На Європу насуваються великі зміни, і їхні наслідки для відносин Америки з ключовими союзниками ще не усвідомлені у Вашингтоні.
Переважно під тиском Берліна і Парижа Європейський Союз прискореними темпами рухається до найдраматичнішої системної трансформації з моменту свого заснування. Він збирається централізувати владу так, що це змінить саму природу блоку, впливаючи на політику та економіку континенту. Це також докорінно змінить те, як Європа взаємодіє зі Сполученими Штатами.
Зміни, які зараз розглядаються, перетворять ЄС з конфедерації суверенних країн на унітарне федеральне утворення з центральним урядом, що головує над частково самоврядними національними державами. Ключовим аргументом прихильників такої трансформації є те, що без неї заплановане розширення блоку незабаром зробить його некерованим.
Запропоновані зміни до договору ґрунтуються на трьох фундаментальних моментах: запровадження голосування більшістю голосів; усунення права вето окремих країн-членів, що покладе край принципу одностайності; та обмеження кількості комісарів ЄС.
Якщо ці зміни будуть реалізовані, вони радикально перерозподілять владу в ЄС, сконцентрувавши її в Берліні та Парижі, оскільки найбільші країни, по суті, зможуть нав'язувати свою волю блоку в цілому. Їхній масштаб можна порівняти з тим, якби США скасували Колегію виборщиків і перевели виборчий процес на голосування простою більшістю голосів, що фактично дозволило б найбільшим штатам країни безперешкодно керувати її політикою.
Але в той час як США, схоже, не знають про ці майбутні зміни, в Європі процес перегляду договору вже триває і передбачає фундаментальну трансформацію у десятьох ключових сферах, включно із зовнішньою, безпековою та оборонною політикою ЄС. Конкретним кроком на шляху до таких змін стало нещодавнє схвалення звіту Комітету з конституційних питань, який стане внеском Європарламенту в конвенцію з перегляду договору – подія, яка залишилася майже непоміченою в американських ЗМІ. Далі всі депутати Європарламенту мають проголосувати за звіт під час пленарного засідання цього тижня.
Однак адміністрація президента США Джо Байдена виявилася відносно байдужою до цих змін, можливо, припустивши, що більш об'єднаний ЄС стане ефективнішим партнером, а Берлін і Париж (через Брюссель) стануть головними співрозмовниками Вашингтона. З огляду на те, що Німеччина є найбільшою і домінантною країною-членом ЄС після виходу Великої Британії з нього, на перший погляд, така політика виглядає як очевидна позиція за замовчуванням.
Але в той час як американські прихильники подальшої централізації Європейського Союзу люблять повторювати відому репліку: "Кому мені телефонувати, якщо я хочу поговорити з Європою?", яку часто приписують колишньому держсекретареві Генрі Кіссінджеру, майбутня європейська реальність не відповідає тому, як адміністрація тодішнього президента Річарда Ніксона взаємодіяла з континентом свого часу.
Ба більше, такий погляд на федералізм Євросоюзу не враховує, що перш за все європейська політика Америки повинна визначатися її національними інтересами, і що Вашингтон має адаптувати конкретну інституційну структуру відповідно до власних уподобань.
Ідея про те, що з "федералізованою" Європою Сполученим Штатам було б легше мати справу, не підтверджується жодними фактами, особливо з боку тандему Берлін-Париж, оскільки позиції Німеччини і Франції з ключових питань зовнішньої політики і політики безпеки неодноразово розходилися з американською. Як і в будь-якому альянсі, США повинні надавати пріоритет країнам, чиє сприйняття загроз і національні інтереси найбільше збігаються з американськими.
Останні зусилля США з надання допомоги Україні повинні слугувати орієнтиром для країн Європи, до яких Вашингтон має звернутися з проханням про допомогу.
Країни східного флангу НАТО – від Фінляндії до країн Балтії, Польщі та Румунії – продемонстрували найбільшу рішучість стати пліч-о-пліч зі США на підтримку України, тоді як Німеччина і Франція роблять це неохоче і найчастіше не виконують своїх зобов'язань.
І в той час як США продовжують підштовхувати своїх європейських союзників до прискорення переозброєння і розбудови необхідних сил і засобів для реалізації трьох нових регіональних планів НАТО, саме ці флангові країни знову лідирують у цьому питанні.
Німеччина, навпаки, не змогла досягти навіть узгодженого мінімуму у 2% ВВП на оборонні витрати, тоді як Франція зосередила свої витрати на посилення сил в Середземномор'ї і за його межами. Отже, уявлення про те, що федералізована Європа на чолі з Берліном і Парижем буде більше, а не менше реагувати на запити США щодо значних внесків у стримування і оборону, видає бажане за дійсне.
Політична трансформація, що розгортається в Європейському Союзі, заслуговує на значно більшу увагу Вашингтона, ніж раніше. Запропоновані зміни до договорів Євросоюзу піднімають фундаментальні питання про те, як США мають намір керувати НАТО в майбутньому, і як вони можуть найкраще використати спільність інтересів на континенті для зменшення свого тягаря безпеки в Атлантиці.
Звичайно, рішення щодо майбутнього ЄС мають прийматися в Європі і вони за європейцями. Але як ключовий постачальник безпеки на континенті, Сполучені Штати не повинні бути простим спостерігачем – особливо коли цей вибір вплине на їхній тягар колективної оборони в НАТО.
Джерело: Politico
