На початку розмови Юрій серйозний і сконцентрований, руки складені в замок. Враження, ніби чекає на допит. Зазначає, що багато чого він не може розказати ‒ внутрішні домовленості всередині сотні самооборони.
"Мене не цікавить політика, ‒ називає першу тему-табу Юрій. ‒ А на Майдан приїхав, бо кожна людина має свій обов’язок. Мій – захищати свій народ і цілісність України. Я б хоч зараз їхав до Криму, але друзі сказали, що поки одужаю ‒ війна закінчиться. До того ж є Київ! Знаєте скільки тітушок там залишилось? Вони всі залишились! А самооборона там зараз замість міліції. Тому я швидко видужую і в стрій".
Фото: Дмитро Ларін / pravda.com.ua
На лівій руці у Юрія зелена пов’язка.
- Для чого вам вона? ‒ цікавлюсь.
- Це не пов’язка. Це маска на обличчя. З Майдану. Зараз навіть одягну.
Майданівець відчутно жвавішає, натягає маску від шиї до носа: "Тітушка", ‒ сміється.
- Найбільше мені запам’яталось, що ми нічого не зробили, щоб запобігти цьому мордобою 18 лютого, ‒ каже Юрій. ‒ Чому я не робив нічого? Я що, командир? ‒ в голосі чується роздратування. ‒ Мені найбільше не подобається працювати з цивільними, які не розуміють, за що вони беруться. Я сам бігав двічі до афганців. Мені як рядовому не було досить моїх тактичних поглядів. Я навіть двічі збирав речі і хотів їхати з Києва, бо бачив, що це гибле діло. Я приїхав народ захищати і не хотів почуватися винним у тому, що не впорався, що моя мета не виконана. А десятник кухар, наприклад, або математик. Що він про військову справу може знати? Перед тим як прийняти якесь рішення, треба прийти на місце й оцінити ситуацію. Ніхто цього не робив. Всюди був хаос і бардак. Я просто чекав, коли нас назвуть дармоїдами. Тому що люди ж помагали: хтось одяг приносив, хтось їжу.
- Що ви пам’ятаєте про 18 лютого?
- На Грушевського була проведена військова операція спрямована проти людей. З вогнепальною зброєю та використанням бронетанкової техніки. Нормальна відповідь?
Відповідь нормальна як для військового, подумалось мені.
Фото: AFP
- З чого почались сутички?
- Вони нас провокували, наближались. Хіба вони мало людей побили до того, щоб ми мали терпіти, як вони до нас підходять впритул? Коли на Грушевського відкрили ворота, ми потім мали знову забарикадуватися, тому що наші вимоги не були виконані. І коли ми почали це робити, вони прорвалися. А допустили це ми, тому що не інтенсивно відбивалися. Я не знаю, але думаю, можна було використовувати техніку… Чому вони мали право на бронетанкову техніку проти нас, а ми навіть сільгосптехніку не залучили? Нам просто мали дозволити це зробити командири.
Скільки раз по мені стріляли? Отака мішень на щиті (малює рукою в повітрі коло) була вибита резиновими кулями. Я з "беркутами" бився дубинками, страшно було, але біля мене чоловіка товкли по голові. Ми стримували їх, щоб люди могли відійти, не наступали. Але у нас не було досить сили. Поруч були звичайні люди, які просто прийшли подивитися: дівчата, діти, пенсіонери. Тоді людям попалило внутрішні органи отруйними газами. У нас кидали шашки, від яких мої чорні чоботи ставали білими, ніби їх обліпило снігом. У мене та товаришів з сотні були протигази, а в тих, хто просто прийшов подивитися, не було зовсім нічого: ні палиці, ні каски, ні бронежилета. Не знаю, як вони бігли, але дуже багатьох затоптали. Їм навіть дубинками ламали шийні хребці. Я сам цього не бачив, це так говорили лікарі на Майдані.
- А з того, що ви особисто бачили, можете щось розказати?
