Що повинен знати президент США? У нашій новій серії "Пам'ятка президенту" є відповідь: брифінг з найактуальніших світових проблем від наших експертів, які спираються на свій досвід консультування найвищих ешелонів влади.
Попередній висновок: Наступного року у Вашингтоні відбудеться саміт НАТО, присвячений сімдесят п'ятій річниці Альянсу. Це відбудеться в той час, коли міжнародний порядок стикається з безпрецедентним викликом з боку авторитарного союзу Китаю і росії, які прагнуть підірвати безпеку й процвітання США та всього світу. Найбільш безпосередня небезпека походить від майже десятирічної агресії москви в Україні. Саміт НАТО і підготовка до нього дають можливість американському керівництву протистояти цій небезпеці, зробивши кроки для надання Україні засобів для перемоги у війні і визначивши чіткий шлях до членства України в Альянсі.
Передумови. москва продовжуватиме загрожувати безпеці вільного світу, якщо не зазнає поразки в Україні
Жорстока війна москви, яку деякі експерти-юристи визнали геноцидом, стосується не лише України. Вона є частиною плану кремля з нав'язування своєї волі на території колишнього Радянського Союзу та за його межами. Якщо не зазнає явної поразки в Україні, москва продовжить свої територіальні завоювання і загрожуватиме безпеці вільного світу.
Це робить Сполучені Штати життєво зацікавленими в результаті війни.
Відповідь на цей виклик вимагає двох речей:
Чітке зобов'язання допомогти Україні досягти вирішального успіху на полі бою. Це вимагає від Сполучених Штатів, їхніх союзників і партнерів вийти за рамки нинішнього повільного і поступового підходу і надати весь спектр передових озброєнь, яких потребує Україна, в достатній кількості і вчасно. Мета має бути однозначною – перемога України.
Оскільки європейська стабільність і безпека вимагає безпечної України, Україна має бути закріплена в трансатлантичних механізмах безпеки, щоб утримати росію від повторного нападу. Саміт НАТО 2024 року має визначити шлях України до членства в НАТО, включно із запрошенням Києву розпочати переговори про вступ до Альянсу. Вступ України до НАТО є найефективнішим і найнадійнішим стримуючим фактором агресії та найкращим гарантом стабільної і безпечної Європи в довгостроковій перспективі.
Під керівництвом адміністрації Байдена США, НАТО та їхні партнери доклали чимало зусиль, щоб не допустити перемоги кремля в Україні. З моменту повномасштабного вторгнення росії 24 лютого 2022 року Сполучені Штати надали Україні військову та економічну допомогу на суму близько 76 мільярдів доларів. Європа надала приблизно 97 мільярдів доларів. Завдяки цій допомозі Україна знищила приблизно 50 відсотків звичайного військового потенціалу росії, що робить нашу допомогу розумною й економічною інвестицією в нашу безпеку. російські війська виявилися нездатними взяти політичний контроль над країною, хоча надана Києву підтримка була недостатньою для того, щоб допомогти Україні завдати агресору рішучої поразки.
Рекомендації щодо дій на підтримку України. Більше артилерії, більше авіації, більше БПЛА
Надати Україні зброю, необхідну для перемоги у війні. З моменту російського вторгнення у лютому 2022 року Сполучені Штати не поспішали надавати Україні більш сучасну зброю, необхідну їй на кожному етапі боротьби. Зараз ми бачимо результати в обмежених успіхах українського контрнаступу.
Погляд на поле бою пояснює чому. Українські військові протистоять російським військам, які розбиті, але все ще здатні будувати значні оборонні укріплення, зокрема шляхом мінування приблизно 30-40 відсотків території, яку вони окупували. Надання Україні обладнання для розмінування відбувається повільно і є недостатнім для розмінування території, щоб її можна було відвоювати без величезних втрат.
Можливо, важливішим є те, що Україна провела цей наступ без літаків F-16 і наземних систем більшої дальності, як-от армійські тактичні ракетні комплекси (ATACMS), що полегшило росіянам переміщення ключових військових об'єктів поза межами досяжності українських військових.
- Щоб прискорити успіх України на полі бою, США і НАТО повинні надіслати більше артилерії, артилерійських боєприпасів і радарів для визначення місцезнаходження артилерії, а також засобів ППО ближнього радіусу дії для супроводу сухопутних військ і ураження ракет, випущених з російських гелікоптерів.
