Війна, яку Україна може виграти. Відправляйте все, що літає – Foreign Affairs
Не зважати на прокремлівські голоси. Не буде патової ситуації, якщо Захід допомагатиме Україні
"Коли росія напала на Україну, щоб завоювати її і знищити незалежність, ніхто не вірив в українців. Песимісти давали Україні кілька днів, а оптимісти – кілька місяців, і ніхто не сподівався, що Україна зможе дати відсіч нападнику", – нагадує Гідеон Роуз у статті для Foreign Affairs.
Автор наводить деякі тези експертів, висловлені у той час. Наприклад, аналітики з питань росії Томас Грем і Раджан Менон у журналі Foreign Affairs через місяць після початку вторгнення писали, що "повна перемога, швидше за все, недосяжна", переконуючи, що Україна та її західні союзники не в змозі перемогти росію. Цитує він і проросійськи налаштованого Самюела Шарапа, який стверджував, що "хоробрий опір України – навіть у поєднанні з тиском Заходу на москву – навряд чи зможе подолати військову перевагу росії, не кажучи вже про повалення путіна. Без якоїсь угоди з кремлем найкращим результатом, ймовірно, буде довга, важка війна, яку росія, швидше за все, виграє". Через три місяці після початку війни історики Ліана Фікс і Майкл Кіммедж (відомі широкому загалу як прокремлівські налаштовані експерти – iPress) стверджували, що "завдання Україною повномасштабної військової поразки росії, включно з поверненням Криму – це фантастика". Через чотири місяці після цього знову ж таки проросійськи налаштована політологиня Енн Ешфорд підвищила оцінку української перемоги до "ризикової мрії".
Коментар iPress: Енн Ешфорд була змушена залишити свою позицію в Атлантичній Раді через протест проукраїнськи налаштованих експертів та колишніх військових. Про це у статті "Драма аналітичних центрів. Як вона пояснює відповідь США на війну росії".
Гідеон Роуз нагадує, як росія провально вела війну, а Україні навпаки вдалося вигнати росіян з-під Києва, а потім з Харківщини та Херсона. Зазначає, що навіть жорстока російська повітряна кампанія проти цивільної інфраструктури не зламала волю України, а лише загартувала. Наступ росіян у Бахмуті коштував українцям надто дорого, і тепер, коли російські сили ослабли, Україна розпочинає контрнаступ, щоб відвоювати більше території.
Автор також підкреслює, що серед експертного середовища є загальноприйнятою думка про війну, яка розглядає її як військовий глухий кут, приречений закінчитися врегулюванням шляхом переговорів, яке буде далеким від початкових цілей кожної зі сторін. Втім він ігнорує той факт, що цю тезу поширюють проросійські налаштовані експерти. Хоча наводить й інші їхні тези.
Зокрема, президента Ради з міжнародних відносин Річарда Хааса і політолога Чарльза Купчана, які цьогоріч у квітні писали, що пізніше цього року патова ситуація, ймовірно, виникне на новій лінії зіткнення і в цей момент Сполучені Штати повинні підштовхнути Україну до визнання того, що "прагнення до повної військової перемоги" було б нерозумним. Подібні тези ще в січні висловлювали Семюел Шарап і Міранда Прібе. Вони зокрема писали, що "закінчення війни, яке залишить Україні повний контроль над усією міжнародно визнаною територією... залишається малоймовірним", і тому Вашингтон "міг би обумовити майбутню військову допомогу прихильністю України до переговорів", що включають територіальні компроміси.
Гідеон Роуз же переконаний, що навіть коли після наступу України настане затишшя в бойових діях, а Київ закріпить свої здобутки, це буде лише пауза у все ще мінливому конфлікті, а не глухий кут. На його думку, тупикової ситуації не було і не повинно бути завдяки військовій підтримці Заходу і дивовижній здатності України трансформувати її в успіх на полі бою. За його словами, світ не був свідком такої плідної стратегічної співпраці відтоді, як Ізраїль скористався західною допомогою для досягнення нищівних перемог над більшими арабськими силами, підтримуваними Радянським Союзом, у 1967 і 1973 роках.
