Сталінська гільйотина голоду: як жерли ті, хто морив Україну
Мільйони людей вмирали мученицькою смертю, позбавлені найнеобхіднішого, що потрібно для підтримання біологічного життя – хліба. Помирали хлібороби – ті, хто вирощував і постачав хліб для міста і навіть за кордон – адже, й під час голодоморного піку СССР продовжував експортувати зерно – «за валюту»… Такою була відповідь Сталіна на опір українського селянства насильницькій колективізації. Спухлі від голоду діти, трупи вздовж шляхів і на вулицях міст, вимерлі села. Та чи всі бачили це – очевидне? Чому ж мовчали? І чи всі, як у тому запевняла (і продовжує запевняти) Москва, голодували?
"Хлоп’ята" з серйозного відомства мусять харчуватися по-серйозному…
Восени 1933 року в Гаграх, у розпал оксамитового сезону, під час зйомок комедії Григорія Александрова "Веселые ребята", співробітники ОДПУ арештували сценариста фільму - 32-річного Миколу Ердмана, якого називали "радянським Мольєром". Він, як був у білих штанях і білій шовковій блузі, так і поїхав; згодом, у порожній тюремній камері де навіть не було і нар, змушений був лягти в тому білому вбранні просто на брудну підлогу. Дорогою до Сочі його тримали голодним, дозволивши купити тільки декілька грон винограду. Втім, коли сіли в потяг, чекісти, які супроводжували арештованого, гостинно запросили його до свого столу й за веселою розмовою, як згодом згадував Ердман, пригощали чорною ікрою, сьомгою, вітчиною і навіть французьким коньяком… Знімальна група "Веселых ребят", звісна річ, теж не голодувала - практично щовечора влаштовувалися якщо й не банкети, то галасливі посиденьки, на яких ніколи не бракувало їжі. Однак щедрий чекістський стіл вразив Ердмана не менше, ніж арешт.
Микола Ердман - у 1929-му та в 60-ті роки
А в країні, між іншим, діяла карткова система, зокрема і на хліб, яку скасують лише в 1935 році… Тож не всім велося так кепсько, як українським селянам, змушеним помирати з голоду. З кінця 20-х років у Радянському Союзі, попри декларації про загальну рівність, існували категорії людей, які можна назвати кастами, котрі могли собі дозволити практично все, що лише забажають.
Бюро замовлень "Стріла" з доставки продуктів додому працівникам НКВС. Москва, 1936 / Фото Російський державний архів кіно- та фотодокументів
Ресторан у "Гранд-отелі". Москва, 1931 / Фото Російський державний архів кіно- та фотодокументів
Ленінські уроки, вивчені й удосконалені Сталіним
У жовтні 1917 року очільник більшовицької партії Ленін відзначав: "Хлібна монополія, хлібна картка… є в руках пролетарської держави, в руках повноправних Рад, найбільш могутнім засобом обліку і контролю… Цей засіб контролю і примусу… набагато сильніший законів конвенту і його гільйотини". Саме такою гільйотиною для українського селянства стала колективізація, а потім штучний голод, коли держава, забравши все до останньої зернини, перетворила тих хто вижив фактично в рабів, змушених годувати партію, каральні органи, армію, робітників і держслужбовців.
Черга по хліб у "Торгсині". Харків, 1933. Фотографії з "Червоного альбому" австрійського інженера Олександра Вінербергера. Зберігаються в колекції кардинала Теодора Іннітцера, Відень
Черга по хліб за картками. Москва, 1929 / Фото: Російський державний архів кіно- і фотодокументів
Перші хлібні карточки були запроваджені в загальносоюзному масштабі в лютому 1929 року. Тоді ж, після згортання НЕПу, відбулося повернення до державного регулювання розподілу продуктів. Виникли такі поняття як "норма споживання" - цілком офіційне, а також неофіційне - "блат".
З кінця 1920-х років в СРСР з’явилися посилені пайки для невеликого кола військової, культурної, наукової еліти, а також для представників влади. Продуктові пайки отримували також робітники і державні службовці, але й там були певні нюанси: наприклад, робітник з Одеси отримував менший пайок, ніж із якогось великого промислового міста. Все залежало від рівня індустріалізації. Як пише Енн Епплбом у книзі "Червоний голод: Війна Сталіна проти України", "…Пріоритет належав головним промисловим регіонам, а в Україні єдиним таким регіоном був Донбас. Фактично, приблизно 40 відсотків населення України отримували близько 80 відсотків продовольчих товарів".
