Сто років тому у маленькому балканському місті Сараєво сербські націоналісти вбили спадкоємця австро-угорського трону та його дружину. Люди були шоковані, але не особливо стурбовані. На жаль, y попередні роки відбулося немало політичних вбивств - успішні замахи на короля Італії, двох іспанських прем'єр-міністрів, російського царя, президента Вільяма Мак-Кінлі. Жодне з них не призвело до серйозної кризи. Проте, так само, як один камінчик можете викликати зсув, це вбивство привело у рух низку подій, які, за п'ять тижнів, привели Європу до загальної війни.
Сполучені Штати за президента Вудро Вілсона мали намір залишатися осторонь конфлікту, який, на думку багатьох американців, не мав з ними нічого спільного. Але у 1917 році атаки німецьких підводних човнів на американські кораблі та спроби німецького уряду заохотити Мексику до вторгнення у США розлютили громадську думку, і Вілсон зі сумом попросив Конгрес оголосити війну Німеччині. Американські ресурси і американська робоча сила змінили баланс сил не на користь Центральних держав (Німеччини і Австро-Угорщини), і 11 листопада 1918 року те, що усі тоді називали Великою війною, нарешті, закінчилося.
Беземоційні цифри багато в чому передають жах цієї війни: понад 9 мільйонів осіб загинули, і удвічі більше були поранені - а це величезна втрата синів, чоловіків і батьків, а також навичок і талантів. Могили на півночі Франції та у Бельгії, а також військові меморіальні кладовища у всіх Сполучених Штатах є свідченнями загибелі 53 тисяч американських солдатів. Під час війни загинули також тисячі цивільних - від голоду, хвороб чи насильства. А потім, коли гармати вже стихли, нове лихо завдало удару людству - смертельний грип. Військові, повертаючись додому, мимоволі допомагали розносити хворобу цілим світом. За певними підрахунками, внаслідок епідемії померли близько 50 мільйонів людей.
Багато нині звичних політичних кордонів у Європі та на Близькому Сході досі відбивають положення мирних договорів, укладених після війни. Згідно з ними зменшилися території Росії та Німеччини, були ліквідовані великі багатонаціональні імперії - Австро-Угорщина та Османська імперія. Нові країни з'явилися на наших картах, зокрема, з такими назвами, як Югославія та Ірак.
Важче встановити та оцінити довгострокові наслідки війни - політичні, суспільні та моральні. Конфлікт змінив усі країни, що брали участь у ньому. Уряди встановили посилений контроль над суспільствами і ніколи цілком ще не відмовилися від нього. Старі режими впали і були замінені новими політичними ладами. У Росії царське самодержавство змінилося комуністичною диктатурою, що мало величезні наслідки для решти століття.
Масштаби і руйнівна сила війни породили також проблеми - чимало з них ми досі намагаємося зараз подолати - і сприяли поширенню нових політичних ідей. Президент Вілсон говорив про самовизначення народів і необхідність зробити світ безпечним для демократії. Він хотів, щоб Ліга Націй стала фундаментом для міжнародного співробітництва. З Росії Ленін та його більшовики пропонували радикальну альтернативу: світ без кордонів чи класів. Ці бачення, що конкурували між собою, сприяли розпалюванню Холодної війни, яка закінчилася власне 25 років тому.
До 1914 року Росія була відсталою самодержавною монархією, хоча й вона швидко змінювалася. Темпи економічного зростання у Росії були вищими, ніж у будь-якого з азійських тигрів у 1960-х і 1970-х роках; вона була великим експортером продовольчого зерна до Європи, і під час власної індустріалізації імпортувала машини у величезних масштабах. Росія розвивала також інституції громадянського суспільства, включно з верховенством закону та представницьким правлінням. Якби не було війни, то вона, можливо, перетворилася б на сучасну демократичну державу; натомість, у ній відбулися раптовий крах старого ладу і державний перевороту, який організували більшовики. Радянський комунізм стягнув жахливу данину з російського народу і світу - і його залишки досі чітко проглядаються у корумпованому, авторитарному режимі Володимира Путіна.
Війна знищила також інші варіанти політичного розвитку Європи. Старі багатонаціональні імперії мали, безперечно, свої недоліки, але вони давали змогу жити у відносній гармонії у своїх кордонах різноманітним народам. Як і Австро-Угорщина, так і Османська імперія намагалися знайти способи задоволення вимог різних груп про більшу автономію. Чи могли б вони досягти успіху, якби війна не виснажила їх до точки розпаду? Ми ніколи про це не дізнаємося, але відтоді світ страждає від насильства і жахів етнічного націоналізму.
