З якими психологічними травмами дітей вам доводилося працювати найчастіше?
Вже впродовж 20 років ми разом із Зеновієм Онишком ведемо психотерапевтичну роботу з підлітками і молоддю. За цей час допомогу отримали сотні. Лише за цей рік під час групової роботи ми надали психологічну підтримку 33 людям. Це не лише індивідуальна робота з дітьми, підлітками та молоддю, але й підтримка їхніх сімей. З яких причин до нас звертаються? Найчастіше – це складна адаптація до навчального процесу, втрата близьких членів родини, нестача уваги через народження в родині інших братів та сестер, пережиття трагічних подій, в яких діти були очевидцями чиєїсь смерті, аварії. Підлітки і молодь – це особлива категорія, з якою ми працюємо. Як сказав один колега із Німеччини, у них немає жодної стабільності у проявах покращення станів. Але у цій складності є багато позитиву. Це вік вибору життєвого шляху із всіма барвами можливостей і перспектив. Важливо допомогти молодим людям взяти із минулого досвіду найкраще, загоїти болючі рани та побачити майбутнє. А ще важливо допомогти їм бути собою.
Свого часу великим стартом і досвідом у психотерапевтичній роботі з дітьми для мене було навчання у Відні під керівництвом Ганса та Віри Цимпріх в Інституті дитячої та юнацької психотерапії. Тоді я ознайомлювалась із діяльністю першої у Європі дитячої психосоматичної клініки, яка складалася із трьох відділень. Це була взірцева клініка, подібної якій на той час більше ніде не було. Перше відділення – для породіль, які переживали стан депресії і яким допомагали відновити біндунг (материнсько-дитячу прив’язаність). Друге відділення – для дітей від 3 до 7 років з різними формами дитячих анорексій, енурезів, заїкань тощо. Третє – суто для підлітків з проявами депресій, підліткових нервових анорексій та інших видів особистісних дефіцитів.
Свої знання тепер ми поширюємо і передаємо іншим колегам. Українська спілка психотерапевтів та Інститут дитячої юнацької психотерапії має секції та навчальні проекти в різних регіонах України - Львів, Київ, Дніпропетровськ, Одеса. Також передаємо досвід студентам кафедри психології та психотерапії.
Через який час у дитини проявляються наслідки травми? Деякі психологи зі Швейцарії стверджують, що це може трапитися і через 5 років.
Коли дитина переживає травмуючі події, спрацьовує механізм психологічного захисту. Визначити причину травми не так легко. Перебування в епіцентрі трагічних подій ще не означає, що дитина є психологічно травмованою. У деяких відразу з’являються наслідки травми, в інших – з роками. У дітей-очевидців Скнилівської трагедії енурези проявлялися у 7-8 років. Дорослі підлітки просилися ночувати у кімнаті (в ліжку) з батьками, компенсуючи почуття безпеки. У деяких відразу, а у деяких з плином часу почалися нічні жахіття та віддалені у часі прояви девіантної поведінки. У таких випадках треба працювати з дітьми і батьками. Батьки часто тривожаться і не знають, як реагувати на зміни у поведінці дітей.
Ви сказали, що дитина, яка перебувала в епіцентрі трагічних подій, не завжди може бути травмованою. Чому одні діти піддаються травмі, а інші – ні?
