Завершився перший рік роботи нового складу Верховної Ради України. Аналітики підбивають підсумки, оцінюють результативність роботи парламентарів. Одним із критеріїв називають кількість підготовлених законопроектів.
За рік їх зареєстровано 4745, розглянуто 1344. Тільки 8,5% розроблених законопроектів подано Президентом України та Кабінетом Міністрів. Решту подали депутати.
Ми мало задумуємося над цими цифрами, а дехто можливо навіть утішається такою результативністю. Але від таких цифр скоріше треба ридати, а не радіти. Бо тільки для розгляду усіх законопроектів за 89 пленарних днів щодня мало б опрацьовуватися 53 документи.
Кожен депутат у середньому за рік підготував понад 10 проектів. Деякі парламенти світу приблизно таку кількість законопроектів схвалюють за рік. Бо в них депутати – «ледарі». Запросили б для обміну досвідом наших і сотні парламентів світу завантажили б нарешті справжньою парламентською роботою.
Цілком очевидно, що треба забути слово «якість» рішень за такої кількості законопроектів. Немає місця якості за умови, коли для розгляду питання виділяється по кілька хвилин. Так звана скорочена процедура розгляду, передбачена регламентом як виняток, стала правилом. Винятком стала звичайна процедура. В той же час окремі проекти рішень мали б обговорюватися днями, тижнями, місяцями (у режимі багаторазових дискусій щодо окремих питань чи положень). За тієї кількості документів, яку ми маємо, про подібні дискусії треба забути. А тому кожного парламентського дня українців «радують» кількістю законопроектів у порядку денному.
Подивимось іще на один аспект української законотворчості. Оцініть за змістом підготовлені проекти. Я не садист і не запропоную читати майже 5 тисяч документів. Оцініть усього один пленарний місяць і спробуйте дати відповідь на питання: камо грядеши? Куди йдемо?
Відповіді не знайдете. Я теж не знаходжу. За нинішнього стану законотворчих справ інакше і бути не може. Перш за все через неймовірну кількість законопроектів. Але є і друга, не менш важлива причина. Піраміда законотворчості у нас перевернута з ніг на голову. Бо переважну кількість законопроектів (91,5%) готують депутати. Дехто скаже: а хіба може бути інакше? Не просто може, а повинно. БО НЕ МОЖЕ БУТИ 450 ЦЕНТРІВ ВИРОБЛЕННЯ РІШЕНЬ. Забув додати ще два: Президент України і Кабінет Міністрів. За такої кількості законодавчих центрів українська законотворчість завжди нагадуватиме броунівський рух. А ДЛЯ ПРОДУМАНОГО, ПОСЛІДОВНОГО РУХУ ВПЕРЕД МАЄ БУТИ ЄДИНИЙ ЦЕНТР ПІДГОТОВКИ РІШЕНЬ. І таким центром не може бути парламент. Навіть якби кожна фракція завжди діяла як єдине ціле. Бо це все одно наявність кількох центрів. Тому не тільки непослідовність руху, руху без вектора, у невідомому напрямку переслідуватимуть нас. Нерідко можна побачити і взаємовиключні проекти рішень.
Центром вироблення рішень має стати Уряд (не зачіпаю стосунків у площині Президент–Уряд, бо це окреме питання). Коаліція і уряд мають бути єдиним цілим. І центром, який задає напрямок і послідовність руху, має бути не коаліція, а уряд.
Рівно рік тому, в перші дні роботи нового парламенту, я вніс проект закону, за яким законопроект, що вносить депутат чи депутати парламентської більшості, має подаватися разом з позитивним висновком уряду. Ця норма не стосувалася опозиції. Бо в неї нема свого уряду. Повноважного уряду.
Парламентська більшість і сформований нею уряд мають бути єдиним організмом, першу скрипку в якому має грати уряд. Парламентська більшість грає першу скрипку, формуючи уряд та змінюючи його. Бо формування уряду це не просто поділ портфелів, це і делегування повноважень – бути єдиним центром підготовки рішень. Звичайно ж, говорити про єдиний центр можна тоді, коли людей об’єднала чітка єдина програма дій (я не говорю про документ під назвою «коаліційна угода»). На превеликий жаль, ми не маємо ні першого ні другого.
Розумію, що немало людей не сприйме таку позицію через персоніфікацію проблеми.
Мене важко підозрювати в особливих симпатіях до нинішнього Уряду. Але я говорю не про це, не про якийсь конкретний уряд. Якщо у скрипаля в руках скрипка не народжує музики, то не скрипку треба міняти, а скрипаля. Якщо хтось «не тягне воза», змінюють його, а не забирають відповідну функцію. Говорю про правила організації стосунків парламентської більшості та сформованого нею уряду. Не поділ посад, а програма дій має об’єднати більшість. Під цю програму формуватися уряд. Завдання останнього – бути єдиним центром підготовки рішень. Святе ж право депутатів ухвалювати закони ніхто в них не забирає.
Покладення на уряд функцій єдиного центру вироблення рішень не обов’язково реалізовувати через зміну закону про регламент. Це могло б бути і елементом коаліційної угоди. Та, судячи з реакції на мій законопроект, пропозиція поки що не має сприйняття серед колег. А без розуміння проблеми і прийняття адекватних рішень ми завжди будемо попереду всієї планети за кількістю законопроектів. А от розуміти логіку руху, поступу країни за такої кількості та наявності сотень центрів підготовки рішень зможуть хіба що інопланетяни.
На завершення хочу закликати всіх. Прошу, уклінно прошу: припиніть оцінювати роботу народних депутатів за кількістю підготовлених законопроектів. Для депутата найважливіше – позиція з того чи іншого рішення, голосує він «за» чи «проти». Не можна заохочувати депутатів до того, хто більше зареєструє проектів законів, хто більше… Крапки замістіть самі.
Віктор Пинзеник, народний депутат України