ЧИТАЙТЕ: Останній імператор: Карл І на східному фронті Першої світової
Перемир'я 1918 року закінчило один величезний конфлікт, але воно створило можливості для початку цілої низки дрібніших - "воєн пігмеїв", як назвах їх колись Вїнстон Черчиль. Різні нації, змагаючись між собою, намагалися утвердити власну незалежність і розширити свої кордони за рахунок сусідів. Поляки воювали з росіянами, литовцями та чехами, натомість, Румунія окупувала Угорщину. І в межах своїх національних кордонів європейці також воювали одні з одними. Тридцять сім тисяч фінів (з близько 3 мільйонів) загинули у громадянській війні у перші місяці 1918 року, в той час як у Росії, можливо, загинув один мільйон солдатів та набагато більше цивільних, поки більшовики, нарешті, не перемогли своїх різноманітних ворогів.
Війна довело до звіроподібного стану європейське суспільство, яке звикло під час переважно мирного ХІХ століття думати, що мир є нормальним станом справ. Після 1918 року європейці були дедалі більш готові вдаватися до різних видів сили, від політичних вбивств до вуличного насильства, і шукати радикальні рішення своїх проблем. Зерна ультраправих та ультралівих політичних рухів - від фашизму до комунізму - були посіяні до 1914 року, але саме І Світова війна удобрила для них ґрунт.
Перемир'я 1918 року закінчило один величезний конфлікт, але воно створило можливості для початку цілої низки дрібніших - "воєн пігмеїв"
Війна сприяла піднесенню екстремістів, послаблюючи довіру Європи до тодішнього ладу. Багато європейців більше не довіряли елітам, які привели їх до катастрофи. Німецька та австрійська монархії були скинути і замінені хиткими республіками. Новим політичним ладам, можливо, і вдалося б здобути легітимність з часом, але саме останнього не було у Європи та світу. Велика депресія наприкінці 1920-х років змела нові режими та підірвала навіть найсильніші демократії.
Війна змусила багатьох європейців просто розчаруватися у власних суспільствах. До 1914 року вони могли пишатися потугою та заможністю Європи, тим, що вона домінувала у світі завдяки своїй економічній та військовій силі. Вони могли вихвалятися тим, що європейська цивілізація була вищою від усіх інших. Тепер вони залишилися сам-на-сам із зруйнованим континентом, що змарнував власний добробут та ослабив себе, можливо, навіть смертельно. Як сказав у 1922 році великий французький мислитель та поет Поль Валері: "Зносилося щось серйозніше, ніж просто замінні частини у машині".
Активних вірян, що регулярно відвідують церкву, стало набагато менше, натомість, нічні клуби були забиті тими, хто міг собі їх дозволити. Кокаїн перестав бути лікарським засобом і став рекреаційним наркотиком разом з алкоголем. До війни молоде покоління письменників і художників вже глузувало зі старих класичних традицій і винаходило свої власні. Тепер, у 1920-і роки, сплутані перспективи кубістів, атональні твори нових композиторів, таких як Арнольд Шенберг, або експериментальна поезія та проза таких письменників, як Езра Паунд або Марсель Пруст, видавалися пророчими - як нові форми, що відбивали реальність розколотого світу.
У той час, коли європейцям довелося зіткнутися з наслідками того, що вони самі зробили собі, решта світу робила висновки для себе. Європейські імперії вимагали від власних колоній підтримати мобілізацію усіх сил для війни, але водночас цим вони прискорили настання власного кінця. Імперії завжди спиралися на величезне зловживання довірою - коли піддані у колоніях погоджувалися, або, принаймні, не так активно ставили під сумнів те, що їхні метрополії є більш цивілізованими, розвиненими, і, таким чином, мають право керувати ними.
Солдати з Африки, Канади, Індії, Австралії чи Нової Зеландії тепер переконалися у тому, на що були здатні їхні європейські володарі. Марнування ресурсів, безлад, жорстокість, з якою європейці воювали одні з одними, і явна некомпетентність більшості спроб мобілізації сил на війну у європейських країнах підірвали старі міфи про європейську вищість. У всіх імперіях рішучі та нетерплячі національні рухи - які часто очолювали люди, що повернулися з війни - штовхали імперії до їхнього кінця. Мохандас Ґанді, що у Південноафриканській війні 1899-1902 рр. створив загони санітарів для підтримки британців, тепер очолив рух, метою якого стало вигнання їх з Індії.
