Ніколи в історії британських ЗМІ не було такої кількості коментаторів, що висловлювали таку щедру і інтенсивну заклопотаність з приводу однієї дуже абстрактної концепції. Я маю на увазі, звичайно, євро. Тому що, як тільки Ви закінчите насолоджуватися новенькими банкнотами і монетами, що може стати іншим, ще більшим задоволенням, ніж повітряні (неконкретні) оптимальні умови для створення валютного союзу 17 країн? За останні кілька днів, від перших докорів у програмі Today аж до фінальних очікувань у програмі Newsnight, експерти та політики, фінансисти і журналісти, закидали і відкидали доводи один одного про те, як врятувати єдину валюту. Чи втримається євро, якщо вийдуть із єврозони Афіни? Чи Лісабону, або навіть Мадриду, доведеться виходити після Афін? Проте, я ще не чув дискусії з приводу більш фундаментального питання: чи проект єдиної валюти взагалі вартий порятунку?
Коли я піднімаю це питання, це зовсім не означає, що я підтримую представників групи UKIP, половина з яких досі вважають,що Брюссель продовжує свою шахрайську змову з метою виправити всі відомі банани. І я не забув великих обіцянок, зроблених у момент введення євро, трохи більше десяти років тому - просто я більше не розумію, як хтось може давати їх з щирим обличчям, тим більше обіцянки, що зовсім схожі на тодішні прогнози Віма Дуйзенберга, першого голови Європейського центрального банку про те, що епоха "миру і процвітання" швидко настане.
Обережно ступаючи між фанатичними прихильниками "за і проти" проекту, можна зробити висновки про цінність єдиної валюти, звернувши увагу на те, як політики і чиновники єврозони поводять себе у своїх кабінетах. Не тільки на їх успіхи у боротьбі з кризою – успіхи, які, очевидно, просто жахливі – але також і на те, як північні європейські держави тиснуть на південні країни, що терплять лихо, своїми шкідливими дієтами жорсткої економії і безтурботно піддають їх насильству соціальної турбулентності, продовжуючи проповіді про те, що саме так повинні поводитися всі відповідальні, дорослі країни. Іншими словами, євро виглядає зараз так, ніби його вже не варто рятувати не через якийсь свій невиліковний дефект від народження, а через те, яким чином ті, хто нагорі поводяться.
Яскравим прикладом є Греція, яка відіграла роль морської свинки для європейської програми жорсткої економії, що повинна була стримати зростання урядових запозичень і відновити економічне зростання. Через два роки по тому, сьогодні державний борг продовжує зростати, країна занурюється все глибше в депресію і будь-яка сім'я, яка може собі це дозволити, намагається заощаджувати, щоб відправити своїх дітей за кордон. Політичний результат цих подій став очевидним на загальних виборах в кінці минулого тижня, коли більше 60% грецьких виборців проголосували за партії, що виступали проти політики економії.
У наступні дні, реакцією німецьких і європейських чиновників - на таку природню відразу греків на вимушені скорочення заробітної плати або втрату своїх робочих місць - була проста роздратованість.
"Я можу тільки сподіватися, що відповідальні особи в Греції швидко зрозуміють причини таких заходів",- зітхнув німецький міністр фінансів Вольфганг Шойбле в інтерв'ю минулими вихідними. Принаймні, він не посмів стверджувати, що все, що болить насправді працює. Будь-яка людина із широко відкритими очима і за версту побачила б наближення всіх цих заворушень і невдоволень.
Греція, як і всі інші грішники клубу євро, були піддані програмі структурної перебудови від МВФ, однієї із тих, що економісти Вашингтону зазвичай застосовують до збанкрутілих урядів в країнах, що розвиваються (до тих пір, поки ті не почали звертатися до Пекіну за фінансовою підтримкою): сотні мільярдів в кредит в обмін на суворі скорочення витрат і радикальні зміни в системі соціального забезпечення і трудового законодавства, а також розпродаж майна державної власності. Всі ці елементи були в пакеті, нав’язаному Афінам - крім того, будучи членом клубу єдиної валюти, країна навіть не змогла скористатися перевагами іншої традиційної поради від МВФ, девальвації.
Як гриби після дощу, в результаті структурної перебудови спалахують випадки насильства: так звані бунти проти МВФ. Джо Стігліц, головний економіст Світового банку в своїх мемуарах "Глобалізація і невдоволення від неї" пише про те, як урізання субсидій на продовольство і паливо в Індонезії в кінці 90-х призвели до повалення уряду. У підсумку це сприяло поваленню диктатури Сухарто, що було не так уже й погано. Але справа в тому, що чиновники і політики Єврозони могли передбачити настання політичних потрясінь і соціальних заворушень в результаті цієї нав'язаної економії - і вони все ж пішли на ці кроки.
Коли північні європейські політики виправдовують жахи, які вони накликали на Грецію, вони зазвичай вказують на бінарну відмінність між строгістю і марнотратством. Все ж, необережні банки постраждали менше і пізніше, ніж люди, а болючі структурні реформи не повинні застосовуватись разом із дикими скороченнями.
Євро-оптимісти будуть вказувати на ознаки змін: запізніле визнання Німеччини, що настав час для її працівників заробляти і витрачати більше та усунення від влади Ніколя Саркозі. Але сама Німеччина не може достатньо розігріти економіку, щоб компенсувати наслідки сильної дефляції, яку сама ж сприяла запроваджувати на півдні Європи, і, незважаючи на усю його риторику, Франсуа Олланд насправді всього лише Алістер Дарлінг з французьким акцентом.
Якщо євро зазнає краху, Європа зазнає також. Про це заявила Ангела Меркель наприкінці минулого року, давши чітко зрозуміти, що саме поставлено на карту. Але поки цього ще не сталося, ми вже можемо вважати євро провалом. Тому що єдина валюта завжди означала політичний проект, а також друкарський верстат. І, зустрівши свою першу серйозну кризу, політики єврозони навіть не спробували об’єднати і запустити в дію ці два поняття.
Оригінал статті: Is the single currency worth saving at all?