Енн Епплбом та її книжка українською мовою
Робітник третьої категорії отримував 200 грамів хліба на день - близько чотирьох скибок, і мав ще щомісяця зарплату 125 рублів. Робітник "другої категорії" отримував 525 грамів хліба щодня, і 180 рублів на місяць. Поза системою державного забезпечення залишалися селяни і частина міського населення, так звані "лишенці". Так виникла жорстка ієрархія споживання, за допомогою якої держава фактично здійснювала контроль над власними громадянами. Розмір пайка залежав зовсім не від того, як працював той чи інший працівник, а від місця його роботи. Українська письменниця Докія Гуменна в своїх спогадах пише про "засекречені академічні пайки" і спец-їдальні зі "свінимі отбівнимі" в голодоморні 32-33 роки, а ще характеризує атмосферу в Спілці письменників України 30-х років як "вовче хапання" і задає риторичне питання: "Чого це в державі робітників і селян падає з голоду той, хто харчі продукує, а дармоїд має в закритому розподільнику стільки, що ще й на чорний ринок постачає?"
Що їли українські містяни і "водка" замість хліба
Георгій Самброс, який завідував педагогічною практикою студентів Всеукраїнського інституту народної освіти в Харкові, вів під час голодоморних років щоденник.
Георгій Самброс вів під час голодоморних років щоденник
Ось як він описує харківські продовольчі та промислові крамниці: "Великі їхні зали й помешкання, забиті колись від підлоги до стелі полицями, повними краму, тепер були порожні. На полицях або зовсім нічого не було, або на них густо стояли батареї пляшок "водки" всіх калібрів… пляшки "водки" мов зливою затопили усе місто". А це вже про їжу: "Тільки на одинокому прилавку по деяких крамницях стояв черговий харчовий "крам": 5-6 таць чи блюдець із нашвидку бідно зробленою стравою: вініґрета, подібна на силос, із зіпрілою, несмачною кислою капустою; паштет із риб’ячих огризків з моченою капустою й солоними, різаними, прокислими огірками; зрідка - шматочки якогось холодного м’яса у підливі, схожій на мазь для патинок; мочені зелені помідори з цвілим запахом діжки; холодні, кислуваті, фаршировані помідори з переперченим, щоб не смерділо, м’ясним фаршем, зробленим з покидькового, підозрілого м’яса; зрідка, нарешті, як ласощі, варені яйця чи будь-які дрібні овочі. Всі ці страви (я так яскраво пам’ятаю їх!) з’являлися на прилавку в мінімальних кількостях і зразу ж розкуповувалися". Краща їжа була в їдальнях державних установ, але для харчування в таких їдальнях були потрібні картки, які видавали за партійними або профспілковими квитками у відповідних установах. Іноді зверталися до друзів і знайомих, котрі мали доступ до таких їдалень, тобто, потрібно було отримати доступ до їжі "по блату". Втім, існував ризик, що тебе під час обіду можуть перевірити і вигнати. Георгій Самброс розповідає, як через свого знайомого композитора дістав талони в їдальню Будинку літераторів імені В. Блакитного: "Йшов свідомо на ризикування: адже могли підійти до мене за столом і спитати письменницького квитка й з ганьбою витурити з-за столу… Але виходу не було, треба було ризикувати, й я почав ходити до їдальні письменників…"
Спілчанський санаторій, голодні діти та волошки в пшениці
У 1933 році 28-річній Докії Гуменній, яка хворіла на запалення легенів, "з милості" тодішнього літературного начальства видали безкоштовну путівку в санаторій в Соснівці біля Черкас. Докія жила в невеличкій дерев’яній хатинці в лісі, серед сосен. "Ніяких процедур. Тільки надокучливо було ходити п’ять разів до їдальні денно. Надокучливо і соромно. Бо біля воріт перед їдальнею завжди стояли діти з села. Стояли і дивилися. Із страшними очима мудреців і суддів, із видутими животами на тонких ніжках, з ниточками-руками, з тільцями, в яких ледве жевріло життя. Вони не простягали руки, не просили, вони тільки стояли й дивилися, як повбирані ситі пани з міста жеруть працю їхніх батьків. Милосердніші санаторники виносили хліб чи що трапилося, але потаємно, в кишенях, під полою, бо не дозволялося… Це були діти з сусіднього села, що вмирало поруч із вщерть насиченою харчами їдальнею для міста, куди кликали п’ять разів на день жерти котлети, масло, яйця, манну кашу і всякі пундики… А одного разу мене й співмешканку Зою вигнали з жита. Гойні пшениці й жита, упритул до лісу колосилися й повнилися, як жовте море. А серед жовтого моря виринали сині волошки. І захотілося нам прикрасити наше ледаче життя ще й волошками. Тільки-но ступнули ми в лан, а тут де не взялися люди. Селяни й колгоспники, не знаю, може ті, що охороняли врожай від голодних, щоб і колоска ніхто не зірвав. Але вони почали нас соромити та виганяти. А закінчили так: - …понажирались у своїх санаторіях, вилежалися на сонці, ще тільки волошок вам бракує! Ану гайда звідси, паразити чортові! Толочите тут людську працю! А краще підіть у село та поможіть мерців ховати, ями копати… Бо вже нема кому!.."
