Кожна перемога проукраїнського політика в Європі наближає нас до перемоги, позаяк ми можемо розраховувати на політичну підтримку. Водночас це є показником того, що чеське суспільство, попри економічні проблеми, викликані необхідністю обмежити економічне співробітництво з росією, налаштоване на продовження всебічної підтримки України.
Чехія не є лідером у стрічках українських новин, її згадують набагато рідше, ніж США, Велику Британію або Німеччину. Проте саме безкомпромісна позиція Чехії у засудженні російської агресії та готовності прийняти українських біженців була вагомим фактором єднання Європи у перші дні війни. За приблизними підрахунками, ця невелика за розмірами центральноєвропейська країна прийняла понад 700 тисяч українців. Офіційних подань на тимчасовий притулок у Чехії зареєстровано більше, ніж пів мільйона, і це не враховуючи дітей до 15 років. Значна кількість українців офіційно працевлаштовані в Чехії, а загалом розходи на влаштування біженців, включаючи грошові виплати та медичне страхування, оцінуються у суму близько 1 млрд євро.
Сучасна Чехія – не тільки технологічно розвинута країна з високими рівнями освіти, соціального забезпечення та інфраструктури, але й країна некваплива і поміркована в усьому. Це стосується як внутрішньо- та зовнішньополітичних кроків, так і самих ритмів життя. Доволі високий рівень економічного розвитку, вдале географічне розташування й інтеграція в європейські економічні та безпекові структури надають Чехії можливість спокійно розвиватися та не зобов’язують до різких і рішучих кроків.
Фото: facebook.com/prezidentpavel
Безкомпромісна позиція щодо російської агресії проти України, зайнята чеським урядом та парламентом – саме вони, а не президент, визначають зовнішню політику країни – викликала повагу та вдячність українців. Для такої позиції Чехії є низка підстав, багато з яких знаходяться у давній та не дуже віддалені історії цієї країни. Ми досить мало знаємо про Чехію, хоча її історія щільно пов’язана з українською та загальнослов’янською.
Чехи і українці. Спільна історія віддавна і дотепер
Перша слов’янська держава виникла саме на території сучасної Чехії. Держава Само, створена у VII столітті, вважається первістком серед держав, що утворилися у Центральній та Східній Європі. Великоморавська держава та її наступниця – королівство Богемії та Моравії, тривалий час були потужними європейськими державами, які розповсюджували свій вплив далеко за межі етнічного ядра. Нещодавній перфоманс у Чехії з "референдумом" на приєднання теперішньої Калінінградської області до Чехії та поверненням Калінінграду (Кенігсбергу) його історичної назви Кролевець викликав істерику у російських пропагандистів.
Кролевець і справді був заснований та названий на честь чеського короля Пржемисла Отакара ІІ у 1255 році. Другою дружиною цього короля та матір’ю його наступника Вацлава ІІ була Кунеґунда Ростиславівна (Галицька), донька зведеного брата короля Данила. Пржемисла Отакар ІІ був не лише визначною особою у чеській історії. Йому майже вдалася спроба об’єднання під своєю владою мало не усієї Центральної Європи, включно з Австрією. Якби не поразка у битві під Сухими Крутами у 1278 році від об’єднаних військ Священної римської імперії, подальша історія Чехії та навколишніх держав мала б зовсім інший зміст.
Чехи, русини, поляки і литовці часів середньовіччя разом протистояли спробам поневолити їхні держави. Наприклад, у знаменитій Грюнвальдській битві 15 липня 1410 року разом із польсько-литовським військом брали участь не тільки полки з українських земель, але й чеські підрозділи, серед яких перебував і народний герой Чехії Ян Жижка.
Втім, найвідомішим чехом в Україні є не воїн, а кільтурний діяч та науковець Вікентій (Ченєк) Хвойка, який є відкривачем давніх поселень трипільців на Київщині, дослідником зарубінецької та черняхівської культур. Хвойка вважається засновником української археології, йому ми завдячуємо введенням у науковий обіг термінів "культура полів похоронних урн" та "поля поховань". Вікентій В’ячеславович, який народився у 1850 році в чеському місті Семин, своє життя пов’язав з Києвом, де мешкав з 1876-го по 1914 рік і похований на Байковому кладовищі. Хвойка був одним із засновників та першим завідувачем археологічного відділу міського музею давнини та мистецтв, що сьогодні є Національним музеєм історії України. Українці вважають його однією з найвидатніших постатей у вітчизняній науці, його ім’ям названі вулиці в українських містах.
