Звернення 51 депутата до Конституційного суду стало однією з найпримітніших подій тижня. Група парламентаріїв провладної коаліції (які представляють переважно Блок Петра Порошенка) попросила КС офіційно роз'яснити положення 155-ї статті Конституції "на наступній черговій сесії Верховної Ради України".
Народні обранці благають тлумачів Основного закону внести ясність: означають слова "наступна" й "чергова" безпосередньо наступну за номером сесію після тієї, на котрій законопроект був попередньо схвалений, — чи будь-які інші наступні сесії.
Без цього законодавці нібито не можуть визначити кінцевий термін внесення змін до Конституції. Нагадаємо, 31 серпня на другій сесії VIII скликання 265 голосами "за" Верховна Рада попередньо схвалила проект конституційних змін, який передбачає децентралізацію (і містить пункт про "особливості місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей". Остаточне затвердження планувалося на третій сесії, термін дії якої було продовжено до кінця січня.
Власне, пролонгація роботи третьої сесії (закрити її планували в грудні) і була пов'язана з необхідністю встигнути проголосувати за конституційні зміни до її завершення. Ще місяць тому смисл "загадкового" словосполучення "наступна чергова сесія" ні в кого не викликав запитань. Включно зі спікером Володимиром Гройсманом, який заявляв, що законопроект про внесення змін до Конституції має бути прийнятий до кінця поточної сесії, — "Неприйняття (тут і далі виділено мною. — С.Р.) цього рішення призведе до того, що його доведеться відкласти на рік. Це передбачає процедура. Потім ще рік займатися конституційним процесом, це якщо все буде добре..."
Запитань не виникало в депутатів жодного зі скликань, починаючи з 1996 р. І всі конституційні зміни завжди вносилися за стандартною й зрозумілою схемою, описаною в 155-й статті: попереднє схвалення на одній сесії — остаточне затвердження на наступній черговій. Більше того, якщо в когось і виникали запитання, їх мало б зняти рішення КС від 17 жовтня 2002-го, в якому було чітко сказано — "питання про внесення змін до Конституції України має бути розглянуте і вирішене на двох чергових сесіях Верховної Ради послідовно". Однак і це формулювання допитливих депутатів не переконало. Найпотішніше, що автори звернення до Конституційного суду це рішення згадують, ніби не помічаючи в ньому відповіді на запитання, котре так їх цікавить. Якщо наявність трьох уточнюючих слів "наступна", "чергова" і "послідовно" не роз'яснює допитливим законодавцям, про яку саме сесію йдеться, це означає тільки одне: їм потрібне не тлумачення, а привід для затягування часу.
І тут постає запитання — навіщо владі ця пауза?
Перша й очевидна відповідь: для закріплення змін Основного Закону потрібна підтримка конституційної більшості, а її немає. Тиждень тому авторитетне джерело в Раді стверджувало, що Банкова буцімто знайшла 290 голосів із 300 необхідних. Кілька днів тому джерело в АП заявляло, що цифра трохи скромніша, і пошук прихованих резервів рухається зі скрипом.
Зважаючи на все, кількість депутатів, готових узаконити "особливості" на неконтрольованій території Донбасу, справді не дотягує до потрібних 300. Але розуміння цього не наближає нас до відповіді на запитання: Петро Порошенко вирішив остаточно ухилитися від зобов'язання змінити Конституцію — чи він просто тягне час?
Другий варіант видається імовірнішим. Якби глава держави захотів поховати впровадження конституційних перетворень, у нього був простіший шлях: законопроект поставили б на голосування, він не набрав би необхідних 300 голосів, і на ньому можна було б поставити хрест. Внесення змін до Конституції — компетенція Ради, Порошенко на цей процес формально жодним чином не впливає, з нього нічого не візьмеш.
Але це було б можливо тільки в тому разі, якби операцію з ліквідації конституційної "реформи" Петро Олексійович узгодив із партнерами по "нормандсько-мінському" процесу. Однак усі ключові гравці останніми днями підтвердили попередню позицію. Першим про вимогу змінити КУ нагадав Путін. Потім обізвався Олланд — "необхідно, щоб була проголосована переглянута Конституція, — це умова виконання мінських домовленостей". Нарешті, згідно з повідомленням прес-служби Білого дому, "Президент США Барак Обама та канцлер ФРН Ангела Меркель під час телефонної розмови у четвер підкреслили необхідність прискорення виконання мінських домовленостей". А одним із головних пунктів цих домовленостей є зміна Конституції. Невиконання цього пункту — привід звинуватити Україну в зриві "мінського процесу".
