Час на війні став для мене періодом зростання як особистості
Я закінчив технікум у Кривому Розі і отримав залізничну освіту. Та за професією не працював жодного дня. Одразу влаштувався на роботу на одне з підприємств - Північно-гірничо-збагачувальний комбінат. Там працював на залізниці монтером колій. Потім оглядачем-ремонтником вагонів. Згодом перейшов на роботу на Криворізький електрозавод. Був слюсарем механоскладальних робіт. Ще тоді відчув наслідки російсько-української торгової війни, оскільки у 2013 році ми почали дуже нарощувати об’єми виробництва, наша продукція йшла в Росію, Казахстан. Але у вересні 2013 року РФ повністю відмовилася від продукції електрозаводу і для нас настали дуже скрутні часи. Частину персоналу керівництво вимушене було звільнити, а ті, хто лишився, перебивалися на мінімальній зарплаті й випадкових замовленнях. Згодом звідти звільнився і я. Деякий час перебував на біржі.
Коли почалася війна, я не був добровольцем. Коли був у військкоматі, мені вручили повістку, але сказали, щоб на роботі її не показував, мовляв, потім в мене не буде середнього заробітку і можуть просто не прийняти на роботу. Ще кілька місяців я пропрацював і по повістці пішов до військкомату. Потрапив у 6 хвилю. Все, як у всіх — 45 днів "учєбки" в Старичах і потім по розподілу потрапив в 53-тю бригаду на посаду механік-водій самохідної артилерійської установки 2С1.
Коли повертаєшся з війни, пам’ятаєш те, що бачив, усвідомлюючи це, розумієш, що тут вже боятися нічого. Слава Богу, я перебував в артилерії. Ми не були на передовій, не бачили того, що бачать хлопці з окопів... Але є внутрішнє відчуття — ти перебуваєш на війні.
Фото: з особистого архіву Дмитра Пеньковського
Повернувшись з війни, повернувся до професії оглядач-ремонтник вагонів на старе місце роботи. Але через певний час зрозумів, що ходити навкруги вагонів — це не те, чим я хочу займатися у житті. Мені хотілося зростати й духовно, й професійно. Сам період війни для мене став періодом зростання як особистості. Саме там я став на ці рейки, коли почав цікавитися українською літературою, українською музикою, українськими фільмами. В перервах між виконанням бойових завдань я дивився фільмів, читав, слухав. Це дуже мене спонукало, щоб і надалі не спинятися.
Кілька тижнів я стажувався у Києві
і водночас працював у Кривому Розі
Коли повернувся додому, зрозумів, що треба щось в житті змінювати. Через півроку на старій роботі, я морально вже був готовий до цих змін. Якраз в цей час мені трапився пост Леоніда Остальцева (засновник і власник Pizza Veterano) про те, що вони шукають бармена. Я подумав — чому ні? Це професія на роки. Попри зміни у країні чи коливання у суспільстві, вона буде актуальною, тому, що люди все одно ходитимуть до закладів. Хотів освоювати щось таке, що мене годуватиме і спонукатиме зростати та розвиватися. У професії бармена розвиток просто безкінечний. Тоді для мене це був виклик. В мене дуже тремтіли коліна, коли я телефонував Богдану Чабану (відповідальний за бар у закладі Pizza Veterano). Ми з ним поспілкувалися і він сказав: "Добре, приїжджай".
Фото: з особистого архіву Дмитра Пеньковського
За тиждень я приїхав, ми поспілкувалися. Я йому пояснив, що сам з Кривого Рогу і в Києві мені нема де жити. Запропонував стажуватися по два дні, наступні два дні я мав бути вдома і працювати на своїй роботі. За цей час я мав зрозуміти, чи це моє. А потім ми мали визначитися, чи залишаюся тут, чи їду шукати чогось іншого. Це було дуже важко. Я повні дві зміни стажувався на барі, між цими змінами ночував на волонтерському пункті на залізничному вокзалі. Потім їхав додому, працював повні дві зміни там і так два-три тижні. Після чого успішно склав іспит і залишився на барі.