Життя в імперії. Гнулися, але не ламалися
Чеська історія має багато спільних рис із українською. Після битви на Білій Горі, у 1620 році, коли чеські війська були розгромлені армією Габсбургів, Чехія на довгі століття опинилася у складі імперії, де домінували німці. Чеську еліту, що опиралася германізації, було винищено, на чеські землі прийшли переселенці та німецька шляхта. Чеська мова втратила свій статус, залишаючись мовою селян та побутовою говіркою міщан. Відродження чеської культури та чеської мови стало можливим тільки після "весни народів" у 1848 році, коли низка національно-визвольних революцій у європейських країнах, що були придушені, усе ж викликали певну лібералізацію з боку центральної влади. Бурхливий розвиток чеської культури та літератури, наполеглива праця чеських "будителів" – видатних діячів чеського відродження, призвів до того, що на початок Першої світової війни чеське суспільство було просякнуто ідеями незалежності та національної свідомості.
Австро-Угорська імперія, основну частину населення якої складали слов’янські народи, була змушена зважати на національні особливості своїх підданих та йти на поступки у питаннях можливості культурного розвитку й політичного представництва. Водночас владі у Відні потрібно було щось протиставити спробам російської імперії розповсюдити свій вплив на слов’янські народи, створюючи та фінансуючи чисельні слов’янофільські та москвофільські організації. російському "панслов’янизму" австрійська влада протиставила підтримуваний нею "австрославізм", дозволивши національно-культурні автономії слов’янських народів та підтримуючи такі об’єднання, які політично орієнтувалися на Відень, а не на санкт-петербург.
У самій російський імперії мешкало чимало етнічних чехів, які переселялися з Австро-Угорщини з різних причин. Після вибуху Першої світової війни у Києві чехи та словаки, що мешкали на території російської імперії, утворили Чеську дружину – добровільне військове формування у складі імператорської армії. Серед чехів та словаків, які були підданими Австро-Угорщини, війна проти росії була вкрай непопулярною, слов’янофільські настрої домінували серед чеського суспільства, це стосувалося і військових.
За першої ліпшої нагоди чехи здавалися у полон та переходили на бік російської імператорської армії, не бажаючи підіймати зброю на братів-слов’ян. Цьому сприяла і позиція лідерів чеського народу, які пішли на співробітництво з країнами Антанти та утворили 1916 року в Парижі Чеську національну Раду. На території російської імперії чеські полонені виявили бажання воювати на боці Антанти: з них було утворено чехословацькі легіони, зведені у Чехословацький корпус.
Чехословацький корпус. Так хотіли додому, що повалили радянську владу
Після приходу до влади більшовиків у росії та майже одночасним створенням на території Франції (декретом французького уряду) чехословацької армії, підпорядкованої Чехословацькій народній Раді, частини Чехословацького корпусу у росії було підпорядковано ЧНР під керівництвом французьких генералів. Уряд Леніна уклав Брестський мир з Німеччиною та Австро-Угорщиною, за яким російські війська забиралися з неросійських земель, включаючи значні території на заході та південному заході сучасної рф. За умовами миру до Центральних держав поверталися військовополонені.
Чехословацькі війська в росії, за домовленостями з країнами Антанти, було вирішено перемістити до Франції, де вони мали б змогу взяти участь у боротьбі за свою майбутню незалежну державу. У радянській історіографії широко висвітлювалося так зване повстання Чехословацького корпусу, який повалив радянську владу на величезній території від Волги до Владивостоку, проте замовчувалися причину цього збройного виступу. Вояків Чехословацького корпусу мали доставити залізницею до Владивостоку, звідки пароплавами спрямувати до Франції. Але дорога виявилася дуже довгою – ешелони з чехами та словаками довго тримали на станціях, через які, в бік Німеччини та Австро-Угорщини, прямували звільнені полонені німці та угорці, які мали поповнити склад армій, діючих проти країн Антанти.
Це спричинило заворушення у чехословацьких частинах, незадоволених затягуванням термінів подорожі. На квітень 1918 року чехословацькі частини розтягнулися в ешелонах від Пензи до Владивостоку, іноді тижнями простоюючи у тупиках, даючи путь ешелонам з німцями та австро-угорцями. Дорожні зустрічі щоразу закінчувалися взаємними образами. Оскільки в офіцерському складі корпусу було чимало офіцерів російської імператорської армії, які вважали Брестський мир державною зрадою, це також впливало на настрої стрільців. Розповсюджувалися чутки, що більшовики вирішили видати вояків корпусу їхнім колишнім урядам, що означало щонайменше ув’язнення, якщо не смертну кару.
