російська православна церква, як відомо, є виразно політичною організацією. Її зростаюча закордонна присутність від Африки до Арктики викликає занепокоєння.
Кірілл, котрий як патріарх московський очолює російську православну церкву в росії та низці сусідніх країн, регулярно підтримує війну путіна проти України і потурбувався про те, щоб його міжнародно шанованого заступника, митрополита Ілларіона, відправили на глуху посаду після того, як той не зміг підтримати війну. Як і його попередник Алєксій ІІ, Кірілл також був агентом КДБ за радянських часів.
Зараз його московський патріархат розправляє крила, розширюючись до Африки і займаючись тривожною діяльністю на півночі Норвегії. Як завжди у російській православній церкві, відокремлення церкви від держави практично не існує.
Це можна побачити на півночі Норвегії, де російські православні священики, здається, більше зосереджені на геополітиці, ніж на духовних питаннях. Раптовий сплеск провокаційних заходів під проводом духовенства збігається зі зростанням суперництва росії та Китаю із Заходом на Крайній Півночі, оскільки кліматичні зміни відкривають нові судноплавні шляхи.
Нещодавні зустрічі норвезьких і російських офіційних осіб, присвячені цьому регіону, дедалі частіше затьмарюються російським гепанням по столу і погрозливими згадками про долю України.
Так, у серпні спостерігачі за Арктикою звернули увагу на те, що єпископ Нарьян-Марський і Мезенський Іаков, лідер російської православної церкви на Крайній Півночі, з'явився в Пірамідені, найпівнічнішому місті норвезького архіпелагу Шпіцберген, який займає ключове стратегічне положення на півдорозі між найпівнічнішим кінцем країни і Північним полюсом.
росія має права на Шпіцберген відтоді, як Норвегія взяла його під свій контроль у 1920 році. За радянських часів вона побудувала Піраміден як зразкове радянське місто, де було все, що могло знадобитися радянським жителям; як зазначає Barents Observer, там навіть знаходився найпівнічніший у світі дитячий садок і початкова школа. Однак Піраміден був розформований два десятиліття тому і відтоді став містом-привидом.
Єпископ, який зробив собі ім'я, благословляючи всілякі арктичні місця, приїхав і встановив гігантський хрест. Він не лише не отримав дозволу від норвезької влади, але й подбав про те, щоб хрест був прикрашений чорно-помаранчевою стрічкою, яка стала символом російського експансіонізму.
Наступного місяця Іаков знову зробив це, встановивши хрест на російській Землі Франца-Йосифа, цього разу у супроводі "солдатів із сусідньої військової бази, а також членів делегації російського географічного товариства", повідомляє Barents Observer.
Звичайно, оскільки Земля Франца-Йосифа належала росії, Іаков мав повне право встановити там хрест. Але його навмисна асоціація з російськими військовими наводить на думку, що хрест на Шпіцбергені також має явно нехристиянську функцію.
Як зазначила дослідниця норвезького аналітичного центру UTSYN Рагнхільд Твергров Скаре: "Коли путін повернувся у президентське крісло в 2012 році, розуміння історії стало більш політизованим і було використано як важливий стовп у новому проєкті національного будівництва. Водночас масштаби діяльності російської православної церкви в Норвегії зросли. Кілька хрестів, пам'ятників та ініціатив було започатковано у співпраці з російською православною церквою в Норвегії або за її підтримки".
В останні роки ця діяльність посилилася. 2020-го єпископ Мурманський і Мончегорський Мітрофан – глава російської православної церкви на сильно мілітаризованому Кольському півострові – задав тон, сказавши інтерв'юеру, що крайній північний норвезький муніципалітет Сьор-Варангер "є нашою православною землею", а потім заявив, що хоче побудувати там православний храм.
Відтоді Мітрофан, Іаков та інші священнослужителі регулярно з'являються на крайній півночі Норвегії або висловлюють свої думки з цього приводу. Вони, по суті, демонструють, що представники росії можуть втручатися у справи іншої країни, навіть країни-члена НАТО. (Невтомні репортери Barents Observer відстежують православні та всі інші новини на Крайній Півночі).
Ніщо з цього не є несподіванкою для тих, хто слідкує за російською православною церквою. Християни росії протягом десятиліть мали нещасливу долю: за радянських часів вони десятиліттями зазнавали переслідувань, а деякі з їхніх лідерів таємно співпрацювали з режимом.
Після розпаду Радянського Союзу ситуація навряд чи покращилася. Звичайно, нове керівництво росії (особливо путін, коли прийшов до влади) з ентузіазмом підтримало православну церкву і навіть будувало для неї церкви й собори, але нездорова близькість церковного керівництва до кремля залишилася такою ж тісною на публіці, як і в приватному житті.
Кірілл, який став патріархом московським, а отже лідером московського патріархату 2009 року, перетворив ці відносини з близьких на інтимні. Це продовжилося після тотального вторгнення росії в Україну, яке Кірілл не просто прийняв, але й схвалив. росія має "право стояти на боці світла, на боці Божої правди", – заявив він на наступний день після вторгнення, і відтоді залишається непохитним у своїй підтримці.
В останні місяці Кірілл пішов набагато далі, розширивши амбітні закордонні операції в Норвегії, а також в Африці; обидві, очевидно, дуже корисні для кремля. московський патріархат розпочав надзвичайну кампанію розширення в Африці, переманюючи священиків з Александрійського патріархату (який охоплює весь континент і підтримав зусилля Української Православної Церкви відокремитися від москви).
Експансія російської церкви в Африці відбувається паралельно з розвитком клептократично-військової кампанії росії на континенті через перепрофільовану і тепер контрольовану державою "Групу Вагнера", відому під назвою "Африканський корпус".
Можна, звичайно, стверджувати, що це просто наївні священики з добрими намірами, які не усвідомлюють, що їхня діяльність може розглядатися в геополітичному світлі. Зрештою, представники різних релігій подорожують до інших країн, щоб проповідувати своє Євангеліє.
З іншого боку, ніхто не стає російським православним єпископом, не розуміючи зв'язку між своєю конфесією і кремлем. Ілларіон, який має докторський ступінь в Оксфорді і є міжнародно визнаним богословом, пройшов тонку межу, наголошуючи на духовних питаннях, а не на політичних. Але цього виявилося недостатньо. Після звільнення Ілларіона не залишилося жодного провідного російського православного священика, який би ставив духовність на перше місце.
Це не означає, що Норвегія чи будь-яка інша країна повинна заборонити російських православних священиків, не кажучи вже про російських православних віруючих. Але це означає завжди пам'ятати, що російська православна церква – це не просто релігійна деномінація: це рука російського уряду.
Про авторку: До Атлантичної ради Елізабет Бро була старшою науковою співробітницею Американського інституту підприємництва (AEI), де опікувалася питаннями захисту від загроз "сірої зони". Вона також є колумністкою Foreign Policy, де пише про національну безпеку та глобалізовану економіку, та авторкою книг "Дилема захисника: ідентифікація та стримування агресії в "сірій зоні" і Божі шпигуни" (про Штазі).
Ще раніше Елізабет була старшою науковою співробітницею в RUSI, де очолювала проєкт "Сучасне стримування". До цього вона працювала у Control Risks, глобальній консалтинговій компанії з управління ризиками. Пише публіцистичні статті, зокрема для Financial Times, Politico, Frankfurter Allgemeine Zeitung, The Times, Wall Street Journal тощо.
Джерело: CEPA
