Дуже німецьке кіно-2013: враження очевидців

Той, хто сподівався побачити чітке й прагматичне кіно, де все в сюжеті й змісті розкладено по полицях і зрозуміло, не розчарувався й здивувався водночас. Заключна в цьому сезоні підбірка короткометражок від Wiz-Art "Дуже німецьке кіно-2013" занурила глядачів у вир серйозних проблем минулого, сьогодення й майбутнього.

В стрічках мало чи й зовсім нема національного, власне німецького. Більшість питань – загальнолюдські. Нічого дріб’язкового, нічого зайвого. Показ намотав клубок питань, відповіді на більшість з яких, попри всю дидактичність фільмів, кожному необхідно шукати в собі.

А тепер трохи детальніше про кожен з фільмів.

Ліквідація. Маттіас Зудер, 2012

Ніхто не обирає того, що отримує у спадок. Ані речей, ані історії, ані гріхів. Як і Макс, що везе на медичний огляд вагітну дружину Ліну, а дорогою опиняється в будинку діда. Діда, з яким раніше у всіх були чудові стосунки, аж поки родина не дізналася, що їхній предок в часи війни був нацистом. Наглядачем в Аушвіці. Як поставитися до чужого жахливого вибору в жахливому минулому? Чи має право засуджувати той, хто в своєму житті обирав тільки, в який коледж вступати і куди поїхати у відпустку? Що робити зі скарбом, який коштує немалі гроші, але темна історія якого тягнеться ще з тих страшних часів? Чи повинне давнє минуле людини перекреслювати в свідомості інших все те добре, що він робив пізніше?

Перша на моїй пам’яті короткометражка за багато показів, після якої в залі запанувала глибока тиша.

Двомісна кімната. Фабіан Гіслер, 2012

Як ділити лікарняну палату з одним вікном, єдиним вікном в нормальний світ, на двох пацієнтів? Дуже просто: одному дістається трохи світла й краєвидів, іншому – яскраві емоційні історії сусіда та власні фантазії про чудовий світ ззовні. Але жадібність й заздрість в людях переконує, що власними очима можна побачити чіткіше, охопити більше, й штовхає на жорстокі вчинки.

Фільм-притча про уяву як потужний рушій вчинків і почуттів, бездушний егоїзм одних та жертовний альтруїзм інших. В моїй свідомості яскраво переплелась з оповіданням "Досконалий злочин" Еріка-Еманнюеля Шмітта, яке недавно довелось прочитати. Історія про злу уяву з іншим сюжетом, але подібними наслідками й такою ж суттю.

Брати і сестри. Джоя Томе, 2011

Двоє братів і сестра за обіднім столом в серці драматичної розмови з батьками, яка поведе подальше життя в зовсім іншому руслі. Батько відверто зізнається, що покохав іншу жінку і майбутнє їхньої сім’ї буде не таким, як уявлялося раніше. Історія пересипана красивими сонячними спогадами з минулого життя братів та їх старшої сестри, знятими на кіноапарат середнього брата.

Нова близькість. Соня Вукович, Крістіан Шталь, 2011

Красивий п’ятихвилинний політ газетних сторінок через сучасний світ з роздумами за кадром про нову близькість інформації і людини. Людини і людини через інформацію. Чи справді соціальними є соціальні мережі? Як ми можемо по-справжньому наблизитися одне до одного в цьому вже такому об’єднаному світі телекомунацій?

Сподобалась гра слів в оригінальній цитаті: "mass media turned into a media mess" ("мас-медіа перетворились на медійний безлад").

Ой, вівці! Готфрід Ментор, 2012

Мультиплікаційна трагікомедія про овець з яскравими підтекстами. Два такі подібні стада овець намагаються розмежувати їхні пастухи – аби не допустити перемішування стад і точно знати, де чиї вівці. Поки в найабсурдніші способи між вівцями ставлять кордон, вони всіма способами прагнуть об’єднатися з побратимами. Але тільки-но ледь не доведені до відчаю пастухи зробили своїм тваринам різні стрижки й випустили їх на спільну галявину, як до того такі однакові вівці одразу ж почали… битися.

Дуже дотепна короткометражка про кордони і безглузду ворожнечу людей. Ой, вибачте, овець.

У нас ще є життя. Ян-Герріт Зайлер, 2012

Зворушлива стрічка про інтернет-кохання двох підлітків – Марко і Лізи, що разом воюють проти страшних комп’ютерних монстрів. Марко мріє зустрітися з подругою в реалі, однак вона не розділяє його бажання. Хлопець зважується на рішучий вчинок – відшукати дівчину й підкорити її своєю наполегливістю. Шлях, який він долає, приводить його до лікарняної палати невиліковно хворої дівчини.

Їсти. Моріц Крамер, 2012

Худющі моделі, які так грайливо підморгують нам кістками з екранів, білбордів та глянцевих обкладинок, також хочуть їсти. Може, значно більше від будь-кого з нас, адже нам не спадало на думку дізнатись, наскільки їстівними є квіткові букети, помади, креми, дзеркала і навіть мікросхеми телевізорів.

Креативна стрічка про примарність і жорстокість екранних канонів краси, після якої в залі довго лунали оплески та гучні посвистування хлопців. Кому, як не їм, добре зрозуміло, що означає хотіти їсти.

Бетмен на КПП. Балулу Рафаель, 2012

Єрусалим. КПП. Дві довжелезні черги автомобілів: ізраїльська та палестинська. Два хлопчики в автівках розважаються, кривляючись один одному через вікна. Палестинський автомобіль намагається схитрувати й перелаштуватися в єврейську чергу, єврей не хоче цього дозволити й підрізає його. Поки батьки сваряться через зіткнення, хлопчики починають гру, яка закінчується бійкою за іграшку. От тільки б’ються вони не через національність, віросповідання чи історичні конфлікти, їхній герой не народний, не релігійний, нічим не близький їхнім культурам, але відомий усьому світові – Бетмен.

Сутичка дітей змушує батьків припинити сварку. А вже за якусь мить хлопчики знову посміхаються один одному через вікна автівок.

Оригінал: kinoblog.com