Через ефективність цього партнерства, вважає автор, немає необхідності тиснути на Україну з метою досягнення компромісного миру. Замість цього США і Європа повинні дозволити їй продовжувати відтісняти російські війська до міжнародно визнаних кордонів України. Справжнє завершення війни і статус-кво, яке б скасувало досягнення росії з моменту її першого вторгнення у 2014 році, є не лише можливим, але й найкращим варіантом, до якого варто прагнути. Це звільнило б Україну. Це створило б міцний фундамент для регіональної безпеки. Це довело б, що ліберальний міжнародний порядок має не лише минуле, а й майбутнє. І це забезпечило б виграшну модель для постгегемоністичного глобального лідерства США.
Україна може перемогти. Відправляйте все, що літає
Гідеон Роуз знов нагадує, що досі політика Заходу була спрямована на те, щоб допомогти Україні уникнути поразки. Для цього була надана велика економічна допомога та зброя. Втім, Захід намагався уникнути ескалації з росією, тому надавав не всю зброю, яку просила Україна. Попри те, що, на думку автора, така обережність є раціональною в ядерну епоху і потрібно запобігти новим атакам на москву, але продемонстрована Україною здатність ефективно використовувати військову допомогу робить розумним послаблення обмежень на цьому фронті.
Для підкріплення цієї тези експерт наводить цікавий історичний факт, який дуже згодився б Україні зараз. Президент США Річард Ніксон сказав своєму раднику з національної безпеки Генрі Кіссінджеру в процесі надання військової допомоги Ізраїлю під час війни Судного дня у 1973 році: "Слухай, Генрі, нас так само звинувачуватимуть у тому, що ми відправили три [літаки], як і в тому, що ми відправили 30, чи сотню, чи будь-що інше, тож відправляй їм все, що літає. Головне, щоб це спрацювало".
Гідеон Роуз вважає, що замість того, щоб обмежувати звичайну військову допомогу Україні, США і Європа, відповідно, повинні збільшити цей потік: більше бронетехніки, артилерії та боєприпасів; покращена протиповітряна оборона; ескадрильї винищувачів четвертого покоління – і так довго, як це буде потрібно. Такий курс не тільки правильний. Це також найкращий спосіб закінчити війну, або створивши можливість для довгострокового врегулювання шляхом переговорів, або дозволивши українським Збройним силам зайняти позиції, які вони могли б захищати нескінченно довго за умови постійної допомоги.
За словами автора, багато хто вважає такий варіант політики марним, небезпечним або відволікаючим. Вони зазначають, що, мовляв, росію неможливо перемогти, бо вона завжди матиме більше ресурсів для боротьби і ненаситне бажання уникнути поразки. Спроби змусити москву відступити і повернути Крим можуть призвести до ядерної ескалації. А зосередження на Україні та росії відбувається за рахунок інших, більш важливих проблем, таких як Тайвань і Китай. Проте, переконаний Гідеон Роуз, всі ці побоювання перебільшені.
Випробування волі. Ядерна жахалка працює не на всіх
Експерт нагадує, як Захід обмежував надання зброї Україні на початку конфлікту, навіть відмовляв у "Стінгерах", бо не вірив у перемогу України. Проте, зазначає він, оскільки українські війська вистояли і продовжували боротися, США, європейські країни та інші друзі України врешті-решт надали величезну кількість озброєння – від "Стінгерів" до "Леопардів", і, зрештою, бронетехніка буде підтримана винищувачами F-16.
