Вісімдесят років тому на пляжах Нормандії наша нація зіткнулася з переломним моментом. Чи зможемо ми боротися і вибороти майбутнє Європи, чи нацистська Німеччина переможе? – запитують Джонатан Світ та Марк Тот у колонці в The Hill.
У День "Д" (висадки в Нормандії) 133 тисячі солдатів зі США, Великої Британії, Канади та Франції хоробро відповіли на це питання, і ключові місця битв – Пуан-дю-Ок, Сент-Мер-Егліз і міст Пегас – незабаром закарбувалися в пам'яті наших країн, як і пляжі Омахи, Юти, Голд, Юнони і Меча.
Десять тисяч солдатів союзників були вбиті або поранені під час висадки. На той час, коли вони прорвалися з плацдармів, втрати становили майже 227 тисяч, зокрема 73 тисячі загиблих в бою.
Якщо ви коли-небудь стояли на базі Пуан-дю-Ок, то знаєте, наскільки складним було завдання армійських рейнджерів, яким було доручено її захопити. Умовно кажучи, це було схоже на підйом на 10-поверховий офісний будинок. Піднятися туди було досить складно. Зробити це під прямим обстрілом, мабуть, здавалося неможливим. І все ж вони піднялися, прорвавши фортецю Європа.
Президент Рональд Рейган закарбував їхню хоробрість для історії під час святкування 40-ї річниці Дня "Д". Стоячи перед 62 вцілілими рейнджерами армії США, які піднялися на скелю, він вшанував їхню доблесть і самопожертву. "Це хлопці з Пуен-дю-Ок. Це чоловіки, які підкорили скелі. Це герої", – сказав він.
На Американському кладовищі в Нормандії назавжди спочивають 9 387 найкращих американців, які полягли в день висадки в Нормандії та навколо нього. Їхня доблесть і самопожертва є достатнім свідченням того, чому вони були найкращими представниками "Великого покоління" Америки.
Проте, можливо, саме вигаданий персонаж капітан Міллер, якого зіграв Том Генкс у фільмі Стівена Спілберга "Врятувати рядового Райана" 1998 року, найкраще висловив думку цього покоління – і те, що вони, своєю чергою, продовжують просити у нас натомість.
"Заслужи це".
Це ніколи не було легким завданням, ні в 1944 році, ні сьогодні. Американці досягають найкращих результатів, коли вони відповідають стандартам і навіть перевищують їх. І те, що справедливо називають Найвеличнішим Поколінням Америки, встановило цей золотий стандарт під час Другої світової війни.
Битися і перемогти у двох світових війнах було надзвичайно важко, але ми це зробили. Висадити людину на Місяць було важко, але ми це зробили.
Зараз історія знову знайшла нас. Ми стоїмо перед подібною точкою перелому в Україні та інших країнах Близького Сходу, Індо-Тихоокеанського регіону та Африки на південь від Сахари. Настала наша черга зберегти і захистити для майбутніх поколінь те, що було забезпечено для нас на пляжах Нормандії 80 років тому. Настав час платити за це наперед.
Якщо ми хочемо досягти цього, нам потрібно спільно зрозуміти, що було куплено і за що заплачено в День "Д" і в незліченних інших кривавих битвах на Гуадалканалі, острові Вейк, у Бастоні та інших місцях під час Другої світової війни.
Ці солдати ціною власного життя і здоров'я почали будувати фундамент західної свободи, якою ми знаємо її з квітня 1945 року. Вони, по суті, заклали наріжні камені тих свобод, якими ми і Європа користуємося сьогодні. Вони є прапороносцями, за якими міряють сьогоднішніх чоловіків і жінок у військовій формі.
Заслуживши те, що вони нам подарували, наш обов'язок, як американців, допомогти Україні закласти такі ж наріжні камені, які збережуть західну свободу не лише у власній країні, але й у всій Східній Європі.
Недоброзичливці нашої участі у війні в Україні часто кажуть, що це не наша війна. Ніщо не може бути далі від правди. Війна, яку веде Україна, – це та сама війна на захист свободи, яку чоловіки Дня "Д" вели від імені всіх нас і майбутніх поколінь.
російська агресія проти України не може тривати. путін навмисно нападає і вбиває не лише українських цивільних. Він сповнений рішучості знищити західну свободу або саму суть американської свободи, за збереження якої боролися наші найкращі і найдостойніші з моменту заснування нашої країни 4 липня 1776 року.
Тож це справді наша війна і боротьба нашого часу. Ми всі, алегорично кажучи, стоїмо біля підніжжя Пуан-дю-Ок, і настав час приймати рішення. Чи ухиляємося ми від поставленого завдання? Чи ми на словах захищаємо демократію, але відмовляємося від боротьби? Чи ми ставимо умови і даємо можливість Україні виграти цю війну з росією?
Як заявив президент України Володимир Зеленський, "битва вже почалася, мені потрібні боєприпаси". Час відповісти на цей заклик настав. В іншому випадку битва буде на нашому порозі. Україна стоїть перед власним моментом істини на Харківщині та навколо нього і гостро потребує рішучості Заходу.
Реакція – це не спосіб вести війну. Віддавати ініціативу росії – це програшна стратегія.
Ми досягли критичного моменту у цій війні, коли Київ потребує певних змін. Запізнілий дозвіл президента Байдена на використання деяких видів зброї американського виробництва проти військових об'єктів у росії та під Харковом – це лише початок. Але постійні обмеження, які Вашингтон наклав на Україну, незабаром зведуть нанівець нещодавні українські здобутки на полі бою, оскільки кремль реагує і пристосовується, щоб скористатися значними і часто невиправданими заборонами Білого дому – наприклад, проти використання ATACMS на території росії взагалі.
На відміну від воєн в Іраку та Афганістані, Україна готова вести цю боротьбу від нашого імені. Все, про що просить Київ, – це надати зброю і боєприпаси, припинити мікроменеджмент війни з Вашингтона і зняти наручники. Дозвольте Україні вести цю війну, використовуючи ту саму доктрину, якої б дотримувався Пентагон, без усіх божевільних обмежень Білого дому.
Через вісімдесят років у Києві, Бахмуті та Харкові зберуться майбутні покоління європейців. Чи заслужили ми їхню повагу? Чи вони зберуться, як репресований народ, навколо пам'ятників "путіну-визволителю"?
Якщо ми, як країна, дійсно поважаємо те, що нам заповіли люди Дня "Д", то настав час нам, американцям, "заслужити це" і забезпечити перемогу України у війні з путіним.
Джерело: The Hill
