Десятиліттями гасло "одна нація – дві держави" визначало турецько-азербайджанські відносини. Воно уособлювало етнічне братерство, енергетичну взаємозалежність і військовий союз – найпомітніше під час війни в Нагірному Карабасі 2020 року. Але під пантюркістською риторикою вже проступають лінії розлому – навколо нормалізації відносин із Вірменією, Ізраїлю та Ірану.
Останній спалах: посол Азербайджану в Анкарі нещодавно заявив, що турецько-вірменський кордон відкриють після червневих виборів у Вірменії –внесуть конституційні поправки. Це давня вимога Баку: Вірменія має змінити конституцію, вилучивши з неї будь-які залишкові претензії на Нагірний Карабах. Якщо партія чинного прем'єр-міністра Нікола Пашиняна переможе на виборах, очікується, що вона просуватиме ці зміни через референдум.
Показово тут те, що іноземний посол публічно оголошує графік та умови суверенної прикордонної політики Туреччини. Ця вимога унаочнює тенденцію, на яку вказує Гьонюль Тол із вашингтонського Інституту Близького Сходу. Протягом останнього року турецькі дипломати дедалі частіше скаржилися, що Азербайджан став "складним" партнером – особливо коли Баку намагається диктувати умови Анкарі.
Публічна заява посла виводить ситуацію на новий рівень. Як зазначив колишній дипломат Фатіх Джейлан: "У період, коли офіційна Анкара ретельно уникає заяв, спрямованих проти Баку через стратегічні військові зв'язки Азербайджану з Ізраїлем, коментар азербайджанського посла щодо нормалізації турецько-вірменських відносин є щонайменше невдалим. Точніше – це незнання свого місця". Джейлан додав, що очікує від Міністерства закордонних справ "різкого осуду найближчим часом".
Різкого осуду не було, проте тертя очевидні. Це нагадує повернення у 2009 рік, коли Туреччина та Вірменія підписали Цюрихські протоколи про нормалізацію відносин, але Азербайджан застосував політичний та дипломатичний тиск, змусивши Анкару відступити. Азербайджанські медіа накинулися на турецького посла у Вірменії Сердара Килича за його слова про те, що під чаас нещодавнього візиту до Єревана він "почувався як удома". Проурядовий аналітик Фархад Мамедов атакував його за нібито "ігнорування червоних ліній Баку".
Але 2009-й – це не 2026-й. Сьогодні Туреччина має менше стимулів поступатися Баку. Війна за Нагірний Карабах 2020 року завершилася; Азербайджан досяг своїх територіальних цілей за допомогою Туреччини. Власний стратегічний розрахунок Анкари змінився: нормалізація з Вірменією може зменшити вплив росії на Південному Кавказі, відкрити пряму торговельну трасу до Центральної Азії та покращити позиції Туреччини на Заході.
Глибший розлом формується навколо Ізраїлю. Баку та Єрусалим непомітно вибудували одне з найміцніших військово-розвідувальних партнерств на пострадянському просторі. Ізраїльські дрони та баражуючі боєприпаси відіграли вирішальну роль у прориві вірменської оборони у 2020 році. Нині ізраїльська зброя становить майже 70% імпорту передових озброєнь Азербайджану. Натомість Баку постачає Ізраїлю близько 40% сирої нафти – джерело виживання для країни, яка перебуває у стані постійної війни зі своїми сусідами.
Але для Баку проблема в іншому: Ізраїль та його прихильники у Вашингтоні дедалі частіше представляють Туреччину як "новий Іран". Лідер опозиції Нафталі Беннет б'є на сполох через "загрозу для Ізраїлю, що постає з боку Туреччини". Прем'єр-міністр Біньямін Нетаньягу звинуватив президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана в утисках курдів, а це одна з найчутливіших червоних ліній Анкари.
Ізраїльські політики та посадовці порівнюють регіональні амбіції Анкари – її військові бази в Катарі та Сомалі, зв'язки з постасадівським сирійським режимом і керівництвом Хамасу – з іранською моделлю експорту ісламістської революції.