Нові, добре оснащені, високомотивовані українські бригади, зазначає автор, беруть участь в наступі і стикаються з втомленими російськими військами, що мають пригнічений настрій і посереднє керівництво. Цей наступ, тим не менш, має принести значні успіхи і продовжити успішний досвід України у зміні поглядів сторонніх експертів на те, які результати є можливими в кінцевому підсумку. Водночас Гідеон Роуз зізнається, що на початку конфлікту був серед тих, хто вважав, що для України має сенс прагнути до статусу-кво на початку 2022 року, а не 2014-го.
Він підкреслює, що Україна не перестане боротися, навіть якщо цей контрнаступ не приведе до повного звільнення український території. Вона продовжуватиме і проводитиме інші контрнаступи. Як і росіяни, вважає Роуз, українці розглядають війну не лише як випробування зброї, але й як випробування волі, і переконані, що мають перевагу в обох випадках.
Автор також нагадує про те, що багато зовнішніх спостерігачів занепокоєні тим, що путін може вдатися до використання ядерної зброї, якщо наступить переломний момент. Втім є й інша думка. Деякі експерти, наприклад, Ніна Танненвальд, вважають, що "США і НАТО повинні розкрити блеф кремля – більш відверто підтримати українців і вигнати російські війська з України".
"Раніше ядерна зброя опинялася у набагато гірших і менш стабільних руках, від радянського диктатора Іосіфа Сталіна до китайського тирана Мао Цзедуна і жорстокої династії Кімів у Північній Кореї, і немає жодних підстав вважати, що модель незастосування ядерної зброї після 1945 року зміниться", – пише Роуз.
Він також наводить слова українських посадовців, які вважають, що ядерні погрози – це блеф, а застосування ядерної зброї малоймовірне. Ба більше, навіть виконання ядерних погроз москви не обов'язково змінить тенденцію бойових дій і призведе до перемоги росії.
На думку експерта, українські посадовці та військові бачать розрив між об'єктивними реаліями російської ситуації та її визнанням кремлем. Наступні кілька місяців бойових дій мають скоротити цей розрив, а далі буде найцікавіше.
Як розіграти кінець. Війна триватиме, доки росія не визнає кінець імперії
Гідеон Роуз наводить слова українського військового про те, що війна не закінчиться з цим контрнаступом, і навіть не закінчиться тоді, коли Україна вийде на кордони 1991 року. Закінчення війни – це переконання росії навіть не думати про те, щоб спробувати зробити це знову через кілька років. Українські військові сказали автору, що не хочуть залишати цю війну своїм дітям.
Те, що півтора роки тому могло здатися просто бравадою, зазначає автор, зараз звучить як правдоподібний стратегічний план. Коли цей наступ завершиться, Україна, ймовірно, прорве російські лінії, поверне собі значні шматки території і зможе в довгостроковій перспективі реально загрожувати решті утримуваних росією територій, включно з Кримом. Із цього моменту, на думку Роуза, друзі Києва повинні підготувати його до майбутніх наступальних дій, які можуть повернути Україні всю її міжнародно визнану територію. Залежно від того, коли росія вирішить скоротити свої втрати, це може призвести до будь-якого з трьох сценаріїв, які можна назвати "Єгипет 1973 року", "Корея 1951 року" і "Корея 1953 року".
Автор зазначає, що у війні Судного дня США допомогли Ізраїлю масованим постачанням зброї здобути перемогу над Єгиптом і Сирією, і у такий спосіб змусити їх припинити бойові дії для врегулювання конфлікту.
На думку Роуза, як і єгиптяни у 1973 році, розсудливий уряд у москві може відреагувати на перспективу неминучої військової катастрофи, прийнявши реальність і погодившись на серйозні переговори. І тут автор припускається великої помилки, бо думає, що росія може укласти угоду і прийняти майбутні безпекові виклики, обмінявши припинення бойових дій і визнання здобутків України на, скажімо, новий російсько-український договір про дружбу, який дозволив би коскві продовжити базування свого Чорноморського флоту в Криму. Ми ж знаємо, і навіть американські генерали, зокрема й Бен Ходжес, вважають, що саме Кримський півострів став базою для вторгнення росії в Україну. Тому Україна ніколи не погодиться на такий крок, який Гідеон Роуз розглядає як варіант вирішення. Втім, він також вважає малоймовірним, що й нинішній російський режим піде на таку угоду. Але це, на його думку, не є неможливим.