Фото Александра Вінербергера, 1933
Українські селяни помирали по селах, падали знеможені вздовж доріг, жебракували у містах. Зі спогадів Докії Гуменної: "А на вулицях голодні селяни молили: ЇСТИ! Особливо стоїть перед очима той дід у добрій киреї, з довгою сивою бородою… Стояв навколішках серед Лютеранської, на снігу, там, де вона горбом спадає вниз, і благав: "Змилуйтесь! Дайте хоч шкуриночку! Я вам возив хурами!" А люди йдуть, ідуть вгору й униз, отупілі від цих видовищ, байдужно обминають… То був рік найжахливішого розгасання голоду, жниво смерти. Ударні бригади вже повимітали під мітелку усі засіки, повикопували усі ями, де поховали хліб злісні підкуркульники, позаганяли до колгоспів усіх покірних і непокірних, уже поїдені були коти й собаки, взялися ловити ховрашків, кору молоти на муку й їсти, торішнє листя, може, в кого яка макуха позаторішня завалялася й не побачили ще активісти, що прийшли викидати з хати і забивати дошками двері й вікна… а залізничні станції облягають вошиві з мізерними клунками селяни, що здолали виповзти з села й кудись світ-заочі їхати… Моторошні чутки з села просочувалися, але переказувалися пошепки…"
У 30-х роках Докію Гуменну було проголошено "куркульською провокаторкою", "літераторкою з глитайсько-єфремовським обличчям" й піддано остракізму. Вона дивом уникла арешту й Сибіру.
Що побачив Ісаак Бабель в українському селі під час колективізації
Наприкінці 1929 - початку 1930 року письменник Ісак Бабель перебував у селі Велика Стариця Бориспільського району на Київщині. Побачене - процес колективізації - справило гнітюче враження на Бабеля, котрий був свідком різного - як не як, а він пліч-о-пліч, в якості політпрацівника пройшов радянсько-польську війну з головорізами Будьонного (результатом чого стала збірка оповідань "Кінармія").
В одному з листів він писав: "…Повидал я в Гражданскую потасовку много унижений, топтаний и изничтожений человека как такового, но все это было физическое унижение, топтание и изничтожение. Здесь же, под Киевом, добротного, мудрого и крепкого человека превращают в бездомную, шелудивую и паскудную собаку, которую все чураются, как чумную. Даже не собаку, а нечто не млекопитающееся..." Результатом цього морально виснажливого - на межі нервового зриву - відрядження стали оповідання "Гапа Гужва" і "Коливушка". В подальшому письменник мав намір написати і видати цикл оповідань, присвячених українській колективізації, але досить скоро зрозумів, що влада не дозволить написати не те що оповідання, але й пари з вуст випустити.
Фото Александра Вінербергера, 1933
В оповіданнях Бабеля є чимало пізнавального. Зокрема, одна з другорядних персонажів "Гапи Гужви", подорожня стариця, що залишилася на ночівлю в хаті головної героїні, каже: "Три патріархи є на світі… московського патріарха заточила наша держава, єрусалимський живе у турків, всім християнством володіє антіохійський патріарх… Він вислав на Україну сорок грецьких попів, щоб проклясти церкви, де держава зняла дзвони… Грецькі попи пройшли Холодний Яр, народ бачив їх в Остроградському, до Прощеної неділі будуть вони у вас у Великій Криниці… Вороньківський суддя… за одну добу зробив у Воронькові колгосп… Дев’ять господарів він забрав у холодну… Вранці їхня доля була йти на Сахалін. Доню моя, всюди люди живуть, всюди Христос славиться… Перебули тії господарі ніч у холодній, з’являється сторожа - брати їх… Відчиняє сторожа двері, на світі повнісінький ранок сяє, дев’ять господарів гойдаються під балками, на своїх опоясках…"
З цих слів, поза сумнівом, чутих Бабелем у 1929-1930 роках в Україні, видно, якою живою і свіжою була в народі пам’ять про Холодноярську республіку, про волю, а також яким палким і сильним було сподівання на визволення від більшовицького ярма.