Що робити, якщо не робити не можна, а робити не виходить? Зволікати.
Цілком можливо, затягування часу було узгоджене із західними партнерами. Здається, вони готові прийняти тезу: відтермінування схвалення конституційних змін краще, ніж їх провал. Крім того, і в Берліні, і у Вашингтоні могли дослухатися до аргументів Києва: зараз внесення двозначних змін до Конституції може спровокувати політичну напруженість, неабияк зашкодити репутації влади. А отже, ускладнити процес реалізації того, що Меркель, Путін і Порошенко називають "мирним урегулюванням". Імовірно, Київ зміг аргументувати, коли й чому процес конституювання "особливостей" для ОРДЛО може пройти менш болісно.
За нашою інформацією, висловила розуміння в цьому питанні й Москва. За деякими даними, вона готова піти на відтермінування конституційного процесу. За умови, що Київ гарантує результативне голосування за зміни Основного Закону в майбутньому, по-перше. І форсує підготовку та прийняття необхідних законів, по-друге.
Ідеться про три закони:
— про особливості місцевого самоврядування в ОРДЛО;
— про вибори в органи місцевого самоврядування в ОРДЛО.
Перші два документи були прийняті Верховною Радою, однак юридичної сили не набрали. Є дані, що на їхній основі розробляються нові варіанти, формулювання яких зараз утрясаються Києвом і Москвою. Нібито обговорюється й чорновий текст виборчого закону для неконтрольованих територій.
Джерела в АП і Радбезі підтверджують, що сьогодні ці закони цікавлять Кремль більше, ніж конституційні зміни. Що вибори в ОРДЛО і визнання їх Києвом, як і раніше, розглядаються як головний інструмент "достойного виходу Росії з війни на Донбасі". Який дозволить Путіну одночасно і зберегти контроль над ОРДЛО, і ставити питання про зняття санкцій. Але при цьому Москва наполягає: вибори мають відбутися не пізніше травня, а всі необхідні рішення (насамперед затвердження вище вказаних законів) слід прийняти не пізніше кінця лютого — початку березня.
Є нюанс. Закон "про особливості місцевого самоврядування" вочевидь суперечитиме Конституції. Він набув би правової логіки лише у разі внесення змін до Основного Закону. Але ця справа відкладається в довгу шухляду. Бентежить таке когось? Схоже, ні. Всі учасники процесу, здається, готові заплющити на це очі. Бо:
— Путін хоче швидше отримати можливість ставити питання про зняття санкцій;
— Захід хоче швидше забути про Україну з її війною;
— Порошенко хоче швидше домогтися гарантованого припинення бойових дій.
Якщо сторони зійдуться в питанні про закони і вибори, досить буде просто зробити застереження, що пізніше "особливості" ОРДЛО закріплять у Конституції, й розійтися задоволеними собою.
Невідомо, чи дала Банкова тверду згоду на такий план. Якщо так, то Петро Олексійович опинився в непростій ситуації. Річ навіть не в тому, що така схема не повертає Києву контроль над Донбасом. Вона створює ілюзію миру, яку можна буде "продати". І певний час на неї "купуватимуться".
Проблема в іншому. Раніше Київ розраховував зволікати саме з прийняттям небажаних законів. А тепер їх затвердження перетворюється на першочергову умову. І якщо на Банковій остерігалися проблем через зовні невинне новоконституційне формулювання — "Особливості здійснення місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей визначаються окремим законом", то якою буде реакція частини політикуму й суспільства на норми законів, у яких ітиметься про амністію бойовикам, "народну міліцію" та гарантоване бюджетне фінансування ОРДЛО?
Є підстави вважати, що Київ намагається зробити норми майбутніх законів менш вибухонебезпечними для громадської думки. Але не думаємо, що він досягне великих успіхів у цьому питанні.
З іншого боку, Росія висловила готовність іти назустріч. Кремль, за деяким даними, налаштований обговорювати можливе вирішення раніше табуйованих питань. Наприклад, питання кордону. Київ розумів, що контроль над ним йому не повернуть. Росія не мала ні найменшого бажання запускати на територію ОРДЛО українських прикордонників. З'явився компромісний варіант: Москва готова обговорювати повернення пунктів прикордонного контролю під крило Києва. Але за умови, що особовий склад загонів формуватиметься з представників місцевого населення. Підступ зрозумілий: такий кордон тільки вважатиметься українським. Навіть за наявності синьо-жовтих прапорів. Але він вважатиметься українським. І такий варіант влаштовує всіх. Включно з українською владою. Якщо тільки її цікавить не повернення реального контролю, а ефектний привід про це заявити. Рано чи пізно підміна розкриється, але це буде потім. А перемоги на продаж потрібні зараз.