Однак, зазначає Роуз, навіть реальної погрози повернути всю українську територію може виявитися недостатньо для того, щоб змусити Москву по-справжньому змінити свою позицію, і в цьому випадку необхідно буде виконати погрозу, що Вашингтон і його партнери продовжуватимуть підтримувати Україну доти, доки її війська не вийдуть на кордони 1991 року. Це запустило б два гіпотетичні сценарії, що перегукуються з Корейською війною, обидва з яких починаються з відновлення територіального статус-кво анте.
Коли в червні 1950 року північнокорейські війська атакували 38-у паралель, Сполучені Штати підтримали Південну Корею і очолили операцію ООН "для відбиття збройного нападу і відновлення міжнародного миру і безпеки в цьому регіоні". Протягом наступних місяців доля війни змінювалася, але на початку літа 1951 року лінія фронту почала стабілізуватися навколо початкових позицій воюючих сторін, і адміністрація Трумена вирішила, що на цьому логічно було б завершити війну. Як сформулював позицію США державний секретар Дін Ачесон у червні: "Наша мета – зупинити напад, припинити агресію... відновити мир, не допустити поновлення агресії. Це ті військові цілі, за які, як я розумію, воюють війська ООН". 23 червня радянський посол в ООН Яков Малік у своєму радіозверненні запропонував обом сторонам погодитися на перемир'я на 38-й паралелі, а через два тижні почалися прямі переговори між воюючими сторонами про припинення вогню. Після ще двох років бойових дій нарешті було підписано перемир'я, яке заморозило війну майже на тій самій лінії зіткнення.
Роуз також розглядає подібний сценарій в Україні, з єдиною приміткою, що йдеться про всю територію України, яку вона має собі повернути. Як він зазначає, у нашій країні сценарій Кореї 1951 року передбачав би, що Київ повернув би всю свою територію, а потім продовжував би утримувати її від нових ворожих атак, ведучи безстрокову війну, щоб захистити свої здобутки, але буде готовим зупинитися, коли росіяни цього захочуть. Зрештою, це може перерости у сценарій Кореї 1953 року, в якому всі сторони погоджуються, що з них досить, і переходять до кодифікації результату в переговорному врегулюванні, яке закріплює територіальний статус-кво анте. На цьому етапі друзі України могли б допомогти їй вижити і процвітати в довгостроковій перспективі, пропонуючи шлях до можливого членства в ЄС і НАТО та надійно закріпивши державу в Європі раз і назавжди.
На думку експерта, боротьба має тривати доти, доки москва не визнає, що вона не може досягти територіальних здобутків за допомогою військової сили.
Першопричина війни зникне, вважає автор, коли москва визнає, що її імперія зникла назавжди, і пристосується до життя як нормальна країна, а не як міжнародний хижак. До того часу, поки цей день не настав, перемир'я у корейському стилі було б непоганою моделлю для України, переконаний Роуз і наводить приклад Самуеля Шарапа, який стверджує, що за майже 70 років, що минули з того часу, на півострові не було жодного спалаху війни. Тим часом, Південна Корея вийшла з розрухи 1950-х років, щоб стати економічною потугою і, зрештою, процвітаючою демократією. Але тут є одне але: Шарап вважає, що Україна має відмовитися від певних територій, а Гідеон Роуз – що за такого врегулювання вся територія України повинна бути відвойована, і росія не має бути винагороджена територіальними здобутками в Україні.
