Коротка і невесела історія останнього французького уряду, єдиним досягненням якого став рекорд за тривалістю каденції, зводиться до хроніки заздалегідь передбаченої катастрофи, пише New York Times.
Себастьян Лекорню, який подав у відставку в понеділок після 28 днів на посаді прем'єр-міністра, обіцяв "розрив" із політикою низки короткоживучих кабінетів, але сам уособлював тяглість і вперту наполегливість президента Емманюеля Макрона триматися свого правоцентристського ближнього кола.
Це може працювати, коли президент контролює парламент. У Макрона такого контролю немає. Національна асамблея, тобто нижня палата, розколоті на три табори: націоналістичну крайню правицю Марін Ле Пен, ліві та крайні ліві, найгучніше представлені Жаном-Люком Меланшоном, і ослаблений центр зі згасаючою лояльністю до обмеженого в каденції Макрона.
Результат – п'ять урядів за останні 21 місяць і хаос. Стабільна Італія Джорджі Мелоні відверто зловтішається, зазначає NYTimes.
Коли після тижнів консультацій у неділю ввечері Ленкорню оголосив склад свого нового уряду, це виявилося незграбною переробкою старого. Включення до складу уряду колишнього міністра фінансів Бруно Ле Мера, якого широко звинувачують у зростанні французького боргу до $4 трлн за його 7-річної каденції, стало провокацією. Уряд, який не встиг народитися, проіснував 836 хвилин.
Що далі? У понеділок увечері Макрон оголосив, що попросив Лекорню залишитися виконувачем обов'язків на 48 годин, аби з'ясувати, чи зможе він знайти "платформу дій і стабільності для країни". Лекорню погодився, заявивши, що до того часу поінформує президента, чи це можливо.
"Ми танцюємо на руїнах наших інституцій, – сказав радіостанції RMC відомий політичний аналітик і письменник Ален Дюамель. – Якщо Макрон подасть у відставку, це буде кінець П'ятої республіки".
Дуже мало хто очікує, на думку NYTimes, що Макрон піде у відставку, та він і не зобов'язаний це робити. Проте його змусили обирати найменше зло з кількох неприємних варіантів. Сучасне втілення П'ятої республіки найбільше нагадує агонію Четвертої, коли хронічна нестабільність у парламенті й уряді спонукала Шарля де Голля 1958 року розробити Конституцію із сильною концентрацією влади у президента.
Макрон все ще має ці значні повноваження, але, здається, опинився у безвихідній ситуації, принаймні якщо Лекорню не виконає свою останню місію. Він може розпустити парламент, що, ймовірно, призведе до зростання підтримки Ле Пен та її партії на наступних виборах. Він міг би зробити те, чого досі уникав, і попросити політика лівоцентристського спрямування спробувати сформувати уряд. Або ж обрати той самий шлях і сподіватися на диво, що результат буде іншим.
"Ми вичерпали варіанти пошуку стабільного уряду в цьому парламенті, – сказала в інтерв'ю старша викладачка публічного права Університету Руану Анн-Шарлен Беззіна. – Тож найкраще рішення – вибори й розпуск парламенту, що принаймні прояснить волю народу".
Як зазначає NYTimes, крайні праві та крайні ліві в нинішній Національній асамблеї погоджуються хіба що в одному: Франції потрібні не косметичні, а кардинальні зміни, і вони відчувають запеклу ворожість до Макрона, чия помітна роль на світовій арені супроводжується руйнуванням політичної опори вдома. Все більше Франція нагадує Сполучені Штати 2016 року, коли люди розводили руками від розпачу й обирали зміни, будь-які зміни, навіть у вигляді Дональда Трампа.
Макрон "як ніколи повністю заперечує політичну реальність, – вважає професор політичних наук в Університеті Лазурного берега в Ніцці Вінсент Мартіньї. – Тому маємо абсолютну блокаду".
Непопулярний після більш як восьми років при владі і з близько 18 місяцями до завершення каденції, Макрон перебуває під постійним тиском з боку крайніх лівих, які вимагають його відставки, і крайніх правих, які вимагають проведення парламентських виборів.
"Повернення до стабільності неможливе без повернення до виборчих урн і без розпуску Національної асамблеї", – цитує NYTimes популярного молодого протеже Ле Пен Джордана Барделлу.
За словами видання, їхня антиіммігрантська партія "Національний фронт" та її союзники наразі мають 138 місць у Національній асамблеї, яка налічує 577 членів. Щоб забезпечити абсолютну більшість у 289 місць, їм доведеться подвоїти цей результат, що є малоймовірним, але не неможливим. Навіть не досягнувши цієї цифри, вони могли б об'єднатися з крайніми лівими, щоб скасувати непопулярний закон 2023 року, проштовхнутий Макроном, який підвищив пенсійний вік з 62 до 64 років.
Проте, на думку NYTimes, продовження патової ситуації, навіть після чергових виборів, так само ймовірне, як і будь-який інший результат, а скасування пенсійного закону виглядав би політичним божевіллям на тлі стрімкого зростання дефіциту бюджету Франції.
У прощальній заяві Лекорню зауважив, що "політичні партії і далі займають позиції так, ніби мають абсолютну більшість у Національній асамблеї", і розкритикував відсутність будь-якого духу компромісу. Відповідальність за нинішнє скрутне становище Франції аж ніяк не лежить виключно на Макроні.
Фундаментальною проблемою NYTimes вважає те, що десятиріччями П'ята республіка функціонувала або з чіткою парламентською більшістю на підтримку президента, як у першу каденцію Макрона, або з чіткою більшістю в опозиції до президента, як у 1997-2002 роках за правоцентриста Жака Ширака та соціаліста прем'єра Ліонеля Жоспена. Із фрагментованим парламентом ця система працює погано.
У цьому сенсі нинішня криза має не лише політичний, а й конституційний характер. Як її розв'яжуть – незрозуміло. Лекорню сказав, що "завжди слід ставити країну вище за партію", але дедалі більше французів, схоже, вважають, що поставити інтереси країни на перше місце означає зруйнувати систему.
Джерело: New York Times