Інший момент. Кремль, за твердженням наших джерел, готовий обговорювати долю великої кількості озброєнь, розміщених в ОРДЛО. Терміни виведення, форми контролю над ним. Наскільки реалістичними будуть ці плани — інше питання. Але сам факт їх складання свідчитиме про сумлінне дотримання "духу мінських угод". Раніше Кремль навіть не обговорював цього питання, а тепер, кажуть, обговорювати готовий.
Далі. Москва готова забезпечити доступ українських ЗМІ до висвітлення майбутньої місцевої виборчої кампанії в ОРДЛО (готується спеціальний документ) і доступ українських кандидатів до участі в перегонах. Ризик мінімальний: випадкових переможців на цих виборах не буде. Чи хтось сумнівається? А поява в місцевих радах депутатів, які представляють "материк" (причому не тільки Опозиційний блок, а й, наприклад, БПП, чому ні?), лише додасть фактичному симулякру видимості реінтеграції.
Москва готова уточнити список осіб, які підлягають амністії. Особливо відмороженим запропонують вибір — поїхати захищати "русский мир" у Сирію або розділити долю дрьомових і мозгових. Особливо упоротих "зачистять", як це регулярно відбувається останнім часом. Особливо цінних перекинуть через кордон. Кажуть же, що Бєс будує будиночок у Підмосков'ї, ну з'являться в нього сусіди. І потім, Росія велика — місця всім вистачить. Тим більше що йдеться про кілька десятків людей, найбільш одіозних і надміру розкручених. Інших легко підведуть під амністію. Особливо заслуженим після "евакуації" можуть дати якісь посади. У Криму, наприклад. Вимушеним мігрантам пояснять, що їх передислокація — явище тимчасове, поки все вляжеться. Коли що — повернуть оперативно. Якщо, звісно, захочуть повертатися. Ну так, кордон на замку, але ж ключ у Москві, не в Києві.
Як свідчать наші джерела, Кремль готовий обговорювати і ще одне, раніше закрите питання — заміну вождів неконтрольованих територій. Збереження Захарченка і Плотницького робить картинку "мирної реінтеграції" ОРДЛО неправдоподібною. Це розуміють не тільки в Києві, а й на Заході. Це, здається, почали розуміти і в Москві. Питання "глав" т.зв. "ДНР" і "ЛНР" уже потрапило до порядку денного неформальних переговорів. Якщо питання виборів і визнання їх Києвом буде вирішене позитивно, від імені Путіна Захарченка й Плотницького дуже ввічливо попросять залишити свої посади добровільно. Можливо, в обмін на посади в РФ. Можливо, під загрозою фізичного усунення. Замість них з'являться в.о., байдуже які, у кожному разі — менш одіозні і, по можливості, респектабельні. Щоб формально "тягнули" на роль нових символів "мирного врегулювання", зовні договороспроможних фігур.
Росія вважає, що для збереження подальшого фактичного контролю над ОРДЛО зможе оперативно взяти під контроль найбільш затятих борців за "новоросію". Потрібна нова картинка — зробимо. Але у відповідь Москва чекає від Києва належної чуйності. Їй потрібні закони і вибори.
У нинішній ситуації для Росії це — найкращий спосіб вийти зі становища. Регулярні війська з ОРДЛО виводяться, але залишаються вимуштрувані її військовими спецами і контрольовані нею формування, які отримають статус місцевої "народної міліції". Москва перекладе тягар витрат на ОРДЛО з себе на Київ і частково — на Захід. Який, у разі згоди Києва на проведення та визнання виборів, готовий не тільки виділити додаткові кредити, а й акумулювати деякі кошти на гуманітарні потреби ОРДЛО. Москва збереже реальний, по суті, одноособовий контроль над великим шматком російсько-українського кордону. З усіма наслідками, які з цього випливають. Москва після декоративних виборів (зате за стандартами ОБСЄ) отримає в ОРДЛО своїх намісників, але наділених мандатами Києва. Намісників, більш слухняних, ніж нинішні запопадливі "польові командири". Москва матиме право ставити питання, як мінімум, про послаблення санкцій. І отримає позитивну відповідь, про що зовсім недавно практично відкрито заявив Олланд. Навіть якщо буде знято тільки частину обмежень, Росія виграє не тільки економічно, — вона позбудеться іміджу ізгоя. Що дозволить їй поступово відбудовувати систему взаємин із Заходом, ґрунтовно поруйновану в період загострення війни на Сході України.
