В офісі з правого боку від мого робочого місця висить велика карта України. Щоразу, коли прес-центр ООС надсилав щоденні зведення і я писала їх в наше інтернет-видання, то повертала голову, шукала очима ці території.
Хочу на Схід, - сказала я своєму редакторові, без чіткого усвідомлення як туди потрапити і з якою ціллю їхати. Моїм початковим бажанням було краще зрозуміти людей, про яких читаю, і візуалізувати місцевість про яку пишу щоранку. Facebook підкинув проект "Wiz-Art On Tour". (З командою мистецької організації короткометражних фільмів "Wiz-Art" моє знайомство відбулося близько року тому на фестивалі "Wiz-Art Festival"). Неочікувано і в потрібний момент. Через декілька днів отримала план подорожі, а напередодні від’їзду вперше побачила свого попутника.
Місцеві називають її Констаха
Містечко із населенням 75 тисяч зустріло гаряче, асфальт ледь витримував нашу вагу з рюкзаками. У перші хвилини в Костянтинівці важко було зрозуміти скільки кілометрів розділяє нас від Львова, і що робити далі.
Попросили водія автобусу підказати нам де виходити біля податкової, (“налогової” в народі). Водій каже, що ми її ніяк не пропустимо, бо це “самое красивое здание”.
Готелів в Костянтинівці не так багато: всього лиш два. Ми забронювали місця у готелі “Європа” на вулиці Європейській.
Підходжу до мешканців, запитую:
-А де "Європа"? Підкажіть, будь ласка.
- Де та Європа? Щось таке чув, але не знаю...
Знайшлась лише одна дівчина, яка допомогла нам знайти дорогу. Більшість про Європу тут не чули.
Люди в Костянтинівці не виглядають щасливими. Тут кожен або занурений у свої проблеми похмуро йде вулицями, або з пляшкою і цигаркою в зубах прогулюється в компанії друзів. Ввечері люди виходять потинятися містом, посидіти у центрі.
Фото: iPress.ua / Олена Мушинська
Піднімаємось на другий поверх до “Друзів”. Помаранчеві розмальовані стіни, вазони і багато сонячного світла. Скоро тут розпочнеться майстер-клас Романа Дзвоноковського з анімації.
Данило, адміністратор вільного простору наголошує:
“Друзі” - важливі для Костянтинівки. В нас тут зібралася команда, яка дуже любить своє місто. Друзі об'єднують, надихають і мотивують.
Наталя, координатор простору та Софія SMM-менеджер їздили на БУР LAB, познайомилися там і вирішили написати міні-проект вільного простору. Так вони виграли грант і відкрили місце для друзів.
28 січня 2018 року відкрився вільний простір. В команді 9 людей. І діяльність у кожного різна: освіта, неформальна освіта, урбаністика, показ фільмів, бізнес-тренінги, веб-дизайн, розповідає Данило.
Жартує, що в просторі забороняють вживати мівіну і макаронні вироби.
Фото: iPress.ua / Олена Мушинська
Троє дівчат-студенток, які є частими гостями вільного простору діляться, що раніше проводили вільний час тільки в Інтернеті. З появою "Друзів", вони отримали альтернативу.
- Нещодавно була у Львові. І після цього змінила своє ставлення до рідного міста. Захотілося повернутися і творити щось. Люди тут консервативні, висміюють стиль, показують пальцем за будь-які прояви індивідуальності.
Нав’язала бандану на руку - пів магазину "Єва" обговорювали. Ти намагаєшся виражатися, а з тебе глузують. Потім думаєш, що, може, і не варто було виділятися.
- Подобається місто тим, що воно з одного боку просте, а з іншого - не схоже на інші. Ми дворові, ми діти заводів.
А ще є організація, яка здійснює зміни (Кіносхідці, Тихий сквер) і має ще багато проектів на майбутнє.
Фото: iPress.ua / Олена Мушинська
Фото: iPress.ua / Олена Мушинська
Фото: iPress.ua / Олена Мушинська
Фото: iPress.ua / Олена Мушинська
Фото: iPress.ua / Олена Мушинська
Культ промзони
Данило показує нам величезне графіті, на якому зображені руки, що тримають скляний фонтан. Пояснює, що це дуже символічно. Бо все і справді в наших руках.
Фото: iPress.ua / Олена Мушинська
Фото: iPress.ua / Олена Мушинська
Це улюблена історія мешканців Костянтинівки. Скляний фонтан виготовили майстри у 1939 році. Його виставляли навіть у Нью-Йорку.
Данило називає Костянтинівку містом-виробником. 26 заводів, які закрились після розпаду Радянського Союзу, експортували свою продукцію на міжнародний ринок. Найважливіший напрямок - скло. Населення в той час складало близько 120 тисяч, тому що люди з інших міст і країн працювали на заводах, збудованих бельгійцями.
Після закриття - почали виїжджати. Населення зменшилося до 80 тисяч. Після війни до 60.
Одного разу я сидів вдома і випадково почув розмову біля вікна. Люди нарікали на місто, на те, що тут нічого робити. Я люблю Костянтинівку і для мене важливо щоб вона не асоціювалось лише зі старими заводами і працівниками. Колись ми виготовляли зірки для Кремля, скло в космічні шатли. Місто було досить популярним. Хочеться дати людям надію на достойний дім.
Фото: iPress.ua / Олена Мушинська
"Друзі" створили проект "The Most Fest" разом з "Кодом міста".
