Після невдалих наступальних операцій у 2023 році як з боку України, так і з боку росії, формується наратив про те, що російсько-українська війна зайшла в глухий кут. Джек Вотлінг у Foreign Affairs пише, що сприйняття безкінечного, але статичного конфлікту викликає відчуття втоми в столицях партнерів Києва: якщо жодна зі сторін, ймовірно, не досягне суттєвого прогресу, статус-кво видається їм стабільним і не потребує нагальної політичної уваги.
Однак таке уявлення про патову ситуацію, на думку Джека Вотлінга, є глибоко хибним. І москва, і Київ змагаються за відновлення наступальної бойової потужності. За його словами, у конфлікті такого масштабу цей процес займе багато часу. Хоча перша половина 2024 року може принести мало змін щодо контролю української території, переконує автор, матеріальна база, підготовка особового складу та втрати, яких зазнає кожна зі сторін протягом наступних кількох місяців, визначатимуть довгострокову траєкторію конфлікту. Захід фактично стоїть перед вирішальним вибором: підтримати Україну, щоб її лідери могли захистити свою територію і підготуватися до наступу 2025 року, або безповоротно поступитися перевагою росії.
Джек Вотлінг вважає, що невизначеність щодо довгострокової допомоги Україні ризикує не лише надати росії переваги на полі бою, але й ще більше заохотити москву до агресії. Це вже підірвало можливість підштовхнути росію до переговорів, оскільки кремль тепер вважає, що може пересилити волю Заходу. Якщо на початку 2024 року не будуть взяті чіткі зобов'язання, переконаний автор, рішучість кремля лише зміцнюватиметься.
Те, що Сполучені Штати та Європа зроблять протягом наступних шести місяців, зауважує Джек Вотлінг, визначить один із двох варіантів майбутнього. В одному випадку Україна наростить свої сили для відновлення наступальних операцій і послабить російську військову міць настільки, що Київ зможе вступити у переговори з важелями впливу для нав'язування тривалого миру. В іншому – брак постачання з боку Заходу і підготовленого особового складу занурить Україну у виснажливу боротьбу, яка в результаті призведе до виснаження й остаточного підкорення.
Джек Вотлінг наголошує, що міжнародні партнери України мають пам'ятати: перший результат потрібний не лише українцям. Необхідно захистити міжнародну норму, згідно з якою держави не змінюють свої кордони силою. Мобілізована і підбадьорена росія становитиме постійну загрозу для НАТО, що вимагатиме від США нескінченних зусиль з її стримування в Європі. Це обмежило б здатність Сполучених Штатів проєктувати силу в Індо-Тихоокеанському регіоні і суттєво збільшило б небезпеку конфлікту навколо Тайваню. Захід може обирати, в якому напрямку розвиватиметься історія.
Брак часу та штабних офіцерів. Але з наступом не можна було зволікати
Джек Вотлінг нагадує, що якби наступ українських військових у 2023 році пішов за планом, вони б прорвали так звану "лінію Суровікіна" в Запорізькій області, звільнили б Мелітополь і перерізали дороги, що з'єднують росію з Кримом. У поєднанні з українськими військово-морськими операціями це призвело б до облоги Криму. На думку експерта, ця мета була амбітною, але досяжною. Головною причиною невдачі стало те, що українські підрозділи, призначені для ведення наступу, не мали достатньо часу для тренувань і підготовки.
У липні 2022 року Велика Британія разом з іншими українськими партнерами започаткувала операцію "Інтерфлекс" для підготовки українських військових. На той час Україна відчайдушно потребувала більшої кількості підрозділів для утримання оборонних позицій. Тому операція "Інтерфлекс" започаткувала п'ятитижневу програму підготовки, надавши пріоритет навичкам, які життєво важливі саме для оборонних операцій. Цей п'ятитижневий режим все ще існує, але місія докорінно змінилася.
Під час Другої світової війни британські військові вважали 22 тижні мінімально необхідним часом для підготовки солдата до піхотного бою. Після цього початкового періоду військовослужбовці призначалися до підрозділів і брали участь у колективних тренуваннях у батальйонах. Ще до травня 2023 року було очевидно, наголошує автор, що українські війська недостатньо підготовлені до наступальних операцій і ледве встигли навчитися користуватися новою технікою. Але в міру того, як російські війська зміцнювали свої оборонні позиції, з наступом не можна було зволікати.
