Дональд Трамп, який цього тижня проводить "саміт миру" з путіним на Алясці, виглядає абсурдно з цілком очевидної причини: США і росія не перебувають у стані війни. Під російським нападом і в боротьбі за захист своєї країни перебувають українці, а не американці, але Трамп (станом на момент написання) виключає президента України Володимира Зеленського із саміту й говорить про територіальні поступки так, наче українська земля є його власністю, яку він може віддати.
Це нагадує імперські держави XIX століття, які встановлювали сфери впливу. Або пакт Молотова-Ріббентропа XX століття, коли москва домовилася поділити країну Східної Європи із західною колишньою демократією, що скотилася у фашизм під керівництвом засудженого злочинця з культом особи.
За винятком того, що Сполучені Штати не збираються вторгатися в Україну із заходу, тож аналогія не зовсім підходить.
Виключення Трампом Зеленського з переговорів нагадує його рішення у першу каденцію вести переговори з талібами, оминаючи підтримуваний США уряд Афганістану. Це, разом із звільненням тисяч бойовиків із в'язниць, сприяло швидкому краху афганської влади.
Водночас різниця суттєва: США були основним учасником бойових дій в Афганістані, тоді як в Україні американські війська не воюють. Українці стримують російське вторгнення вже майже три з половиною роки (і це ще не кінець), завдавши понад 1 мільйон російських втрат, з яких приблизно чверть – загиблі.
Для порівняння, упродовж двадцяти років війни в Афганістані США зазнали 22 500 втрат, і лише близько 10% із них були смертельними. Хоча США постачають Україні важливе озброєння, те саме робить і Європа, а сама Україна має потужне власне виробництво, зокрема безпілотників світового рівня. Американський президент не може наказати їм капітулювати.
Натомість Трамп може приймати путіна у США, фактично визнаючи його легітимним учасником переговорів щодо України, виключивши з процесу обраний український уряд, як головного стейкхолдера. І це замість того, щоб ставитися до путіна як до агресора, обвинуваченого у воєнних злочинах чи противника США. У цьому сенсі саміт на Алясці нагадує принизливий саміт у Гельсінкі 2018 року, коли Трамп публічно став на бік путіна, заперечуючи висновки американських спецслужб.
Проте навіть ця аналогія неповна: цього разу Трамп не прикриває путіна заради власної виборчої легітимності. Він навіть зробив кілька кроків, щоб посилити тиск на росію. Зокрема, санкціонував збільшення продажу зброї Європі, знаючи, що європейці передадуть її Україні, а також погрожував запровадити жорсткі американські мита проти країн, які купують російську нафту.
Ринки енергоресурсів реагують так, ніби Трамп відступить. Індія – єдиний покупець російської нафти, проти якого він запровадив мита – зухвало продовжує закупівлі, вихваляє путіна та погрожує припинити купівлю американської зброї. росія витримувала економічний тиск упродовж усієї війни, мита шкодять як США, так і цільовим країнам, а справжній ефект можливий лише за умови довготривалих і послідовних дій. Тож путін цілком логічно ігнорує економічні погрози.
Водночас у минулому найвищі російські посадовці неодноразово зневажали ініціативи Трампа щодо мирних самітів, перетворюючи їх на фарс. Тепер же путін погодився на зустріч, причому на вигідних для себе умовах: тет-а-тет зі США, відповідно до своєї позиції, що Україна нібито не є справжньою державою і "належить росії".
Проте зустріч наодинці з путіним – це і бажання самого Трампа. Найкраща аналогія – його переговори у першій каденції з північнокорейським диктатором Кім Чен Ином.
Десятиліттями північнокорейські лідери прагнули зустрічі з президентом США, адже це давало б їм міжнародне визнання і потужний пропагандистський ресурс усередині країни. Усі попередні американські президенти відмовлялися, розуміючи, що всі переваги від такої особистої зустрічі дістануться Північній Кореї, а не США. Замість цього вони доручали дипломатам вести переговори на нижчому рівні, і лише у рідкісних випадках досягнення детальної взаємовигідної угоди – наприклад, зняття санкцій і допомоги в енергетиці в обмін на обмеження ядерної програми – відправляли дипломата чи держсекретаря для фіналізації домовленостей.
Трамп зустрівся безпосередньо з Кім Чен Ином у 2018 році та знову у 2019-му, і все розгорнулося саме так, як передбачав дипломатичний протокол: Північна Корея отримала піар-тріумф, а Сполучені Штати – нічого. Ще гірше: Трамп пішов на поступки, призупинивши військові навчання з Південною Кореєю. І почав поводитися як головний співробітник відділу зв'язків з громадськістю Кіма, брешучи, що Північна Корея більше не становить ядерної загрози, і захоплено називаючи жорстокого диктатора дуже особливим другом ("ми закохалися").
Це не має жодного сенсу як державна політика.
Проте Трамп діяв не в інтересах Америки, а у власних. Як і Кім, Трамп прагнув фото з лідером світового рівня, якого вважає важливим, і робив це як для власного его, так і для внутрішньої пропаганди.
Адже пріоритетом зовнішньої політики Дональда Трампа завжди було відчувати себе великим і виглядати добре в очах американської аудиторії. А для цього, з огляду на те, що йому рідко вдається досягти реальних результатів, потрібно багато брехати.
Щодо війни в Україні, Трамп вихвалявся, що міг би закінчити її одразу. Можливо, він справді вважає, що міжнародні відносини обертаються навколо особистих контактів і що противники США відмовляться від власних інтересів лише тому, що він про це попросить. Але Кім цього не зробив, і путін також не зробить.
У кращому разі Сполучені Штати можуть повернутися до спроб послабити Україну та послабити тиск на росію, вимагаючи від українців піти на поступки. Саме цим адміністрація Трампа займалася у першій половині цього року, зокрема влаштувавши Зеленському пастку перед камерами під час сумнозвісної зустрічі в Овальному кабінеті з відверто проросійськими вигадками про війну. Це не спрацювало.
Республіканці в Конгресі вже пробували робити те саме за президентства Байдена за вказівкою Трампа, блокуючи військову допомогу Україні протягом місяців. Це "спрацювало " в тому сенсі, що уповільнило українські військові операції і дозволило російським військам просуватися швидше, але не змусило українців відмовитися від своєї свободи.
Трамп може спробувати зробити це втретє, відмовившись від нещодавно оголошених продажів зброї до Європи. Але такий крок знищив би одне з небагатьох його "досягнень", ще більше дестабілізував би і так ослаблену економіку та розлютив би впливових оборонних підрядників, які й так потерпають від тарифів. І хоча це зашкодило б військовим позиціям України, це не змусило б її капітулювати й не дозволило б росії захопити країну, не наблизивши війну до завершення.
Відтоді, як росія напала, а Україна довела свою здатність захищатися, головним викликом було змусити росію зупинитися. Трамп ніколи не виявляв інтересу до цього, вагаючись між симпатією до росії та спробами обійти реальний процес заради поверхневих картинок, які прославляють його самого.
Але путін не відмовиться від своїх імперських амбіцій, щоб Дональд Трамп виглядав добре. Українці не відмовляться від незалежності, щоб Дональд Трамп виглядав добре. Уявити фінальну угоду, яка б піднесла імідж Трампа, – легко, а змусити воюючі сторони її прийняти – ні.
Причина, з якої взагалі існує Нобелівська премія миру, полягає в тому, що миру досягти важко.
Джерело: The Bulwark