Ситуація була на грані вибуху, і він не забарився. 14 травня 1918 року на залізничному вокзалі у Челябінську угорець Йоганн Малік облаяв чехів, а коли поїзд рушив, кинув у групу чеських вояків обламок чавунної пічки і тяжко поранив Франтішека Духачека. Обурені чехи зупинили ешелон з угорцями, відлупцювали їх та змусили видати винного. Маліка закололи багнетами. 17 травня червоногвардійці заарештували десятьох чехів. Чехи силою звільнили побратимів, захопили вокзал, місцевий арсенал та перерізали зв’язок. У відповідь більшовики заарештували двох членів Чехословацької національної Ради та примусили їх дати телеграму повсталим з вимогою скласти зброю.
У відповідь чеські бійці відмовилися виконати цю вимогу, скоординували свої дії та почали захоплення залізничних станцій та міст вздовж усього маршруту розташування своїх ешелонів. Нарком Лев Троцький видав наказ про роззброєння чеських частин та розстріл бійців у разі, якщо буде виявлено зброю в ешелонах. Про наказ дізналися керівники корпусу і це стало поворотним пунктом – Чехословацький корпус відкрито виступив проти радянської влади. Її "тріумфальна хода" була зупинена на більшій частині території росії силами одного армійського корпусу чехів і словаків, озброєного лише стрілецькою зброєю.
Чехи і словаки досить тривалий час вдало воювали проти більшовиків, проте їхнім головним завданням було потрапити на європейський театр воєнних дій. Після багатьох боїв у складі армії адмірала Колчака, Чехословацький корпус був евакуйований з Владивостока. З ним до Франції, а згодом і до новоутвореної держави Чехословаччини потрапило чимало російських офіцерів, які пов’язали свою долю з корпусом. У їхньому числі був і генерал Войцеховський, соратник генерала Каппеля та командувач повсталими чехами в Челябінську. У 1938 році Войцеховський, який командував військами Празького округу, був єдиним серед вищого військового керівництва Чехословаччини, хто на нараді у президента Бенеша виступив проти капітуляції перед Гітлером. Після війни генерала, який відмовився співпрацювати з нацистами, був ув’язнений, а потім перебував під наглядом гестапо, заарештували радянські спецслужби і він загинув у сталінській в’язниці.
Емануель Воска: маестро розвідки
Чехи, подібно до українців, мають неквапливу та розважливу вдачу, до того моменту, поки не урветься терпець або не потягне у пригоди. Так сталося з Емануелем Віктором Воскою. Син простого каменяра, він змушений був покинути батьківщину 1894-го та у віці 19 років влаштуватися на роботу за фахом батька. Через сім років у США він вже володів трьома кар’єрами з видобутку мармуру. На початку ХХ століття Воска вливається до соціал-демократичного руху, редагує газету, знайомиться з родиною майбутнього лідера Чехословаччини Масарика. Використовуючи свої зв’язки в Австро-Угорщині, частиною якої тоді була Чехія, Воска засновує мережу інформаторів, яке стає незалежною розвідувальною корпорацією, співробітничає зі спецслужбами США та Великої Британії, маючи ціллю сприяти поразці у світовій війні Центральних держав та виникненню незалежної Чехії.
Завдяки роботі Воски було знешкоджено масштабний німецько-індійський заколот, який мав на меті послабити Британську імперію та Антанту в цілому. Під час більшовицької революції він супроводжував Сомерсета Моема, майбутнього письменника, а тоді – агента британських спецслужб, до петрограду, для налагодження зв’язку з чехословацькими військовими частинами. На той час Емануель Віктор Воска вже був капітаном армії США, а частина співробітників його мережі влилася до складу американської розвідки. Цьому сприяло й те, що мережі Воски вдалося провести вдалі операції з перехоплення німецьких секретних документів та вантажів зі зброєю, а також знешкодити двох агентів кайзеровської розвідки, які працювали у штабі противника Вудро Вільсона на виборах президента США.