Коли працюєш з дитиною, треба зрозуміти, у якій площині відбулася психологічна травма – у соціальній, культурній чи генетичній. Деякі реакції і поведінкові моделі є даниною культури, а не наслідками посттравматичного синдрому. Ми не можемо знати про всі фактори. Найчастіше причиною посттравматичного синдрому є катастрофа чи аварія, свідком якої була дитина. Ще в давні часи римляни казали, що хлопці з міст не є добрими солдатами. Дуже велике значення має зв'язок дитини з батьками і виховання. Культура також накладає свій відбиток на світосприйняття. Те, що є нормою для батьків, буде нормою і для їх 5-річної дитини. Якщо дитина живе у племені, де поширений канібалізм, це для неї стає звичайним явищем. Зовсім інша ситуація з дітьми, які не мають такого досвіду. Якщо це не передавалося з покоління у покоління, то це може бути дуже травматичною ситуацією для дитини. Тобто те, що є «табу» в одній цивілізації, може бути культурним звичаєм в іншій. Також важливо знати, чи в роду в когось траплялися посттравматичні стресові розлади (ПТСР). Дослідження після Другої світової війни показало, що більш піддатливими до ПТСР є діти із сімей, у роду яких були такі прояви. Це те, що зберігається у наших несвідомих джерелах, і те, що передається через пам'ять поколінь.
Ще один момент – в якому стані перебувала дитина на момент трагедії. Якщо дитина перебуває в епіцентрі травмуючих подій, але поряд з нею є батьки, то наслідки кризи подолати набагато легше. Ресурс, з якого вона черпає сили – це сім’я.
Поширена думка, що дітей із зони АТО не варто жаліти, бо це створює відчуття меншовартості.
Такі поради досить індивідуальні і ситуативні. Інколи треба пожадіти, а іноді – це може і зашкодити. Наше завдання як психологів – допомогти дитині самій давати собі раду, допомогти загоїти рани. Хоча деякі душевні рани не треба взагалі рухати, вони самі загояться. У психотерапевтичній роботі з клієнтом багато що треба відчувати власною душею. Лікар, який постійно жаліє пацієнта і не робить операції, залишає йому мало шансів на життя. Операційне втручання є досить болючим, але необхідним. Ми маємо схему, як працювати. Але це не означає, що в якийсь момент ми не зможемо від неї відхилитися.
Не варто обговорювати негативний досвід дитини у перші дні психологічної травми. Але пізніше настає момент, коли це просто необхідно, бо тільки проговоривши, дитина звільняється від болю. Як ви визначаєте час мовчання і час, коли необхідно говорити про травмуючі події?
Існує загальна поетапна схема роботи з кризою. Спочатку ми підтримуємо. Це означає просто бути поруч. На другому етапі – це підтримка і водночас конфронтація з травмуючими подіями. У роботі з дітьми на цьому етапі використовуємо різні дисоціативні техніки – опосередкованого пережиття подій.
Наступний етап – переоцінка пережитого і свого відношення до цього. Важливо показати дитині перспективу, щоб вона сама справлялася і змогла відпустити простір допомоги. Дитина має самостійно будувати майбутнє.
Знову ж таки велике значення має, з якої сім’ї дитина – ресурсної чи нересурсної. Ніхто не замінить дитині маму і тата. Як я кажу, психологи – це такий собі «костиль», на який можна опертися, але дитині все одно важливо стати на свою ногу. Мені подобається асоціація стосовно психологів одного колеги – священика. Він якось у спільних наших дебатах назвав психологів тим, які допомагають нести хрест там, де людина самотужки не в змозі. Це влучне порівняння.
Фото надане Галиною Католик
А як саме ви говорите про травму?
Здебільшого ми з дітьми бавимося, а не говоримо. Говорити треба з дорослими. Кожен вік має свою сильну сторону. Основний провідний вид діяльності дитини – це гра. Ми не пояснюємо, а відпрацьовуємо переживання. Діти, які пережили хворобу в лікарні, будуть бавитися в лікарню. Діти, яких карали вчителі, будуть бавитися в школу і карати. Під час гри діти часто стають в позицію насильника і відпрацьовують те, що робили з ними. Вони відпрацьовують досвід через гру. Ті, хто були очевидцями аварії, будуть про це згадувати. Мені привели на консультацію дитину. У грі вона постійно показувала аварію. Я поцікавилася у батьків, коли з ними трапилася аварія. Але вони заперечували, мовляв, ніякої аварії не було. Але ж я чітко бачила, що дитина була свідком аварії. Тоді вони згадали, що якось проїжджали дорогою, де трапилася аварія з людьми. Батьки забули, а дитина пам’ятала, соматизувала, а в психотерапії протягом 2 місяців у різний спосіб це відпрацьовувала у грі.