Ще показовіше, що проізраїльські яструбині аналітичні центри у Вашингтоні, як-от Фонд захисту демократій (FDD), почали застосовувати щодо Туреччини ту саму риторичну рамку, яку роками використовували стосовно Ірану. Туреччину таврують як "ісламістський" режим, що розробляє ракети великої дальності та дестабілізує НАТО зсередини. Риторика, яка колись призначалася для Ісламської Республіки, тепер стала буденною – вже щодо союзника по НАТО.
Те, що Фонд захисту демократій називає "ісламістською загрозою" з боку Туреччини, насправді резонує з частиною затято світського азербайджанського істеблішменту. Серед еліт колах існує певна культурна зневага до показової побожності Ердогана. Якщо президент Азербайджану Ільхам Алієв є переважно продуктом радянської системи освіти, то Ердоган будував кар'єру на ісламістських коренях: від перших років на посаді мера Стамбула до риторичної підтримки Хамасу та "Братів-мусульман". І Алієв, на відміну від Ердогана, безперечно ніколи не порівнював ізраїльських лідерів з Адольфом Гітлером.
Роками обидва лідери успішно згладжували цю культурну та політичну прірву, зосереджуючись на спільній тюркській ідентичності, безпеці й економічній взаємозалежності. Але перемога у війні за Нагірний Карабах 2020 року породила в Баку самовпевненість. Алієв більше не вважає себе молодшим партнером, який шукає захисту Анкари. Він бачить себе регіональним переможцем і очікує, що Туреччина йтиме за ним. Така позиція дратує турецьких посадовців, які пам'ятають: саме вони надали дрони, військових радників і дипломатичне прикриття, що уможливили цю перемогу.
Ізраїльська війна проти Ірану додатково оголила розбіжності в поглядах. Тегеран підозрює Баку в прихованій допомозі Ізраїлю – зокрема, у наданні свого повітряного простору для ударів по Ірану в червні 2025 року. Коли в березні 2026 року іранські безпілотники впали в азербайджанському регіоні Нахічевань, влучивши в аеропорт і поранивши чотирьох цивільних, Алієв назвав це "актом терору" й пообіцяв помсту.
Втім, інцидент швидко применшили, і Алієв відправив до Ірану гуманітарну допомогу до Навруза – перського Нового року, який широко відзначають в обох країнах.
За словами Алтая Гоюшова з Бакинського дослідного інституту, незалежного аналітичного центру, ця зміна позиції була, принаймні частково, результатом тихого турецького тиску на Алієва з метою деескалації. Якщо Азербайджан бачить стратегічну вигоду в зміцненні своїх позицій в азербайджанських регіонах Ірану, то для Туреччини будь-які сценарії поділу Ірану за етнічною ознакою є абсолютно неприйнятними – через страх перед курдським сепаратизмом, який такий проєкт неминуче розпалить.
Ізраїль, натомість, пропонує Азербайджану простір для дипломатичного маневру, зокрема цінні контакти у Вашингтоні. Це особливо важливо, оскільки Баку домагається остаточного скасування розділу 907 Закону про підтримку свободи, ухваленого на початку 1990-х, який забороняє Азербайджану отримувати пряму американську військову підтримку.
Що станеться, якщо Ізраїль і Туреччина колись схрестять шаблі у прямому протистоянні? За нинішньої траєкторії Баку може зрештою постати перед вибором між Анкарою та Єрусалимом. Поки що, однак, ані Анкара, ані Баку не зацікавлені в тому, щоб загострювати цю дилему.
Зв'язки між ними залишаються міцними. Азербайджан пов'язаний із Туреччиною Шушинською декларацією – договором про взаємну оборону. Трансанатолійський газогін (TANAP) і нафтогін Баку-Тбілісі-Джейхан роблять Туреччину незамінним транзитним вузлом для азербайджанських енергоносіїв до Європи. Військова співпраця триває. Туреччина забезпечує Азербайджану дипломатичне прикриття від Ірану та росії.
Але тріщини реальні. "Одна нація – дві держави" завжди було прагненням, а не конституційним зобов'язанням. Коли одна держава намагається диктувати прикордонну політику іншої та водночас підтримує таємний союз із задекларованим суперником іншої, ця конструкція починає давати тріщину. Вона ще не зламалася, але вже не працює без зусиль.
Джерело: National Interest