У міжвоєнний період він займався політикою та бізнесом, був одним із засновників Чехословацького Червоного Хреста, підтримував зв’язки з інтербригадівцями Іспанії. Інформаційна мережа, створена Воскою ще під час Першої світової війни, ефективно працювала на союзників й під час Другої світової. Воска у цей час знаходився на території Чехії, але усе відбувалося майже як в анекдоті про шпигуна – його не затримували, оскільки розуміли, що доказів проти нього не знайдуть. Його було заарештовано комуністами тільки у 1950 році, а у 1954-му засуджено до ув’язнення та достроково звільнено у зв’язку з невиліковною хворобою незадовго до смерті у 1960 році. Воска вважається засновником найбільшої в сучасній історії недержавної розвідувальної мережі, більша частина якої зберігала ефективність протягом декількох десятиліть.
Розвінчання міфів. Золото не взяли, СРСР не вірили, проти німців билися
Існує легенда, що Чехословацький корпус захопив частину золотого запасу російської імперії та на ці кошти колишні легіонери заснували у повоєнній Чехословаччині "Легіабанк". Це не відповідає дійсності, як і легенда про захований у далекосхідних нетрях "золотий ешелон Колчака". Чехи дійсно певний час контролювали золото імперії, але передали його більшовикам в обмін на безперешкодний виїзд з Владивостоку. Тих сум, яких не дорахувалися російські дослідники, не вистачило б не тільки на заснування банку, але й на фінансування великою постреволюційної еміграції з радянської росії.
Чехословаччина приймала на своїй території та надавала підтримку чисельним емігрантам як з росії, так і з України. Значна територія сучасної Закарпатської області України після закінчення Першої світової війни увійшла до складу Чехословаччини, становище українців там не можна назвати привілейованим, однак воно було цілком терпимим. На момент сумнозвісних Мюнхенських угод Чехословаччина була єдиною демократією у Центральній Європі.
Ще один розповсюджений міф стосується періоду драматичних подій навколо розділу Чехословаччини внаслідок Мюнхенських угод – нібито Радянський Союз був готовий надати військову допомогу, але чехословацька влада відмовилася від цієї "щедрою пропозиції". Реальність полягала в тому, що СРСР поставив вимогу Польщу та Румунії пропустити свої війська через їхні території. Ці країни, природно, відмовилися від фактичної добровільної згоди на окупацію. Історія з Мюнхенськими угода дотепер бентежить істориків, адже Чехословаччина мала доволі потужну армію, значну кількість нової військової техніки та непоганий мобілізаційний потенціал.
Що саме спонукало тодішнє керівництво Чехословаччини прийняти ультиматум нацистів, спочатку щодо автономізації області Судет, де проживала німецька меншість, а потім й стосовно розділу своєї країни та фактичної втрати державності? Цьому сприяла маса чинників, але перш за все – відсутність політичної волі та рішучості очільників держави. Окупація Чехословаччини, попри наказ військам не чинити опір, не була для нацистів зовсім безхмарною. Відсутність чеського опору нацистам – ще один міф, який старанно нав’язувався радянськими істориками. Героїчний епізод бою за Чаянкові казарми 14 травня 1939 року, чий гарнізон під проводом капітана Карела Павліка дав відсіч німецьким військам і капітулював тільки тоді, коли закінчилися боєприпаси, надавав наснаги бійцям чеського Руху опору. Саме його бійцями було ліквідовано намісника нацистів у Чехії Рейнхарда Гейдріха. Колаборація ж чехів з нацистами була мінімальною. В 1945 році, за умов нестачі людських сил у військах нацистів, було зроблено спробу створити чеський підрозділ військ ваффен-СС чисельністю у тисячу осіб, вдалося набрати лише 80 чоловік, більша частина з яких дезертирувала.
5 травня 1945 року у Празі почалося повстання проти нацистів, підтримане частинами російської визвольної армії під командуванням генерала Буняченка – етнічного українця, що походив зі сумського слобідського козачого полку. Під час вуличних боїв загинуло щонайменше півтори тисячі повстанців, частини РОА покинули місто, а залишені прикривати відхід армії німецького генерала Шернера есесівські частини по-звірячому вбивали пражан, попри домовленість з німцями про їхній пропуск в американську зону окупації. 9 травня розгром німців довершили війська Червоної армії.
У складі радянських військ під час Другої світової війни билися й чехословацькі частини. Чисельність громадян Чехословаччини, що перебували на території СРСР, дозволила сформувати армійський корпус та декілька окремих частин, зокрема повітряно-десантну бригаду. Варто зазначити, що значну кількість бійців складали русини (українці) з Закарпаття, які після німецько-угорського розділу Чехословаччини перейшли на території СРСР і потрапили до радянських таборів.