Як зазначає Роуз, корейська аналогія не посилює аргументацію на користь початку переговорів зараз – навпаки, вона посилює аргументацію на користь того, щоб відтіснити російські війська за довоєнну лінію розмежування, відбивати їх звідти, доки вони не погодяться на нічию, а потім убезпечити лінію, щоб окупанти не перетнули її знову. Простіше кажучи, бойові дії мають тривати доти, доки москва не визнає, що не може досягти територіальних здобутків за допомогою військової сили. Доки не буде досягнутий цей психологічний переломний момент, Україна та її прихильники не матимуть іншого вибору, окрім як продовжувати розчаровувати росію у військовому плані. Коли ж держава-агресор буде готова прийняти такий результат, санкції та інші обмеження можуть бути зняті. До того часу вона марно виснажуватиме себе далі, стагнуючи на міжнародній арені, оточена потужною оборонною лінією від Балтійського до Чорного моря – новою залізною завісою, яка виникає не для того, щоб утримати захоплені країни всередині, а щоб не допустити їхнього потенційного загарбника.
Німеччині знадобилася поразка у двох світових війнах, щоб зрозуміти, що агресія не оплачується. Можливо, росії знадобиться поразка не лише в Україні, але й у другій Холодній війні, щоб засвоїти цей урок. До тих пір нова "залізна стіна" повинна охоронятися. Як і минулого разу. На досягнення задовільного результату можуть піти роки, і ціна для України та її західних партнерів буде високою. Але витрати, якщо цього не зробити, будуть ще більшими і нестимуть їх не лише Україна, а й уся Європа та світ.
Завершити роботу. Перемога України відродить систему, спонсоровану США
Гідеон Роуз не згоден, що концентрація на війні в Україні відволікає увагу від інших, більш нагальних і важливих проблем національної безпеки Заходу. Завдяки цьому конфлікту, стверджує він, НАТО виснажує сили свого супротивника і засвоює безцінні уроки про природу сучасного бою – від кількості необхідних матеріальних засобів до важливості поєднання комерційних і військових технологій та необхідності постійних інновацій і швидкого розвитку озброєнь.
Успіх на полі бою є найкращою рекламою для будь-якої системи озброєнь, а успіхи України означають, що попит на сучасну західну артилерію, бронетехніку та засоби протиповітряної оборони буде лише зростати. Війна виявила драматичні недоліки в західній оборонно-промисловій базі, переконаний Гідеон Роуз, але, на щастя, вчасно, щоб виправити їх до того, як ситуація стане дійсно критичною для власної безпеки. Ті, хто скаржиться, що не вистачає боєприпасів для захисту України, Тайваню і США одночасно, мають рацію. Але вирішення проблеми полягає не в тому, щоб відрізати Україну від світу, а в тому, щоб виробляти більше. Це вимагатиме реформування склеротичних інституцій та неефективної практики закупівель. Цього разу у Вашингтоні, а не в Києві.
Тайванці, як і українці, розуміють, що їхня безпека буде найкраще забезпечена, якщо змусити росію повернутися до статус-кво анте, незалежно від того, якою ціною це буде зроблено.
За словами Гідеона Роуза, те, що почалося як виклик глобальній системі, що спонсорується Америкою, призводить до її відродження, і перемога України приведе до її відродження з новою силою. "Сполучені Штати не нав'язують свою волю іншим країнам в односторонньому порядку, а очолюють широку коаліцію для відновлення міжнародного порядку. Вони не скоюють воєнні злочини, а запобігають їм. Вони не виступають у ролі світового поліцейського чи глобального задираки, а є арсеналом демократії. І все це вони роблять ефективно і результативно, без пострілів і втрат солдат. Дотеперішні зусилля були зразком того, як поєднувати жорстку і м'яку силу в єдиній стратегії. Настав час завершити цю роботу", – резюмує автор.
Про автора: Гідеон Роуз – колишній редактор Foreign Affairs і член Ради з міжнародних відносин. З 1994 по 1995 рік обіймав посаду помічника директора у справах Близького Сходу та Південної Азії в апараті Ради національної безпеки при адміністрації Клінтона.
Джерело: Foreign Affairs
