Через дев'ятнадцять місяців війни, яка на думку багатьох спостерігачів, у тому числі і російських військових, мала закінчитися за кілька тижнів, зі зрозумілих причин тепер досягнуто консенсусної думки, що це буде затяжний тривалий конфлікт. Обидві сторони, схоже, добре окопалися, укріпилися (в буквальному сенсі) і планують, безумовно, на довгострокову перспективу. Але чи є в цьому всьому реальні перспективи для мирного процесу? У наведеному нижче тексті я спробую розглянути перспективи потенційних мирних перемовин з точки зору двох головних учасників конфлікту, а також погляди інших потужних гравців – США, Європи та Китаю.
росія: важко побачити шлях до перемоги. Українці не припинять воювати
Все ще просувається наратив про те, що Захід неминуче втомиться від України, і все, що потрібно робити росії – це перечекати. Ця думка, ймовірно, підживлюється зараз подіями в американському Конгресі, оскільки розбіжності в Республіканській партії затримують схвалення останнього великого пакету фінансової підтримки для України. Але незалежно від того, чи вийде це за межі дозволеного протягом наступних кількох місяців, існує думка, що перемога Трампа на виборах наступного року призведе до падіння підтримки України з боку США, і тоді путіну піднесуть Україну на тарілочці. Тож росії залишається лише протриматися, підтримуючи конфлікт ще близько року, а потім вона неминуче здобуде перемогу над Україною. Санкції завдають шкоди, але російська економіка доводить свою стійкість і поступово переходить на воєнний лад, а зброя стає пріоритетнішою за масло. Тож росія може пережити Захід. Принаймні, є такий наратив – хоча я на це не куплюся.
Тож, з такою перспективою, навіщо росії зараз сідати за стіл переговорів про мир?
Проблема з точки зору кремля полягає в тому, що навіть якщо підтримка України з боку США припиниться в разі перемоги Трампа або навіть раніше, скажімо, якщо прихильникам Республіканської партії вдасться зупинити подальшу підтримку України, росії все одно потрібно буде нав'язати Україні свою перемогу. Це не означає, що українці просто припинять воювати. В перші кілька тижнів війни вони довели, що вміють зупиняти російський військовий наступ, маючи дуже обмежені ресурси. Зараз у них набагато більше високотехнологічних боєприпасів, і важко уявити, що російські танки зможуть швидко прокотитися через Україну до Києва і далі.
Українці продовжуватимуть воювати, тому що у них немає вибору – їм нікуди йти, адже це їхня країна. І я просто не бачу, як росія може швидко закріпити будь-яку перемогу – все одно знадобляться місяці, а можливо, й роки важких боїв, щоб росія придушила український спротив. І тут важливо зазначити, що навіть якщо підтримка США відійде на другий план, європейська підтримка, швидше за все, не зменшиться, оскільки занадто багато європейських держав усвідомлюють військову загрозу з боку росії, і що лінія фронту в Україні все ще залишається їхнім найкращим шансом зупинити подальше просування росії в Європу. Тож чи справді росія має достатньо ресурсів, щоб вести війну з Україною не один рік, а багато років поспіль? Я так не думаю.
Насправді для росії немає легкої перемоги, а є лише перспектива довгих років конфлікту, ще більших втрат крові та ресурсів і, звичайно ж, більших ризиків на соціальному та політичному фронті в самій росії. Чим довше триває війна в Україні, тим більший ризик повторення подій у стилі "Вагнера" у себе вдома. Чи дійсно кремль хоче піти на такий ризик? Я сумніваюся в цьому. Якби було запропоновано якесь рішення, яке дозволило б їм утримати певний плацдарм в Україні, думаю, що вони б так схопилися за це, що відірвали б руку тому, хто це запропонував.
