Направду, читати про такий поворот не можливо «без брому». Хоча ті, хто власне обмірковував і відтак, у суботу, втілив цей диявольський план, мабуть, не читають, і в принципі, для заспокоєння нервів вживають далебі не цей простий препарат.
В іншому, мирному контексті, з’їзд «тітушок» під орудою Добкіна і К можна було б розглядати як філантропічну витівку напівбожевільних «тіней минулого», а в нормальній країні організатори і натхненники харківського збіговиська вже під вечір давали б свідчення місцевим силовикам. Тепер, коли громадянське суспільство і влада зійшлися у жорсткому клінчі, якому наразі не видно ні кінця, ні краю, ні,в принципі, якоїсь втямливої розв’язки, харківський путч слід трактувати як спробу третьої сторони скористати зі ситуації. Спробу підлу, нечистоплотну і ризиковану. Більше того, - спробу, яка, не зважаючи на будь-який фінал, закінчиться для її затійників повним фіаско.
Я напрочуд спокійно ставився до ідеї регіоналізації України, хоча, у принципі, розумів, що за бажання, а головне, - політичної волі еліт унітарний устрій держави все ж має свої переваги. Так, звісно, говорити про уніфікацію світоглядів, уподобань, орієнтирів «східняка» і «західняка» не доводилося через різний історичний досвід, спричинений різними історичними ж обставинами. Та й, у принципі, жоден із попередників Януковича й не наполягав на такому дещо дикому варіанті «національної ідеї», хіба за часів Ющенка найзатятіші його опоненти заговорили про спроби «насильної українізації». Але який з Ющенка президент, до того ж ще й здатний застосувати силу:)
Але крок харківських «фронтовиків» явно інспірований третьою стороною. Якщо уважно почитати Іларіонова (екс-радника Путіна), то він цілком лежить у площині третього варіанту, сформованого кремлівськими стратегами: «Якщо не вдасться встановити контроль над усім Південним Сходом, то встановити його над найважливішими районами. Перші кандидати – Одеса, Миколаїв, Луганськ, Донецьк, Харківська область, Крим». Ясно, амбіції, викладені у перших двох сценаріях, значно вищі, але, мабуть, їх втіленню перешкодила низка локальних народних революцій у зовсім несподіваних регіонах, зокрема Черкасах, Чернігові, Сумах. Тобто зараз маємо фактичну кальку грузино-російського конфлікту 2008 року. Фантазії малувато, однак і реакції Заходу, який би міг вже навчитися на південно-абхазькому конспекті, теж.
Упевненості в тому, що порядок денний харківського з’їзду затверджувався у Москві, додає і миттєва заява комуністів, які, в принципі, ніколи не світилися з ініціативами щодо територіального устрою країни. Мабуть, Симоненко з К згадали, що власне їх духовні попередники (Антонов-Овсієнко, Василь Шахрай та ін.) подарували тодішній большевицькій Росії дивний державний устрій під назвою УСРР. Правда, усього на кілька місяців, коли Москва, змушена визнати УНР, вивела свої війська з українського сходу.
Я, звісно, не ясновидець, але маю схильність думати, що за харківський «сєвєродонецьк» платитимуть сповна не тільки Допа і Гепа, але й найвищі наразі чинні київські владоможці. З їх мовчазної згоди, - не сумніваюся у тому, - й утілено цю злочинну затію. Так, вона може коштувати для України і крові і зусиль, але, гадаю, приречена на поразку. Двічі в одну вирву снаряд не влучає. І те, що вдалося у Грузії навряд чи реальне для нинішньої, - наголошу, - нинішньої України. Чому? Там йшлося про алергію між двома президентами. Тут – про значно важливіші справи – про небажання мільйонів йти на бійню заради купки бандитів.
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