"Українські військові також мали надто мало можливостей для колективної підготовки. Кількість розгорнутих військ – не єдине, що має значення на війні: боєздатність армії залежить від того, наскільки добре координуються невеликі підрозділи, навіть якщо вони розосереджені на великій території. Географія України вимагає особливо кваліфікованої координації, оскільки лісосмуги заважають підрозділам бачити одне одного. Загроза артилерійського обстрілу ще більше посилює розпорошеність, тому роти часто розкидані на майже двохкілометровій ділянці фронту. Рельєф місцевості в Запоріжжі особливо заохочує командирів до ведення бою ізольованими ротами. У цьому географічному контексті необхідна здатність синхронізувати дії поза межами прямої видимості кожного підрозділу, щоб підрозділи могли підтримувати одне одного і використовувати здобутки одне одного", – йдеться у матеріалі.
Однак, автор зауважує, що колективна підготовка в українській армії рідко проводилася на рівні вище роти, а потреба в укомплектуванні нових підрозділів також призвела до того, що в більшості з них не вистачає досвідчених офіцерів. За час війни чисельність діючих українських військ збільшилася вп'ятеро, а кількість підготовлених штабних офіцерів при цьому не зросла. На театрі бойових дій, де українські офіцери повинні синхронізувати широко розосереджені маневри з артилерійським вогнем, польотами безпілотників і впливом радіоелектронної боротьби, нестача польових офіцерів означає нездатність зшивати в єдине ціле великомасштабні операції.
Як зазначає Джек Вотлінг, під час наступу 2023 року українські операції велися переважно парами рот під безпосереднім керівництвом недоукомплектованого командного пункту бригади. В результаті, хоч українські солдати часто досягали успіху в захопленні ворожих позицій, вони рідко могли використати проломи, які вони зробили, аби швидко закріпити свої здобутки. Замість цього їм доводилося зупинятися і планувати, надавши російським військам час на перегрупування. Якщо українські військові не зможуть розширити масштаби своїх операцій, вважає експерт, цей досвід ризикує повторитися. Однак для проведення належної підготовки потрібен час.
Коли найкращий захист – це хороший наступ. Потрібно реформувати підготовку українських військових
Джек Вотлінг переконаний, що у підготовці українських військ необхідні реформи для ефективніших наступальних операцій. Але краща підготовка не зменшить потреби Києва в матеріально-технічному забезпеченні. Українські військові, ймовірно, зіткнуться зі значною нестачею озброєння протягом наступного року: в розпал наступу 2023 року Україна використовувала до 7 тисяч артилерійських снарядів на день, які забезпечували до 80% бойових втрат росії. Однак наприкінці 2023-го українські війська здійснювали вже близько 2 тисяч пострілів на день. Тим часом артилерійські потужності росії різко зросли, і зараз російські війська вистрілюють близько 10 тисяч снарядів на день. Якщо Україна не зможе знову створити локальні умови артилерійської переваги, вважає аналітик, будь-які нові наступальні операції призведуть до неприйнятних втрат українських військ.
Крім того, на думку автора, без досягнення таких зон локалізованої артилерійської переваги Україні буде важко відбивати російські атаки. Наразі росія розмістила на півдні України близько 340 тисяч військовослужбовців. Протягом більшої частини війни наступальний потенціал цих військ був обмежений логістичними проблемами. Але росію також стримував високий рівень втрат – до 1000 загиблих і поранених на день у найважчі періоди бойових дій. Така кількість втрат змусила росіян відправити на фронт непідготовлений особовий склад. Хоча це не зупинило москву від спроб наступальних операцій, все ж це обмежило їхню ефективність.
Виклик для України, за словами експерта, полягає в тому, що навіть зберігаючи оборонну позицію, вона повинна продовжувати здійснювати локальні наступальні операції. Якщо росія зазнає менших втрат, спроможність її військ на місцях покращиться. Зменшення тиску на фронті дасть росії й інші переваги. Москва зможе відволікти досвідчені війська на підготовку новобранців, що потенційно дозволить їй відкрити нові наступальні напрямки у другій половині 2024 року. російські війська також здатні сконцентруватися на секторах, де вони зможуть створити вигіднішу геометрію поля бою і завдати Україні більших втрат. Якщо Україна залишить великі ділянки фронту спокійними, російські війська також зможуть значно розширити свої укріплення, що ускладнить проведення будь-яких майбутніх українських наступальних операцій. Навіть займаючи оборонну позицію, українські військові повинні прагнути до максимального виснаження російських військ.