Росія повинна розуміти, що в цій ситуації їй навряд чи вдасться видушити з ситуації більше. На початку 2014-го вона трохи переоцінила свої сили. Неможливо у XXI столітті відібрати шмат чужої території в центрі Європи без війни. Війна й сталася. Просто пізніше. І не в Криму. І не тільки з Україною. Економічна й дипломатична війна із Заходом виявилася складнішою, ніж думалося Путіну. Росія готова відступити (прагнучи при цьому зберегти контроль над ОРДЛО) не тільки заради санкцій. Вона вважає, що, поступившись на Донбасі, почасти зміцнить свою позицію щодо Криму. Ні, Захід ніколи не визнає півострів російською територією. Цілком можливо, він збереже частину санкцій. Але варто згадати, що Захід ніколи не визнавав анексію Прибалтики. Що не заважало Заходу торгувати з СРСР, входити з ним у військові коаліції та спільно перекроювати кордони після Другої світової. Спираючись на це знання, Москва відчуває, що, частково відступивши на Сході України, доб'ється від Заходу негласного, неформалізованого зобов'язання ще рідше згадувати про Крим. Тим більше що війна на Донбасі на нинішньому етапі свою роль уже зіграла. Неабияк економічно вимотавши й так знекровлену Україну, перетворивши промисловий регіон на фактичні руїни. Посіявши ненависть — неминучу супутницю війни.
Вибори в ОРДЛО створять ефектну видимість вирішення проблеми. Захід вдаватиме, що приніс мир. Москва вдаватиме, що врятувала вільнолюбний Донбас від кривавої хунти. ОРДЛО вдаватимуть, що дослухаються до Києва, і продовжуватимуть слухати Москву. Київ вдаватиме, що здобув контроль над бунтівними територіями. Для повноти ілюзорної картинки можна організувати візит Порошенка в Донецьк, на час виборів поруч із прапорами "ДНР" і "ЛНР" вивісити синьо-жовті прапори й порушити питання про довибори депутатів ВР на території ОРДЛО.
Усі вважатимуть себе переможцями. Проблема залишиться.
Де-факто неконтрольовані території отримають автономію. Відновлювати зруйноване ніхто не буде, оскільки потрібних коштів на це немає, а те, що виділятиметься, дуже ймовірно, розкрадатиметься (частково в Києві, частково в ОРДЛО), як це було в Росії після Хасав'юрта. Населення цих територій із кожним днем існування такої влади буде дедалі менше почуватися пов'язаним із Україною, що тільки віддалити терміни реальної реінтеграції. Це, як і деокупація Криму, може перетворитися на завдання для наших нащадків.
У цього плану є два теоретичних плюси. По-перше, така комбінація здатна на певний час зняти загрозу повномасштабної війни. Нинішня влада взагалі не розглядає силового питання вирішення проблеми Донбасу, і з цього погляду таке замирення — позитивний момент. По-друге, певне ослаблення реального контролю Росії над ОРДЛО (а після вимушеного виведення військ це станеться) дає якийсь шанс Києву. Шанс на пошук адекватних контактерів для майбутніх переговорів про можливе безкровне повноцінне повернення територій у лоно України. Якщо вже влада не може й не хоче воювати, вимушена миритися за чужими правилами, хай працює з населенням, шукає, виховує, переконує. Хай намагається переграти Кремль на цьому фронті.
У Росії це розуміють. У Москві, наскільки відомо, не всі поділяють політику невеликих поступок Заходу й Києву. Але падіння цін на нафту — жорстока річ.
Усе описане вище поки що не є чітким планом. Це лише сценарій. Інформація про суть нинішніх переговорів дає нам право говорити про нього як про варіант, котрий у різних столицях сьогодні розглядається як найбільш прийнятний. Для політиків. Які ставлять перед собою різні цілі. Цілі, що однаковою мірою ігнорують інтереси України. І українців, які живуть по різні боки лінії майбутнього "миру".
Сергій Рахманін, "Дзеркало тижня"