Я також готовий стверджувати, що чим довше триває війна, тим більше просідає економічна потужність росії через санкції, а її міжнародний імідж ще більше виснажується. Глобальні держави повинні перемагати у війнах з меншими. Вони не втягуються у війни, які не можуть виграти – нещодавній досвід США в Іраку та Афганістані демонструє, що це шлях до неминучого занепаду. Чим довше триває війна, тим більше розмивається імідж росії як військової сили – більше ризику таких принижень, як втрата "москви" або напад на штаб ЧФ. І вона продовжуватиме дивитися, як вплив і влада переходить до Китаю, і навіть до країн навколо її кордонів – подивіться на зменшення впливу росії в Центральній Азії та Закавказзі. Неспроможність москви зупинити нещодавні перемоги Азербайджану в Нагірному Карабасі над Вірменією, а тепер і поштовх Вірменії до орієнтації на Захід, підтвердили для неї ризики, пов'язані з тривалою війною в Україні. Як росія може зупинити тенденцію перетворення "близького зарубіжжя" на звичайнісіньке "закордоння", особливо коли вся її увага і ресурси спрямовані на Україну?
Навіть у військовому плані існують ризики, які ми зараз спостерігаємо в Криму. Звичайно, багато уваги приділяється зупинці українського контрнаступу з метою прорвати сухопутний коридор до півострова, але який сенс у цьому коридорі, якщо українські ракети дальнього радіусу дії роблять Крим нежиттєздатним як базу для Чорноморського флоту. А нещодавні атаки означають, що росія була змушена передислокувати військово-морські сили на схід, до Новоросійська, що робить Севастополь майже непридатним для використання в якості військової бази. Продовження війни для росії означає лише ризик нових нападів на Крим, що ще більше виснажує стратегічну позицію/силу росії в Чорному морі. А нещодавні успіхи українських військових, які закріпилися на східному березі Дніпра навколо Херсона, все ще підвищують ризик того, що український контрнаступ може рішуче прорвати російську оборону.
Отже, для росії мирні переговори зараз можуть бути дуже бажаними. Очевидно, що це залежить від умов, але щось, що включало б переговори про довгострокове майбутнє Криму, "ДНР" і "ЛНР", а також передбачало можливість припинення атак на Крим, щоб півострів знову став безпечним притулком для ЧФ, плюс включало б певну надію на пом'якшення санкцій, могло б бути їй цікавим.
Україна: рішення про те, коли вести переговори, має бути її власним. І чи вести взагалі
Україна тут є жертвою. У неї забрали землю, а її населення вбивають, калічать і викрадають. Цілком зрозуміло, що українці хочуть перемогти у війні, повернути всі землі та забезпечити справедливий мир і врегулювання, включно з виплатою репарацій росією. Опитування громадської думки все ще демонструють сильну підтримку війни, і близько 80% з гаком вважають, що її все ще можна виграти. Але якщо конфлікт вступає в іншу стадію, більш тривалу війну на виснаження, чи готові українці все ще брати на себе цю ціну? І чи змінюють ці розрахунки ризики, пов'язані з фінансовою підтримкою України з боку США чи навіть Заходу? В останньому випадку, без цієї підтримки, або зі значно меншою підтримкою, ціна, безсумнівно, буде ще більшою кількістю жертв для України. Тож як це вплине на готовність відмовитися від переговорів і продовжувати боротьбу?
Важливим у всьому цьому залишається курс/швидкість контрнаступу. Останні коментарі українських військових применшують перспективи – можливо, готуючи населення і, можливо, союзників до більш тривалої військової операції, а можливо, навіть до мирних переговорів.
Публічна риторика українських посадовців все ще полягає в тому, що війна триватиме доти, доки не буде повернута вся українська територія, включно з Кримом і Донбасом. Але з усвідомленням того, що контрнаступ відбувається з труднощами, і що подальша фінансова підтримка з боку США принаймні може бути під питанням, чи може українська сторона погодитися на щось менше в якості відправної точки для перемовин?