- Україна також потребує більше безпілотників, аби зробити простір бою більш видимим, а також новітні американські системи протидії БПЛА і повний набір систем радіоелектронної боротьби, необхідних для перемоги над російськими засобами глушіння та іншими формами радіоелектронної боротьби.
- Україна також потребує ударних вертольотів як для цілей протиповітряної оборони, так і для забезпечення ближньої повітряної підтримки наступальних і оборонних операцій.
Додавання наземних далекобійних засобів, особливо ATACMS дальністю 300 км, дозволило б Україні наносити удари по лініях зв'язку і логістичних вузлах противника в глибині контрольованої росією території, виявляти і знищувати основні транзитні шляхи та придушувати російську протиповітряну оборону. Це також допомогло б зменшити загрози для повітряного простору України. Якщо буде прийнято рішення про надання лише касетних боєприпасів М39 з радіусом дії близько 150 км, український арсенал не матиме достатньої дальності і ваги для ураження великих об'єктів інфраструктури, таких як мости. (Касетні боєприпаси М39 можуть бути корисними для ураження деяких інших цілей і об'єктів інфраструктури). Ці системи в поєднанні з ефективнішими і набагато більшою кількістю мобільних засобів ППО та розмінування ближнього радіусу дії уможливили б більші прориви російських ліній і перешкоджали б російським контрманеврам і обстрілам. Зволікання з цими рішеннями лише посилює здатність росії укріплювати свої цілі й окопуватися. Україна матиме набагато сильнішу позицію для захисту, якщо отримає всі ці засоби у достатній кількості і вчасно.
Необхідно скасувати негласну заборону на надання Україні всього озброєння, необхідного для серйозних змін у Криму, включно не лише з ATACMS, але й БПЛА великої дальності. Більше того, Сполученим Штатам слід звернутися до НАТО за підтримкою у зміні заборони на використання зброї, що постачається країнами Альянсу, щоб дозволити українським військовим використовувати цю зброю для самооборони, для нанесення ударів по військових об'єктах в росії, які використовуються для атак на українські міста, а також по військових і комерційних об'єктах.
Аби гарантувати, що Україна отримає необхідну їй зброю, а Сполучені Штати і НАТО матимуть зброю, необхідну їм для стримування і захисту від агресії великих держав у майбутньому, члени Альянсу повинні рішуче розбудовувати свою оборонну промисловість. Наразі вони погано підготовлені до конфлікту з майже рівними собі супротивниками, не кажучи вже про те, щоб забезпечити Україну тим, що їй потрібно для перемоги над росією.
Сильний підхід, описаний вище, може дати Києву перевагу на полі бою і прискорити завершення війни на прийнятних умовах. Це також створило б передумови для закріплення України в архітектурі безпеки трансатлантичної спільноти.
Надати Україні чіткий шлях до членства в НАТО. Саміт НАТО у Вільнюсі цього літа продемонстрував операційні складнощі утвердження України на Заході. Альянс зробив нові кроки для наближення України до НАТО, як-от відмова від Плану дій щодо членства і підвищення статусу Комісії Україна-НАТО до Ради Україна-НАТО, але це були лише скромні кроки, що виходили за рамки формулювань Бухарестського саміту 2008 року.
Вашингтонський саміт має стати платформою для сміливого просування інтеграції України до НАТО, визначивши чіткий шлях до членства, починаючи із запрошення розпочати переговори про вступ. Це стало б недвозначним сигналом Києву, що його захист західних цінностей заслужив місце в Альянсі. І показало б москві, що її спроби підкорити Україну не матимуть успіху.
Початок переговорів з Україною про вступ до НАТО, що є передостаннім кроком перед фактичним вступом, не буде простим рішенням для Північноатлантичного альянсу. Хоча НАТО прийняв Західну Німеччину 1955 року, коли частина її території була окупована радянськими військами, Альянс ніколи не приймав країну, яка веде активні бойові дії з ворожими силами. З початком агресивної війни росії проти України члени НАТО чітко заявили про свій намір не ставати безпосередніми учасниками у цій війні. Якби в Україні був мир, процес вступу міг би бути простим. Але в умовах, коли російські війська окупували понад 20 відсотків території України, а москва все ще прагне встановити політичний контроль над усією країною, будь-який підхід має бути настільки ж виваженим, наскільки і сміливим.