Хотіли реконструювати залізничний старий міст у промзоні. Коли розпочали робити ремонтні роботи, нам заборонили цим займатися. Ми знайшли вихід і збудували місток біля ріки Торець, що розділяє місто на Правий і Лівий берег. Оскільки промзона закинута і там мало хто ходить. А шлях через промзону найкоротший, можна дістатися швидше, ніж автобусом. Щоб показати, що промзона є безпечною, команда провела underground party в ангарі, біля мосту. Прийшло близько 500 людей.
Промзона ожила.
Через блокпости
Автовокзал у Костянтинівці розташований одразу за церквою. Тут найколоритнішою є коаліція водіїв автобусів і маршруток. У них в руках газована солодка водичка і цигарки. Чоловіки по черзі, з інтервалом в декілька хвилин викрикують назви населених пунктів: "Святогорск, Артемовск, Славянск, Майорск". Чоловіки знають кожен автобус і його приїзд супроводжують цікавими коментарями.
Водії тут не приїжджають вчасно, ми очікували півгодини. Відстань від Костянтинівки до Маріуполя - 192 кілометри. Автобус об'їжджає місця бойових дій і тому доводиться їхати 4-5 годин. Об’їзд через Покровськ, Курахове, Волноваху. Шлях до Покровська не можна назвати дорогою. Це пісок, каміння, земля. За вікном поля з пшеницею, соняхами і повз постійно проїжджають БТРи. Величезні водосховища, терикони, заводи, закинуті будівлі. На автовокзалах — багато військових. Я чомусь не могла перестати на них дивитися. Настрій в дорозі змінюється різко: приходить усвідомлення, що не всі повертаються додому.
Хтось в автобусі викинув сміття через вікно. Жінка передала військовому на блокпосту пляшку "Fanta".
В Маріуполі є море
Маріуполь помічаємо здалеку. Клуби диму, які виходять з металургійного заводу Ілліча супроводжують тебе на в’їзді у місто. Нас зустріли бездомні собаки, яких тут дуже багато. Як і котів.
"А що в Маріуполі є море?", - запитав в мене Роман.
Фото: iPress.ua / Олена Мушинська
Фото: iPress.ua / Олена Мушинська
Фото: iPress.ua / Олена Мушинська
Місто асоціюється не з Азовським морем, а з виробництвом і забрудненням повітря. Поки не знайомишся з ним поближче. Наше знайомство з "іншим" Маріуполем почалося на Митрополитській 19.
Ми поспішили в платформу "ТЮ", місце проведення лекції Романа і показу анімаційних фільмів від "Wiz-Art".
Фото: iPress.ua / Олена Мушинська
Раніше, в будівлі був "радянський" спортзал, а ще молитовний дім. Сьогодні це вільний простір з картинами і фотовиставками.
Оператор місцевого телебачення, яке приїхало знімати сюжет про Романа, радіє, що на його “маленькій батьківщині” відбуваються зміни.
Це не змінить докорінно ситуацію, але нічого не робити теж не варіант, буде тільки гірше. Відкриваються заклади цікаві. Коли я 9 років тому сюди приїжджав у відрядження з Києва, то ніде було кави купити. З мене сміялися і говорили “понаехали сюда с Киева”. Мені тоді, звичайно, було приємно що мене не сприймали як місцевого. Але я приїжджаю сьогодні - заклади на кожному кроці. З’явилися простори і цікаві події. Радісно знімати про вас, навіть попри те, що сьогодні вечір п’ятниці.
Три дні в Маріуполі підтвердили мою суб’єктивну думку про те, що особливої різниці між мешканцями східної і західної України насправді не існує. Існують індивідуальні відмінності, але не територіальні. В хостелі "JOY", в якому ми мешкали, стираються взагалі будь-які кордони. Працівниця хостелу Марія грає до ранку зі своїми гостями у покер, а хлопці з Дніпра готують для тебе о 2 ночі макарони. Світ насправді тісний, коли дізнаєшся, що з сусідом по кімнаті в тебе шість спільних знайомих. Стереотипи про різний менталітет залишаються стереотипами.
Післясмак
Уявіть, що ви виїжджаєте за місто, минаєте села. Зникають усі блага цивілізації і багатоповерхівки. Натомість з'являються озера, ліси і поля. А тепер додайте чорні, спалені від ударів, гектари, мертві дерева, завалені окопи, військові споруди в соняхових полях, залишки дач, обірвані лінії, хрести з іменами. Так виглядає дорога з Кирилівки до Маріуполя через Павлополь.
В село Кирилівка, що виконує роль "сірої зони" нас запросили для проведення майстер-класу для дітей. Прийшли не тільки діти. Анімація захопила весь дім культури.
Підслухала діалог чоловіка і хлопця, які обговорювали процес покадрового фільмування за допомогою смартфону.
-А как ты скачал эту програму, у тебя что МТС?
-Да нет, я домой сходил, скачал.
Фото: iPress.ua / Олена Мушинська
Фото: iPress.ua / Олена Мушинська
Фото: iPress.ua / Олена Мушинська
Фото: iPress.ua / Олена Мушинська
Фото: iPress.ua / Олена Мушинська
Діти варті того, аби їхати до них 31 годину на верхній поличці плацкарту “Укрзалізниці”. Вони щирі і старанні, не розпещені зручностями великих міст.
Останні декілька хвилин до виходу з потягу проходять в очікуванні чогось особливого. Але воно не відбувається, бо ти всього лиш вийдеш на перон свого міста. І мимохіть задумаєшся: "а коли в наступний тур?”.
Я приїхала з Донбасу і продовжила писати новини із зони Операції Об’єднаних Сил. А тепер ті абрикоси, які я зривала неподалік Павлополя, обстрілюють бойовики...