Реальність така, що після десятиліття російської окупації Криму і так званих "ДНР" і "ЛНР", будь-яка військова спроба повернути всі три території, швидше за все, буде довгою і дуже кривавою. російські позиції значно укріплені, а населенню роками промивали мізки в проросійському дусі. Чи може Україна погодитися на мирний процес, за якого росія повернеться до ситуації станом на 23 лютого 2022 року, а майбутнє Криму і Донбасу обговорюватиметься у більш довгостроковій перспективі? Я думаю, що так, оскільки будь-яка така угода не буде апріорною згодою на втрату Криму і Донбасу, а передбачатиме довгострокові переговори про їхнє майбутнє. Вони все ще можуть домовитися про їхнє можливе повернення до складу України в якийсь момент у майбутньому.
Дехто в будь-якому випадку стверджує, що якнайшвидше повернення Криму і Донбасу до складу України було б "троянським конем", оскільки інтеграція 6-7-мільйонного населення цих регіонів в український політичний процес після років індоктринації буде складним завданням, незважаючи на величезні фінансові витрати на відбудову цих регіонів. Тому сценарій, за яким ці регіони не будуть негайно реінтегровані до складу України, а стануть предметом подальших перемовин щодо їхнього майбутнього, може бути набагато практичнішим з огляду на політичну та економічну стабільність і стійкість країни в цілому.
Повертаючись до російської перспективи, ви можете запитати, навіщо росії відмовлятися від сухопутного коридору до Криму, з такими труднощами завойованого з лютого 2022 року. Що ж, цей сухопутний коридор нічого не вартий, якщо Україна зможе зробити півострів нестабільним за допомогою прямих ракетних ударів великої дальності.
І заперечення також супроводжуються коментарями про те, як путін продасть будь-яку вищезгадану угоду, яка, безумовно, означатиме принизливий вихід зі сухопутного коридору, з Херсонщини, Запорізької області тощо. Що ж, путін повністю контролює інформаційний наратив в росії і може продати будь-яку таку угоду так, як йому заманеться. Він може стверджувати, що росія не лише протистояла Україні, але й усьому НАТО протягом 20 місяців. Він також може стверджувати, що домігся поступки в переговорах про довгострокове майбутнє Криму, що ніколи не обговорювалося в мінську-1 і мінську-2.
А як щодо США: безперечно, довга війна влаштовує Сполучені Штати. Їхні витрати мізерні, а профіти великі
Можна було б так подумати, і саме тому так дивно, що дехто в Республіканській партії так наполягає на припиненні підтримки України, а потім, схоже, намагається піднести перемогу на тарілочці путіну. Витрати на війну для США невеликі, якщо порівнювати їх із здобутками в плані ерозії військового потенціалу глобального супротивника, його глобального статусу та впливу, а також його економічної сили. Ця війна поставила росію на шлях занепаду. Чому Сполучені Штати хочуть зупинити це, якщо на кону не стоїть життя американців? Це майже омріяний сценарій для Америки. І це також посприяло об'єднанню західного альянсу проти того, що зараз, очевидно, є дуже близькою і справжньою загрозою – росії. За словами Макрона, НАТО, яке за кілька місяців до російського вторгнення було безмозким, сьогодні вже не безмозке, а об'єднане і цілеспрямоване. І лідерство США в НАТО, і над Європою, і над західним альянсом тепер знову чітко виражене – і надсилає цим важливий сигнал Китаю.
Якщо додати до цього, що значна частина фінансової підтримки України з боку США і Заходу залишається у Сполучених Штатах через збільшення замовлень на американське оборонне обладнання, а також те, що війна виявилася потужним ринком збуту передового американського військового обладнання (HIMARS, Javelin, Patriots тощо) і різко контрастує з похмурими показниками російського озброєння, то війна є величезною перемогою для Америки.
Сам факт того, що катастрофічне вторгнення росії в Україну стало такою перемогою для США, може виявитися достатньою причиною для того, щоб росія припинила війну якнайшвидше.