Підготовка до вступу України в НАТО за різними сценаріями. Саміт НАТО у Вашингтоні запланований на липень 2024 року. Ймовірно, союзники готуватимуться до саміту, поки триває війна і російська окупація української території. Ситуація на полі бою впливатиме на цю підготовку і на результати саміту. Це означає готовність до різних сценаріїв щодо того, коли і як продовжувати переговори про вступ і членство України в НАТО.
Якщо Україна здобуде чітку перемогу: найпростішим і найкращим тлом для саміту була б чітка перемога України, за якої росія залишила б всю українську територію. Якби контрнаступ України був успішним і перерізав сухопутний міст до Криму, це стало б серйозним стресом для російської армії, що, можливо, призвело б до її розвалу. У цьому випадку НАТО могло б надіслати запрошення розпочати переговори про вступ у Вашингтоні з метою швидкого вступу і без особливих підстав побоюватися, що пропозиція членства в Альянсі означатиме війну з росією.
Якщо війна продовжиться: але якщо війна продовжиться і росія все ще окуповуватиме більшу частину України, питання, яке постане перед лідерами НАТО у 2024 році, буде складнішим. Однак, навіть у цьому випадку підтвердження того, що майбутнє України – в НАТО, шляхом надання запрошення на переговори про членство в Альянсі, було б значним кроком вперед.
Переговори про вступ залишили б відкритим питання про час прийняття подальшого рішення про вступ України. Переговори про вступ не поширюватимуть на Україну захист, передбачений статтею 5, принаймні в юридичному сенсі. Переговори, які можуть відбутися в рамках Ради Україна-НАТО, визначать і відстежуватимуть умови вступу України, беручи до уваги стан війни, а також визначать, як стаття 5 буде географічно застосовуватися після того, як Україна стане членом Альянсу. Під час переговорів НАТО продовжить надавати Україні зброю в кількості та якості, необхідній для звільнення її решти території від росіян і стримування будь-якої майбутньої агресії.
Чітко пояснити росії ціну ескалації війни. росія може погрожувати ескалацією війни у відповідь на запрошення НАТО розпочати переговори про вступ, включно з можливим застосуванням ядерної зброї.
Найкращий спосіб захистити інтереси Заходу й уникнути війни з бойовими діями між росією і НАТО – пояснити москві в найчіткіших термінах наслідки такого кроку. Тобто, кремль мав би вирішити, чи хоче він ризикувати ширшою війною з Північноатлантичним альянсом.
Крім того, НАТО має чітко дати зрозуміти москві, що підтримка України з боку Заходу буде лише посилюватися, чим довше триватиме її агресія.
Безумовно, США і їхнім союзникам по НАТО необхідно уважно дивитися на ризик ядерної ескалації, коли вони мають справу з такою державою-ізгоєм, як росія. Але Сполучені Штати і НАТО не повинні піддаватися самостримуванню через російську ядерну риторику. Ядерне стримування НАТО залишається сильним, і Україна заявила про свою готовність боротися з будь-якою російською ескалацією.
Наші рекомендації позбавлять владіміра путіна думки про те, що він все ще може взяти під контроль Україну, перечекавши Захід. Коли ця реальність стане зрозумілою, переговори допоможуть визначити умови справедливого і стабільного врегулювання.
Переважна більшість членів НАТО виступає за рішучі дії в цьому напрямі. Сильне лідерство адміністрації Байдена необхідне для його реалізації і для того, щоб сімдесят п'ятий ювілейний саміт НАТО став справді історичним.