Ставлення до СРСР і росії: від позитивно-нейтрального до презирливого
У цілому ставлення чехів, словаків і українців, що тоді перебували у складі єдиної держави Чехословаччини, до Радянського Союзу було радше позитивним, у ньому бачили визволителя з окупації. Проте чехи пам’ятали і протистояння чехословацького корпусу з більшовиками часів Громадянської війни в росії, й були обізнані про комуністичні репресії проти етнічних чехів та словаків. Ще напередодні масових репресій, у 1931 році, в Харкові відбувся сфальсифікований процес, відомий як "суд над чеськими вчителями". Тоді було заарештовано десятки вчителів, керівників земляцьких організацій, активістів чеських громад та простих селян. На самому процесі було засуджено 21 особу.
Не оминули чехів і масові репресії кінця тридцятих років, як під час "національних операцій" НКВС, коли за списками арештовували та засуджували на смерть або багаторічне ув’язнення представників етносів, які мали нещастя бути титульними націями у "капіталістичних державах". До 1938 року на території тодішньої Української РСР діяло 12 національних чеських сільських рад – національні сільради утворювалися, якщо кількість мешканців поселення складала не менше як 500 осіб.
Ці ради, як і національні райони та сільради було розпущено під час "загострення класової боротьби" 1937-38 років. ЦК ВКП(б) у своїй постанові наголошував, що "багато цих районів було створено ворогами народу зі шкідницькими цілями". Після Другої світової війни, під час радянізації приєднаного до Радянського Союзу Закарпаття було також репресовано чимало етнічних чехів.
Радянізація Чехословаччини, яка відбувалася після комуністичного перевороту 1948 року, також вартувала багатьом чехам не лише свободи, але й життя. У 1952 році, наприкінці правління Сталіна, було влаштовано відкритий процес над керівництвом чехословацьких комуністів, включно з генеральним секретарем Рудольфом Сланським. Процес мав виразно антисемітський підтекст, багато із засуджених на смерть або довічне ув’язнення були етнічними євреями. Цей суд не став поодиноким явищем: після нього було проведено низку "судів другого рівня" в усіх регіонах. Нетривалий час відносної лібералізації суспільно-політичного життя в Чехословаччині, відомий як Празька весна, закінчився інтервенцією до Чехословацької соціалістичної республіки (так тоді називалася Чехословаччина) військ учасників Варшавського договору. 200 тисяч солдатів та 5 тисяч танків для маленької Чехії – цього достатньо, щоб закарбувати антиросійське ставлення на багато поколінь вперед.
Точною калькою захоплення столиці Чехословаччини у 1968 році радянськими військами потім стане така ж операція в Афганістані, а у лютому 2022 року – в Україні. Так само, як було захоплено аеропорт у Празі, росіяни спробували захопити аеропорт у Гостомелі, на якій мали приземлитися літаки з десантниками. Окупанти змінили владу в Чехословаччині, багато активістів Празької весни було ув’язнено, позбавлено можливості працювати за фахом, зацьковано у підвладній (іншої не було) пресі. Чимало антикомуністично налаштованих людей тоді вимушено покинули батьківщину. Після 1968 року остаточно щезли будь-які сентименти щодо росіян, їх почали сприймати відповідно до їхньої природи.
З ослабленням впливу Радянського Союзу в Чехословаччині у 1989 році відбулися події, які отримали назву Оксамитової революції. 17 листопада влада спробувала розігнати студентську демонстрацію. Застосування сили проти молоді викликало бурхливу реакцію, наступного дня студенти оголосили страйк, до них приєдналися викладачі та інші представники інтелігенції. Вже за два дні було організовано Громадянський форум та висунуто вимоги до влади. Опозицію підтримала церква, демонстрації 25 та 26 листопада у Празі зібрали близько 700 тисяч громадян, а 27 листопада було оголошено та проведено загальнонаціональний страйк.
Влада була змушена піти на переговори. 29 листопада скасовано статтю конституції про керівну роль компартії, а вже 10 грудня опозиція та комуністи створили новий коаліційний уряд. Політична система стрімко змінювалася, комуністи втратили більшість у парламенті, його головою було обрано лідера Празької весни 1968 року Олександра Дубчека, а президентом – відомого дисидента Вацлава Гавела. У лютому 1989-го Вацлав Гавел, під час свого візиту до москви, приймав вибачення радянського уряду за збройну інтервенцію та запевнення у виводі радянських військ до липня 1991 року.