Відлуння колективізації на Соловках
Подібні настрої й розмови були повсюдними; це зафіксував не тільки Бабель на Київщині, а й наприклад, чекісти на Соловках. Із інформаційного огляду начальника Управління таборів Л. І. Когана і начальника інформаційно-слідчого відділу Балабіна по виправно-трудовим таборам ОГПУ за жовтень 1930 року: "Настроение украинцев, представляющих крестьянскую массу, осужденную в лагеря в связи с коллективизацией, характеризуется резкой критикой коллективизации, распространением слухов о восстании на Херсонщине, о переходе части крестьян Волыни на польскую территорию, о национальной украинской революции, о необходимости самостоятельности Украины и о том, какое место после национальной революции займет Украина…"
Члени СВУ (крайні зліва) Сергій Єфремов та Володимир Чеховський під час судового процесу. Фото: tsdkffa.archives.gov.ua
Прикметно, що серед ув’язнених українців на Соловках каральні органи послідовно й навмисне поширювали ідеї про те, що ті, хто вважався совістю українського народу, "цілковито себе дискредитували" і є "ідейними трупами". Для дискредитації української інтелігенції чималих зусиль доклала сама влада, адже саме для цього власне й був затіяний величезний театралізований політичний процес по так званій Спілці Визволення України (СВУ), що передував Голодомору.
Під час арешту Бабеля всі матеріали по темі колективізації були вилучені НКВС і, мабуть, назавжди зникли в підвалах Лубянки. Бабеля арештували навесні 1939 року, розстріляли в січні 1940-го. На розстрільному списку - підпис Сталіна. Твори письменника були під забороною і лише в 1957 році було видано першу збірку. Оповідання "Гапа Гужва" і "Коливушка" до неї не увійшли, так само, як і в збірку 1966 року. Попри розвінчання культу особи, попри хрущовську "відлигу", а потім і горбачовську "пєрєстройку", тема насильницької колективізації та Голодомору в Україні була в СРСР під забороною.
Замість епілогу
Моя прабабуся, Мєдзяновська Килина Семенівна, в 1929 році підпала під розкуркулення. Її чоловік, а мій прадід - Петро Йосифович Мєдзяновський, загинув під час Першої світової війни. Жила вона на одному з хуторів півдня України, де тоді ще нерозораний прастеп порослий ковилою, перемежовувався ярами і балками. Хутори мали промовисті назви: Вовків, Непізнись… Вона сама виховувала дітей, тримала чимале господарство, була самодостатньою заможною жінкою - двір у бруківці, простора кам’яниця, збудована чоловіком, крита червоною польською черепицею. Якось одного березневого ранку приїхав уповноважений - миршавого виду чоловічок на прізвище Іпатов. Офіційним тоном сказав: "Гражданка Медзяновская, последний раз предупреждаю: не отдашь все в колхоз - пойдешь в Сибирь". І майже інтимно додав: "Сгниешь там, сука". Чвиркнув крізь зуби на тільки-но підметене подвір’я, крутнувся й пішов до воріт. Як віддавала через декілька днів зерно, коней, овець, корів, телиць, свиней, кіз, качок, курей, як те все іржало, мукало, ревіло, бекало, мекало й кудахкало, перед тим як навіки зникнути в чорній ненаситній вирві більшовицького "дай", прабабуся майже не пам’ятала. Пам’ятала лише той зневажливо-хвацький плівок і як дивилася на сокиру, залишену зятем біля клуні, що наче усміхаючись, сяяла лезом на відстані кроку й витягнутої руки, та як ледве стрималася, щоб не схопити її та не зарубати на місці непроханого гостя… Про це розповіла тільки раз. Перед самою смертю, щоб "не брати з собою на той світ важкого".
Чотири роки по тому, в жовтні 1933-го, коли в купе потягу Сочі-Москва розімлілі від ситого казенного життя чекісти, під жарти і спів українських пісень, пригощали все ще спантеличеного арештанта Миколу Ердмана різними делікатесами, моя бабуся Олена - молодша донька Килини Семенівни - хоронила свого первістка. Дівчинка Варвара, якій не виповнилося й року, померла під час Голодомору, ставши однією з мільйонів безневинних жертв соціалізму по-сталінськи.
Світлана Шевцова, Київ
Джерело: "Укрінформ"