Чи є речі, про які взагалі не варто розпитувати?
Дитині можна ставити запитання, до яких вона інтелектуально і психологічно готова. Треба регресувати до її віку, а не говорити як із зрілою дорослою людиною. Дитина має маленький психоемоційний та особистий життєвий досвід. У віці 4-5 років з дитиною треба гратися. З підлітками треба говорити мовою соціальних ролей, бо вони схильні приміряти їх на себе. Їм треба допомогти, як кажуть, вибрати свої сани по життю, а не чужі. Бо тільки так вони зможуть дати собі раду. Ми використовуємо різні форми терапевтичної роботи залежно від віку і основного виду діяльності, характерного для цього віку.
Травмуючий досвід одних робить більш зрілими і сильнішими, а інших позбавляє радості і заганяє у комплекси. На якому етапі психологу доцільно починати працювати з такою дитиною, щоб уникнути запущеного стану депресії?
Криза має свій перебіг. Людина ніколи не залишиться після пережиття травми такою, якою була до того. Вона може стати більш зрілою, напрацювавши нові поведінкові моделі і новий сенс життя. Є різні форми компенсації – гіпокомпенсація і гіперкомпенсація кризи. Вона передбачає різні асоціальні форми стосунку з собою і з простором. Це можуть бути різні форми узалежнення. Також це може проявлятися через соматичні, невротичні захворювання, девіантні форми поведінки. Діти підліткового віку починають гірше вчитися. Ці стани можуть бути дуже затяжними. Психологу варто починати надавати психологічну допомогу тоді, коли за нею звертаються. В Ізраїлі психологи самі йдуть до клієнта – це вже напрацьована модель через постійну війну. Я ж маю інакший досвід. Як правило, я починаю працювати тоді, коли до мене самі приходять.
А чи може бути так, що запізно звернулися?
Мене вчили надавати допомогу на запит. Якщо запиту немає, то психологи відчувають великий опір. Мовляв, чому ви прийшли, ми вас не чекали. Є люди, які потребують підтримки, а є люди, які не потребують. Важливо, щоб кожен, знайшов свого психолога. Між психологом і клієнтом має бути психологічна сумісність, бо має сформуватися довіра. За роки роботи я простежила, що одні клієнти будуть самозцілюватися вже тому, що поряд з ними є психолог, інші – будуть ходити по нас колами і всіх називати поганими спеціалістами.
Чи може психолог нашкодити дитині? І що робити, аби цього не трапилося?
Є абсолютно різні думки. Один мій колега з Заходу каже, що нашкодити неможливо. Мене ж вчили, що слово як може зцілювати, так може і завдавати шкоди. Однозначно до цієї роботи треба ставитися відповідально. Деяким людям складно побачити себе в дзеркалі психолога – їм це може не сподобатися. Людина раптово може виявити, що зовсім не така, якою себе уявляла.
Напевно, найскладніше працювати з дітьми, які втратили батьків? Як допомогти таким дітям?
Це найбільша трагедія. Вважається, що якщо діти бачили втрату своїх батьків, то вони завжди будуть переживати гостру травму. Батьки для дитини – це все. Недаремно в культурі є звичай визначати хресних, які зможуть замінити для дитини рідних батьків у випадку їх смерті. У деяких селах може бути по 10 хресних в родині. Імовірно, у таких випадках в роду було багато втрат. На час небезпеки дитині важливо мати, на кого опертися. У наш час психолог може стати такою опорою. Однак у нинішній ситуації дуже часто доводиться допомагати не стільки дітям, як дорослим через дітей. Деякі батьки перебувають в кризі у той час, коли діти вже її подолали. Кожен випадок досить індивідуальний. Тому важливо відчувати серцем.
Спілкувалася Ірина Наумець