У 1992 році відбулося, як логічний наслідок Оксамитової революції, й "оксамитове розлучення": мирний поділ Чехословаччини на дві незалежні держави – Чехію та Словаччину – народи яких виявили бажання розвиватися окремо, але зберегли економічні стосунки та повагу одне до одного.
Схожі навіть у дрібницях. Спільний менталітет, спільне майбутнє
У чеській історії є чимало спільних рис з українською, навіть у дрібницях. Трагічні події 1938-39 років, пов’язані з анексією Чехословаччини, почалися з вимог Гітлера надати виключні права німецькій меншині у Судетах. А закінчилися введенням німецьких військ на суверенну територію Чехословацької республіки, під гаслами захисту прав німців та німецькомовного населення. Це була повна аналогія з "руськой вєсной" 2014 року, яка також закінчилася анексією значної частини української території. Щоправда, доля судетських німців, та й взагалі німецьких меншин на усіх визволених від нацистів територіях, була сумною. Після недовгої радості від єднання з фатерляндом, етнічних німців було депортовано з території Чехословаччини, як і з решти колись захоплених та колонізованих земель, на територію Німеччини.
Схожим було і ставлення імперського центру та носіїв головної мови імперії до чехів. Чеська мова, яка тільки почала ставати мовою літератури, мистецтва та науки у другій половині ХІХ століття, осміювалася та принижувалася носіями головної мови імперії – німецькою. Саме з такого мовного інциденту почалася історія знаменитої автомобільної фірми Laurin & Klement, яка 1925 року влилася у концерн "Шкода".
Керуючий книгарнею у місті Млада Болеслав, чех Вацлав Клементу в 1894 році придбав велосипед у Seidel & Naumann, та через деякий час звернувся до її філії з проханням його відремонтувати. Супровідний лист був написаний чеською, на що Клемент отримав відповідь німецькою, що потрібно звертатися "зрозумілою мовою". Розлючений Клемент не тільки заснував свою майстерню з ремонту велосипедів, але й так розвинув свій бізнес, що його автомобілі були одними з найкращих у Європі.
Спільною рисою чехів та українців є й їхнє дещо іронічне та недовірливе ставлення до будь-якої влади, уміння поставити її на місце, іноді у спосіб, найбільш зрозумілий для влади. "Дефенестрація", про яку люблять нагадувати найбільш зарозумілим чиновникам українці, має чеське походження. Празькі дефенестрації – викидання чиновників з вікон – відбулися двічі. Вперше – 30 липня 1419 року. В цей день радикальні гусити викинули з вікон празької ратуші суддю, бургомістра та тридцять членів міської ради, оскільки ті ув’язнили декілька гуситів. Ці події стали початком кількадесятилітніх гуситських воєн. Друга празька дефенестрація, що сталася 23 травня 1618 року, була скоріше кумедною, ніж трагічною – з вікон ратуші у купу гною було скинуто трьох представників імперської влади. Писар, який доповів австрійському імператору Фердинанду про свій польот у гній, отримав дворянство та прізвище фон Гогенфалл (von Hohenfall), що означає "високе падіння". Згадки про місце приземлення свіжоспеченого шляхтича у прізвищі не було.
Але найбільшою спільною рисою і українців, і чехів є прагнення до свободи, попри віки бездержавності, вміння зорганізуватися, відсутність страху вийти на вулиці, навіть проти озброєних загарбників – як це робили чехи в окупованій радянцями Празі у 1968 році, як це робили українці у тимчасово окупованому Херсоні та багатьох інших містах. Чехія прийняла і продовжує приймати українських громадян, які рятуються від російської окупації, чехи одними з перших почали поставляти в Україну летальне озброєння. Вартість військової допомоги Києву за 2022 рік склала близько 2 млрд доларів, а загальна сума чеської допомоги складає понад 4 млрд доларів.
Заяви новообраного президента Чехії Петра Павела, який закликав давати Україні усю можливу зброю, крім ядерної, цінні не тільки виразною підтримкою нашої боротьби. У не дуже далекому минулому генерал Павел був начальником Генерального штабу Армії Чеської республіки та головою Військового комітету НАТО у 2015-2018 роках. Сподіваймося, що цю позицію підтримають і його колеги-високопосадовці з країн Північноатлантичного альянсу по військовій та державній службі. А тим часом Київ готується до візиту Петра Павела – ще до інавгурації він звернуся до МЗС, щоб Україна сама обрала зручний для неї час зустрічі.