- Ні, не можу. Що я бачив? Я нічого не бачив. – різко відповідає Юрій. ‒ Я захищав народ і захищався сам.
- Чому не можете?
- А чому Ви на мене так дивитесь? Мені соромно! – несподівано каже. ‒ Чесно зізнаюсь, я не звик дивитися людям в очі. Тільки з ввічливості зараз намагаюсь, але не можу. Що вам сказати? Ми бігли. Зараз гляну за вікно, бачу натовп людей і зразу згадую Грушевського, як люди бігли з Українського дому. Їх били, незалежно від того, чи були вони на Майдані, чи поза ним. Люди зараз і так плачуть. Для чого говорити про це все?
- Ваші історії формують цілісну картину Майдану. Якщо ви не розкажете, то, ймовірно, загубиться його важлива деталь.
- Ну а що ви хочете почути ?! – майже вигукує Юрій. – Як людей затоптували?! Сорок людей затоптали, а ми тільки трьох відтягнули, врятували… Ми могли тільки таку маленьку частинку відбити у міліціонерів. Тому що вони робили це все великою групою і мали щити, а у нас тільки передній ряд був з щитами, щоб прикрити людей, які відступали. Чи ви хочете почути, що мені було страшно? – на останньому слова голос підповзає вгору, Юра сумно і знесилено посміхається.
Фото: AFP
‒ Я майже заплакав… кричав до старшого чоловіка. Навіть не пам’ятаю його обличчя… Кричав: "Ну давай! Ще хоч метр пройди, хоч два!" Бо, якби я за ним вийшов, отримав би кулю з флангу. Врешті я витягнув того чоловіка. Думаю, він врятувався. Мені було страшно, але було б більше сорому, якби я дозволив собі втекти і не прикрити людей.
- Зберегти життя і здоров’я нашого народу – далі повторює ніби мантру майданівець. – і Ваше в тому числі. Ви ж українка?, – уточнює.
- Я взагалі не знаю, як ми їх стримали. ‒ після короткої паузи продовжує Юрій. ‒ Люди підбігали кидати камінь чи коктейль Молотова, а коли повертались, їм стріляли у спину. Тоді ми з соратником (не знаю ні хто він, ні з якої сотні) стали щит до щита, зробили маленьку барикаду, щоб медики могли підбігати до поранених. Потім виступили вперед, аж до водомета, між нашим народом і міліцією. Це всього два щити! Щоб людина могла підбігти і сховатися, а потім відійти назад. Жаль, що в мене був такий слабенький щит. Коли кинули гранату, він розірвався. Такий був вибух, що мене на два метри відкинуло. Пошкодив ногу. Але мені пощастило: я тоді був у міцних кирзових чоботах. Гіпс не накладали. Зараз ходжу на своїх ногах.
- Ви вважаєте, тепер Україна зміниться?
- Докладу всіх зусиль, ‒ відповідає твердо, ніби перед ним не я, а командир. – Треба буде наводити в себе в місті порядок ‒ наберу сотню, Самооборону створимо. Як можна дозволяти далі контролювати міста тим поганцям, які грабують людей, підкидають наркотики? За що хлопці помирали на Майдані?
Насамкінець Юрій дістає з прямокутної торбинки, яку він носить на шиї, молитовник православного воїна. Окрім цієї книжки, там документи. "Дуже хороша військова звичка. Бо у хлопців усе погоріло в наметах…", ‒ пояснює.
Фото: repor.to
- Але до церкви я не ходжу, ‒ тримаючи в руках молитовник зазначає майданівець. ‒ Я з Богом розмовляю наодинці, не люблю, коли хтось втручається. Знаєте, як кажуть: коли хтось молиться Богу, не можна втручатися, бо хтось із двох може образитись. Але був момент на Грушевського, коли я впав на коліна і молився…
Надія Швадчак, випускниця магістерської програми з журналістики Українського католицького університету (Львів)