Що є першочерговим? Проблема "курки і яйця" між Києвом і Вашингтоном
На думку Джека Вотлінга, важливо, щоб Київ і його партнери досягли реалістичного спільного розуміння того, яку матеріальну допомогу та підготовку можна надати і коли. За останні два роки західні союзники Києва змарнували часову перевагу, яку мали. Фактично вони змарнували більшу частину 2022 і 2023 років, насолоджуючись ейфорією від перших невдач росії та уявляючи, що їм вдасться уникнути затяжного конфлікту. Замість того, щоб намагатися розширювати промислові потужності в країнах-членах НАТО, друзі Києва здебільшого брали боєприпаси з національних запасів і міжнародного ринку та направляли їх в Україну.
"Зараз ці запаси боєприпасів вичерпуються. Україні для досягнення локальної артилерійської переваги потрібно близько 2,4 мільйона боєприпасів на рік. Але міжнародні партнери України, включно зі США, намагатимуться забезпечити лише половину цієї кількості у 2024 році", – констатує експерт.
Дефіцит артилерійських снарядів в Україні привертає найбільше уваги. Але її ресурсні обмеження аж ніяк не обмежуються артилерійськими боєприпасами. Для відновлення наступального потенціалу і захисту від російських атак Україні, зауважує Джек Вотлінг, потрібно приблизно 1 800 нових артилерійських стволів на рік. Невелика кількість ствольної артилерії в Європі не може задовольнити цей попит. Численні парки транспортних засобів, подаровані Києву за останні два роки, також потребують надійного постачання запасних частин. Перехоплювачі протиповітряної оборони теж будуть постійною потребою: росія зараз виробляє понад 100 крилатих і балістичних ракет і 300 ударних безпілотників на місяць. Щоб стримати шкоду від цієї зброї, Україна потребуватиме поповнення запасів західних систем протиповітряної оборони. Якщо західні країни не збільшать свої потужності з виробництва цих систем, росія отримає перевагу.
Президент України Володимир Зеленський, побоюючись, що підтримка США закінчиться з майбутніми американськими президентськими виборами, заявив, що вся українська територія, окупована росією, має бути звільнена до жовтня 2024 року. Джек Вотлінг вважає це недосяжним з огляду на наявні в України матеріальні засоби та час, який потрібен її військовим для належної підготовки військових. Але для західних союзників Києва нерозумно вимагати від українського генералітету створення детального довгострокового плану, перш ніж вони візьмуть на себе зобов'язання надати нову підтримку. Не маючи впевненості в тому, на яке озброєння вони можуть розраховувати, українські воєначальники не здатні визначити, які операції вони можуть провести і коли. Коротко кажучи, підготовка до наступної фази війни перетворилася на проблему "курки і яйця" між Києвом і Вашингтоном.
Співвідношення ціни та якості. Розширення виробництва для задоволення потреб України є життєво важливим
Реалістичний план передбачав би надання Києву ресурсів для підтримання оборонної позиції протягом більшої частини 2024 року, в той час як підрозділи тренуватимуться і оснащуватимуться для проведення наступальних операцій у 2025-му. Окрім упевненості, яку цей план дасть українському генералітету, він також дасть сигнал кремлю, що той не може розраховувати на перемогу у багаторічній війні на виснаження проти України. На думку Джека Вотлінга, зобов'язання США підтримувати Київ у 2024 році також змістило б стимули європейських союзників до більш глибокого інвестування в нарощування потужностей їхніх оборонних галузей, що зменшило б навантаження на Сполучені Штати до 2025-го.
"Західні лідери повинні підкреслити, що довгострокові інвестиції у виробничі потужності є доступними та вигідними для союзників України. Сукупні оборонні бюджети 54 країн, які підтримують Київ, значно перевищують 100 мільярдів доларів на місяць. У той же час нинішня допомога Україні обходиться цим державам менш ніж у 6 мільярдів доларів щомісяця", – переконаний експерт.