Підписанти:
Ганс Біннендейк, почесний науковий співробітник Атлантичної ради; колишній директор з питань оборонної політики в Раді національної безпеки
Стівен Бланк, старший науковий співробітник Інституту досліджень зовнішньої політики
Філіп Брідлав, генерал (у відставці) ВПС США, 17-й Верховний головнокомандувач об'єднаних збройних сил НАТО в Європі; почесний професор Школи Сема Нанна, Технологічний інститут штату Джорджія
Ян Бжезинський, колишній заступник міністра оборони США з питань Європи і політики НАТО; старший науковий співробітник Центру стратегії і безпеки ім. Скоукрофта Атлантичної ради
Дебра Кейган, старша радниця Євразійського центру Атлантичної ради
Веслі Кларк, генерал (у відставці) армії США, 12-й Верховний головнокомандувач об'єднаних збройних сил НАТО в Європі; старший науковий співробітник Центру Беркла при Каліфорнійському університеті в Лос-Анджелесі
Люк Коффі, старший науковий співробітник Інституту Гудзона
Ларрі Даймонд, старший науковий співробітник Інституту Гувера; старший науковий співробітник Стенфордського університету
Посол Пола Добрянські, старша наукова співробітниця Центру науки та міжнародних відносин Белфера Гарвардського університету; віцеголова Центру стратегії та безпеки ім. Скоукрофта Атлантичної ради; колишня заступниця держсекретаря США з глобальних питань
Посол Ерік Едельман, колишній заступник міністра оборони США з питань політики
Евелін Фаркас, виконавча директорка Інституту Маккейна; колишня заступниця міністра оборони США з питань росії/України/Євразії
Деніел Фата, колишній заступник помічника міністра оборони США з питань Європи і НАТО; старший радник Центру стратегічних і міжнародних досліджень
Джеймс Голдгейер, професор Американського університету
Мелінда Гарінг, старша наукова співробітниця Євразійського центру Атлантичної ради за сумісництвом
Джон Гербст, колишній посол США в Україні, старший директор Євразійського центру Атлантичної ради
Бен Ходжес, генерал-лейтенант (у відставці), колишній командувач Сухопутних військ США в Європі
Дональд Дженсен, ад'юнкт-професор Школи гуманітарних дисциплін та точних наук Крігера, Університет Джона Гопкінса
Андреа Кендалл-Тейлор, колишня заступниця керівника національної розвідки США з питань росії та Євразії
Джон Корнблум, колишній посол США в Німеччині
Девід Крамер, колишній помічник держсекретаря США з питань демократії, прав людини та праці
Деніел Фрід, колишній заступник держсекретаря США з питань Європи та Євразії; колишній посол США в Польщі
Френсіс Фукуяма, старший науковий співробітник Інституту міжнародних досліджень Фрімена Споглі Стенфордського університету
Джеймс Голдгейер, професор Американського університету
Франклін Крамер, почесний науковий співробітник Центру стратегії та безпеки ім. Скоукрофта Атлантичної ради; директор правління Атлантичної ради
Ян Лодал, почесний науковий співробітник Атлантичної ради
Посол Дуглас Лют, колишній генерал армії США; колишній посол США в НАТО
Джейн Холл Лют, колишня заступниця міністра внутрішньої безпеки США
Том Малиновський, колишній член Конгресу США; старший науковий співробітник Інституту Маккейна
Роберт МакКоннелл, колишній помічник генерального прокурора США
Майкл Макфол, колишній посол США в росії, директор Інституту міжнародних досліджень Фрімена Споглі Стенфордського університету
Посол Майкл МакКінлі, колишній посол США в Перу, Колумбії, Афганістані та Бразилії
Ендрю Міхта, директор та старший науковий співробітник Ініціативи Скоукрофта Атлантичної ради
Посол Карлос Паскуаль, колишній посол США в Мексиці та Україні
Стівен Пайфер, колишній посол США в Україні
Катерина Сендак, директорка програми трансатлантичної оборони та безпеки Центру аналізу європейської політики
Стівен Сестанович, колишній посол США з особливих доручень у справах колишнього Радянського Союзу; старший науковий співробітник Ради з міжнародних відносин; професор Колумбійського університету
Посол Андраш Сімоні, старший науковий співробітник Центру глобальної енергетики Атлантичної ради за сумісництвом
Анжела Стент, колишня офіцерка національної розвідки з питань росії та Євразії
Строб Телботт, колишній президент Інституту Брукінгса та колишній заступник держсекретаря США
Вільям Тейлор, колишній посол США в Україні
Посол Александр Вершбоу, почесний науковий співробітник Центру стратегії та безпеки ім. Скоукрофта Атлантичної ради та Євразійського центру; колишній заступник генерального секретаря НАТО; колишній посол США в росії, НАТО та Південній Кореї; колишній помічник міністра оборони США
Посол Мелані Вервір, колишня посол США з особливих доручень з глобальних жіночих питань; виконавча директорка Джорджтаунського інституту з питань жінок, миру та безпеки
Александр Віндман, підполковник (у відставці), армія США
Посол Курт Волкер, колишній посол США в НАТО; колишній спеціальний представник США на переговорах з Україною
Посол Марі Йованович, колишня посол США в Україні
Джерело: Atlantic Council
