Здається, Сирія відтіснила Україну на другий план у світовому порядку денному. На лютневій Мюнхенській конференції з безпеки навіть не згадували про річницю мінських домовленостей, а говорили здебільшого про війну в Сирії та біженців. І хоча президент Європарламенту Мартін Шульц запевняє, що Європа не втомилась від України та інвестує в неї багато часу й енергії, затягування конфлікту в його теперішньому вигляді послаблює зацікавленість світу українськими справами. Мінські домовленості передбачають повне припинення вогню, однак за останні два місяці, за офіційними даними, українські позиції обстрілювали дві з половиною тисячі разів. Отже, бойових дій начебто й немає, але лунають постріли, вибухи, ллється кров.
– Позиція Франції та Німеччини, які разом із Україною та Росією входять до "нормандської четвірки", – і вашим, і нашим, – коментує військовий аналітик Сергій Згурець. – Заморожений конфлікт відповідає їхнім довгостроковим інтересам. Нам він не вигідний, але ми не можемо змінити ситуацію: нам бракує ресурсів для трансформації країни, а отже, й війська.
Тож попри те, що "нормандська четвірка" продовжила термін Мінських домовленостей на 2016 рік, Україні варто замислитись над зміною формату подальших перемовин. Економіст і політолог Геннадій Чижов вважає, що замість мінського й нормандського форматів варто обрати женевський – за участі України, Росії, Європейського Союзу та Сполучених Штатів Америки, але без участі самопроголошених ватажків донецьких і луганських сепаратистів.
– Нещодавній виступ Дмитра Медведєва на конференції в Мюнхені повертає нас до риторики холодної війни. В цьому випадку позиція Америки більш прогнозована за позицію Франції та Німеччини, – коментує Сергій Згурець.
Мінські домовленості, хай які вони недосконалі, дали Україні час і змогу частково відновити оборонний потенціал та вести перемовини з міжнародними фінансовими структурами щодо кредитів. До того ж, від виконання – вірніше, невиконання, – Росією Мінських угод залежать економічні санкції, впроваджені проти неї Заходом. "Айсбергом для "Титаніка" російської економіки стали ціни на нафту, а санкції – це ембарго на продаж "Титаніку" насоса для відкачування води з кают. У дев’яностих нафта теж була дуже дешевою, але Росія жила за рахунок кредитів, які зараз заборонені", – пояснює політичний оглядач Павло Казарін.
Щонайменше економічна ситуація на окупованих територіях Донецької та Луганської областей повністю залежить від кремлівських дотацій. Тож можна припустити, що й політичні рішення самопроголошених керівників цих територій Олександра Захарченка та Ігоря Плотницького продиктовані Кремлем. "Окремі райони Луганської та Донецької областей самостійними не будуть, – припускає журналіст Євген Солонина. – Вони залежатимуть від Росії й перебуватимуть у підвішеному стані, поки та не ослабне. Тільки подорожчання нафти зможе покращити ситуацію для Путіна, але я сумніваюся, що таке станеться. Зважаючи на корупційні апетити оточення Путіна, криза в Росії неминуча". Якщо режим Путіна не витримає, окуповані території Донбасу вийдуть із-під контролю Кремля.
Тож Росії важливо чимскоріше позбутися санкцій, доводячи Заходу, що саме Україна порушує Мінські домовленості. Ймовірно, саме через це терористи провокують українських військових обстрілами на лінії зіткнення. За два роки конфлікту стало зрозумілим, що Росія не збирається анексувати окуповану частину Донбасу, а натомість намагається на максимально вигідних для себе умовах вибороти для окремих районів Донецької і Луганської області статус автономії в межах України. Або, якщо не вдасться, перетворити їх на зону навіки замороженого конфлікту.
Зруйнувати плани Росії наша держава може, взаємодіючи з мешканцями окупованих територій. "Держава покинула Донбас, відмовившись його фінансувати, платити пенсії. Натомість, варто сприяти розквіту економіки на цій території", – говорить Геннадій Чижов. Залишається не визначеним і питання звільнення від відповідальності учасників збройних формувань. Поки не зрозуміло, на кого мала б поширитись амністія, навіть мирні мешканці окупованих територій побоюються, що Україна вважає їх злочинцями, говорить дослідниця історії Донбасу Оксана Міхеєва.
Не підтримує відгородження окремих районів Донецької та Луганської областей і політолог Євген Магда. На його думку, діалог із мешканцями окупованих територій можна налагодити за посередництва міжнародних гуманітарних організацій. "Окрім того, є достатньо людей, які розуміють місцеву специфіку. Їх треба залучати до процесу підготовки керівних кадрів для цих областей із прицілом на той час, коли окуповані території будуть реінтегровані", – рекомендує Магда.
По завершенні цього конфлікту Україна може повернути втрачені території, але ніколи не буде такою, як раніше. "Ця війна визначить, де межа України", – говорив оглядач "Дзеркала тижня" Сергій Рахманін. Мешканці Луганщини й Донеччини, які за двадцять п’ять років незалежності не інтегрувались до України й не почали ідентифікувати себе з нею, муситимуть робити вибір.
– Золотий період Донеччини й Луганщини припав на радянські сімдесяті-вісімдесяті роки, коли шахтарі заробляли більше, ніж університетські декани, – коментує Павло Казарін. – Але 1991 року все розвалилось. Україна, що прийшла на зміну Радянському Союзу, не була зрозумілою привілейованим верствам Донбасу, яких криза потягнула на соціальне дно. Вони не мали відчуття, що радянська система віджила своє, й вірили, що все можна відіграти назад.
Поза тим, соціологічне дослідження "Регіон, нація та більше: Транскультурна та міждисциплінарна реконцептуалізація України" засвідчило, що 2013 року сімдесят відсотків мешканців Донецької та Луганської областей ідентифікували себе як українців.
На думку Оксани Міхеєвої, самоідентифікація значною мірою залежить від того, якій державі належить територія. "Це було помітно, коли Україна стала незалежною, – коментує дослідниця. – Коли провели перепис населення, його результати засвідчили, що кількість українців зросла. Люди почали ідентифікувати себе як громадян України, які живуть у цій країні й мають її паспорт. Особливо молоді легко ставити знак "дорівнює" між громадянином України і українцем. За аналогією з більшістю європейських держав: французи живуть у Франції, німці в Німеччині…".
Ще один чинник самоідентифікації, за словами Оксани Міхеєвої – потік інформації, в який люди занурені. Оскільки на окупованих територіях доступні переважно російські та сепаратистські ЗМІ, вони коригують світогляд тамтешніх людей. Тож ці люди не чекають на позитивні зміни від повернення окупованих частин Донеччини й Луганщини під контроль влади. Тому потрібно побудувати образ майбутнього Донбасу насамперед у свідомості його мешканців.
"Міни в головах страшніші за міни в землі", – резюмує політолог Євген Магда. Хоч як змінюватиметься ситуація на окупованих територіях, потрібно будувати взаємини та спілкуватись із їхніми мешканцями, адже ми неминуче житимемо якщо не разом, то поруч.
Наталя Касяненко для iPress.ua