Але навіть для Сполучених Штатів тривала війна в Україні має свої межі. Там наближаються вибори, народна підтримка війни зменшується, або, принаймні, американський електорат, схоже, хоче, щоб долари витрачалися вдома. Крім того, з'являються конкуренти за американські оборонні долари і, власне, боєприпаси, включно з Ізраїлем, потенційною війною з Іраном, а також загрозою того, що Китай вторгнеться на Тайвань. Якнайшвидше завершення війни в Україні, на мою думку, було б своєчасним для адміністрації Байдена – вона також могла б продати це як перемогу на виборах у США.
Китай: може стати миротворцем. Він вже має послаблену росію
Китаю довелося зіграти делікатну роль у війні в Україні. Я не думаю, що путін був повністю прозорим із Сі щодо своїх намірів розпочати повномасштабне вторгнення в Україну в лютому 2022 року. Якщо так, то розвіддані, якими він міг поділитися і які могли б передбачити швидку перемогу, були помилковими. Шок для світової економіки та світових ринків від тривалої війни, безумовно, був небажаним для Сі, оскільки він стався в той час, коли китайська економіка хиталася, а він здійснював свій власний внутрішній політичний переворот. На мою думку, Сі був обережним у встановленні кордонів навколо конфлікту. Він сказав путіну обмежити будь-яку ескалацію санкцій "око за око" на ключових сировинних ринках або застосування зброї масового знищення. Він, можливо, отримав вигоду від того, що забезпечив падіння цін на експорт сировинних товарів із росії. Сі насолоджується тим, що тривала війна послабила путіна і зробила його явно молодшим партнером у російсько-китайському партнерстві без жодних обмежень.
Слабша росія, більш підпорядкована Китаю, має свої переваги для нього, але Пекін, безумовно, не хоче ослаблення москви до такої міри, щоб існував ризик краху режиму путіна і приходу на його місце чогось більш західноорієнтованого або навіть нестабільності в рф. Китай намагається не зашкодити ключовим відносинам зі США, не відмовляючись від стосунків з росією. Він вважає, що війна в Україні може стати важелем впливу на відносини зі Сполученими Штатами. І справді, я думаю, що нинішнє потепління у відносинах між США і Китаєм, яке спостерігається на саміті Байдена і Сі, є відображенням усвідомлення Вашингтоном того факту, що Пекін міг би бути набагато войовничішим, якщо б надавав росії більше допомоги. Очевидно, що зараз і адміністрація Байдена, і адміністрація Сі хочуть поліпшити відносини напередодні виборів у США – обидві хочуть знизити глобальні геополітичні ризики, знизити ціни на нафту і сировинні товари, і я вважаю, що Сі навіть віддав би перевагу перемозі Байдена, а не Трампа на виборах наступного року.
США і Китай зараз, ймовірно, мають спільну зацікавленість у завершенні війни в Україні. Можливо, зростання геополітичних ризиків на Близькому Сході призведе до того, що обидві країни воліли б, щоб принаймні ще один глобальний конфлікт (війна в Україні) вщух. А для Китаю образ миротворця дуже добре зіграв би на руку в його прагненні позиціонувати себе як лідера Глобального Півдня.
Тому я б розглядав саміт Байдена і Сі цього тижня як такий, що, можливо, дає надію на певні зрушення у відносинах між росією та Україною. Прикметно, що Ентоні Блінкен відвідав Київ цього тижня, напередодні саміту Байдена і Сі, вірогідно, для того, щоб з'ясувати "червоні лінії" Києва та його готовність до мирних переговорів.
А як щодо Європи?
З огляду на напружену європейську економіку, політику, енергетичний сектор і військово-промисловий комплекс, я думаю, що пауза або навіть мир у війні в Україні були б добре сприйняті.
Тож із наближенням кінця року і після саміту Байдена і Сі, гадаю, ми можемо побачити нові мирні ініціативи щодо війни в Україні. Китай, Туреччина чи навіть Саудівська Аравія можуть взяти на себе ініціативу в цьому питанні.