На його думку, найбільші бар'єри на шляху до того, щоб Україна не програла війну – політичні. Фінансування України часто сприймається як просто надання грошей Києву. Однак це глибоко оманливе уявлення. Значна частина допомоги є інвестиціями партнерів у власне оборонне виробництво і буде витрачена не в Україні. Тобто зрештою чимала частка наданої допомоги буде повернута реципієнтом у вигляді податків і сприятиме створенню нових робочих місць у промисловості країн-членів НАТО. У час економічної кризи такі інвестиції мають широко вітатися громадськістю країн, що підтримують Київ.
Джек Вотлінг зазначає, що часто висловлюється думка, мовляв, підтримка України з боку США відбувається за рахунок готовності американських військових стримувати Китай. Але якщо Китай побачить, що Сполучені Штати не здатні підтримувати військові зусилля чи то в Європі, чи то в Азії, таке стримування руйнується, тому розширення виробництва для задоволення потреб України є життєво важливим.
"Сполучені Штати мають договірне зобов'язання стати на захист своїх європейських союзників. Європейське оборонне виробництво не відповідає російському, особливо з огляду на те, що росія перейшла на військові рейки. З часом американські лідери повинні підштовхнути Європу до зменшення залежності від Сполучених Штатів, щоб американські збройні сили могли зробити пріоритетом стримування в Індо-Тихоокеанському регіоні. Але це має бути керований перехід. Якщо цей перехід відбудеться ціною поразки України, для США буде ризиковано підтримувати Європу, нездатну захистити свій східний фланг, у той час як Китай ескалує напруженість у Тайванській протоці", – наголошує автор.
Час прийняти рішення. Або діяти та перемогти, або зволікати та програти
Деякі лідери у західних столицях стверджують, що настав час вести переговори про припинення війни в Україні. Однак Джек Вотлінг вважає, що така позиція не враховує ані масштабів цілей росії, ані того, що кремль може реально запропонувати. москва не зацікавлена в простому захопленні частини української території: путін неодноразово заявляв, що хоче змінити логіку міжнародної системи.
Якщо США попросять своїх партнерів піти на поступки росії заради символічного припинення вогню, то на думку автора, швидше за все, відбудуться дві речі. По-перше, росія наполегливо порушуватиме режим припинення вогню, як вона це робила під час усіх ітерацій Мінських угод 2015 року, водночас відновлюючи свою армію, щоб завершити завдання окупації Києва. По-друге, росія доводитиме своїм союзникам, що США можна перемогти наполегливістю. Це, ймовірно, призведе до того, що багато партнерів Сполучених Штатів у сфері безпеки шукатимуть страхового полісу, котрий зменшить американський вплив у всьому світі.
Джек Вотлінг вважає, що росія не прагне прямого конфлікту з НАТО, але кремль все більше прагне розширити сферу своїх непрямих конфронтацій із Заходом. москва подвоїла свої амбіції конкурувати із Заходом на глобальному рівні. Нещодавній невдалий заколот Прігожина, можливо, сприяв цим амбіціям: залишки його сил тепер реорганізовані в "експедиційний корпус" під прямим контролем ГРУ. З літа 2023 року росія активно взаємодіє з урядами країн Західної та Центральної Африки, обіцяючи їм військову підтримку в обмін на вигнання західних військ та придушення їхніх економічних інтересів.
Сполучені Штати та їхні європейські союзники стоять перед вибором. На думку експерта, вони можуть або негайно розробити план посилення підготовки українських військових, роз'яснити своїй громадськості та Україні, що крайній термін звільнення територій у жовтні 2024 року має бути відтермінований, і забезпечити потреби Києва в матеріально-технічних засобах до 2025-го.
"Або ж продовжувати хибно вважати, що війна зайшла в глухий кут, зволікати і віддати перевагу росії. Це було б жахливою помилкою: на додаток до розширення свого партнерства в Африці, росія посилює співпрацю з Китаєм, Іраном і Північною Кореєю. І якщо поразка в Україні продемонструє, що Захід не може протистояти жодному виклику світовій архітектурі безпеки, його супротивники навряд чи повірять, що він здатен впоратися з кількома кризами одночасно", – підсумовує Джек Вотлінг.
Джерело: Foreign Affairs
