоб допомогти Україні стабілізувати лінію фронту, усунути прогалини в її можливостях, і все це зробить припинення вогню більш імовірним, водночас зміцнюючи слабку обороноздатність Європи на випадок різних можливих майбутніх непередбачуваних ситуацій.