Фото: з особистого архіву Дмитра Пеньковського
Щоб так кардинально все змінити в житті, справді повинен бути дуже сильний внутрішній рушій, щоб не зупинитися на півдорозі. Коли я став старшим барменом і треба було набирати людей, то коли чув історії про "мені важко, далеко їхати" кажу: "Послухай мою історію". На той момент мотивація в мене була дуже велика і вона нікуди не зникла. Саме з бажання все і починається. Бо досвід, як і статева неповноцінність, приходить з часом. Але якщо ти наполегливий і бажаєш чимось займатися — не зупиняйся, рухайся, щось роби. Якщо ти борсаєшся в молоці, неодмінно зіб’єш вершки.
Із зони комфорту усім важко виходити, але це питання внутрішнього стержня. Або мають відбутися якісь зовнішні зміни, які просто виштовхують із зони комфорту і ти не можеш інакше. Якщо ти нічого не робиш, то опускаєш гриву і ходиш невдоволеним, але твоє життя від цього не покращується.
Фото: з особистого архіву Дмитра Пеньковського
Окрім творчості робота бармена – це ґрунтовна технічна база
Робота бармена – це перш за все практика. Звичайно, постійно потрібно щось робити, вдосконалюватися, практикувати, читати багато інформації, дивитися відео. Інформацію потрібно отримувати з усіх можливих джерел. Є розповсюджена думка, що бар і барменська справа — це творчість. Так і є. Але є досить ґрунтовна технічна база щодо різноманітних алкогольних напоїв і потрібно її дотримуватися, щоб отримувати якийсь смачний результат. Це поєднання науки й власного смаку. У нас є калькуляція, але якщо гість бажає, ми можемо щось змінювати в межах допустимих норм.
Фото: Pizza Veterano
Насправді, велика робота бармена залишається за кадром. Це і заготівля, і закупки, і щось нове в меню, і спілкування з постачальниками. Ми у Veterano намагаємося ставитися до всіх наших гостей гарно, щоб їм було комфортно, щоб вони йшли від нас з гарними враженнями й у них було бажання повертатися до нас знову і знову.
Часом у моїй професії бар-менеджера і досі бувають такі моменти, що хочеться щось змінити, але не до кінця розумію що — чи через брак знань, чи брак часу. Але я рухаюсь. А потім треба інколи говорити собі "стоп" і осмислювати чим ти займаєшся наразі й куди ти прямуєш. І чи займаєшся ти тим, чим хочеш займатися.
Фото: з особистого архіву Дмитра Пеньковського
Окрім барного меню: алкогольних, безалкогольних напоїв, робота бармена, це перш за все спілкування з нашими гостями. Я інтроверт, мені було раніше дуже складно спілкуватися з людьми, знаходити спільні теми. До війни мав таку рису — російською "малодушие", коли людина чи обставини спричиняли мені дискомфорт, але мені було важко сказати: "Камон, не заважай мені, не роби те, що ти робиш, бо мені некомфортно". Зараз я цієї риси позбувся. Але є зворотний бік — мене часом заносить. Спочатку зроблю, потім подумаю. Робота бармена зобов’язує бути відкритим. Тому, коли до тебе за барну стійку сідають гості, з ними потрібно спілкуватися. Це не обов’язково, але деякі люди приходять саме до тебе, саме поговорити. І ти вже просто з дверей, з порогу, знаєш – хто що питиме. Одразу вмикається радість і доброзичливість. Ще бармен має бути психологом. Це важлива риса. Треба відчувати людину з якою спілкуєшся, відчувати її настрій і відштовхуючись від цього, направляти спілкування.
А всім, хто захотів би змінити своє життя і оволодіти такою цікавою професією, хочу сказати: Хочеш бути барменом – будь ним!