Кінець воєнних дій у 1918 році породив також виклик, з яким ми маємо справу і досі: як закінчити війну так, щоб умови мирного врегулювання не привели до вибуху нового конфлікту. Перша Світова війна не викликала безпосередньо Другу Світову, але вона створила умови, за яких війна стала можливою. Президент Вілсон виступав за мир без відплати та світ, у якому народи об'єдналися б заради загального блага; його опоненти, як-от сенатор Генрі Кебот Лодж, думали, що лише повна перемога над Німеччиною та її союзниками заклала б основи для тривалого миру. Можливо, останні й мали рацію. Безперечно, після 1918 року праві політичні еліти Німеччини та чимало пересічних німців переконували себе, що Німеччина насправді не програла війну.
ЧИТАЙТЕ: 10 фактів про Україну в Другій світовій або уроки для нащадків
У реальності Німеччина була переможена на полях битв ще влітку 1918 року, і, коли поразки зазнали її союзники, охоплене панікою німецьке командування зажадало від цивільного уряду у Берліні попросити про перемир'я. Війна зупинилася ще до моменту окупації самої Німеччині, так що небагато німців поза військами відчули поразку особисто. Німецька армія йшла додому у гарному стані. "Ми вітаємо вас, як непереможених", - сказав президент Німеччини. Водночас, члени вищого командування, як-от генерал Еріх фон Людендорф поспішили поширити отруйний міф про те, що армія зазнала ударів ножем у спину від зрадників у своїй країні - євреїв, соціалістів чи лібералів.
Як наслідок, Версальський договір - який запровадив цілу низку покарань для Німеччини, від втрат території до репарацій за заподіяну під час війни шкоду - серед німців було прийнято вважати незаконним. Обіцянка розірвати його була вагомою причиною привабливості програми нацистів. У Другій світовій війні президент Франклін Рузвельт, що в адміністрації Вілсона працював на посаді помічника міністра військово-морських справ, був налаштований категорично: цього разу не повинно було бути ніяких сумнівів щодо підсумків війни. Вимоги союзників щодо держав Осі були відвертими: "беззастережна капітуляція".
Навіть на боці переможців мирні договори, укладені після Першої Світової війни породжували обурення. Італійці нарікали на "спотворений мир", тому що вони не отримали усіх територій, які вони хотіли отримати. Як і Гітлер, Муссоліні знайшов зручну причину для невдоволення, яка змогла допомогти йому і його фашистам у чорних сорочках прийти до влади. Французи вважали, що вони зазнали великих жертв - країна втратила 40% свого промислового потенціалу, а відсоток жертв серед військових і цивільного населення усіх держав був найвищим - а отримали мало. На схід від своєї країни французи бачили Німеччину, що практично не постраждала під час війни, мала більшу економіку та більшу чисельність населення, ніж Франція.
Великобританія та США обіцяли надати Франції гарантії від нападу з боку Німеччини, але, як швидко з'ясувалося, гарантії нічого не були варті. Тому Франція шукала союзників у центрі Європи, але такі країни, як Польща, Чехословаччина, Румунія та Югославія не були достатньо сильними, щоб врівноважити Німеччину. Французькі спроби збудувати альянси у центрі Європи просто підживлювали страх Німеччини опинитися в оточенні. Що стосується Великобританії, то в неї було більше ніж достатньо проблем з управлінням своєю величезною імперією через виснаження ресурсів, і тому вона втратила інтерес до європейських справ, як вже часто робила раніше після періодів активної участі у справах континенту.
На Далекому Сході японські націоналісти (Японія була на боці союзників) вважали, що їхню країну використали "білі" держави, які потім зі зневагою поглузували над нею, відмовившись записати норму про расову рівність до Статуту Ліги Націй. Це допомогло стати Японії на шлях мілітаризму й імперіалізму, і, у кінцевому підсумку, призвело до протистояння зі США у Перл-Гарборі.
Однакове значення для майбутнього мало дедалі сильніше розчарування Заходом у Китаї. Китай теж був союзником і відправив понад 100 тис. робітників для Західного фронту. Дві тисячі з них поховані у Франції. Проте, коли великі держави зустрілися у Парижі, вони не віддали Китаю те, чого він хотів найбільше - територіальні та інші концесії Німеччини у провінції Шаньдун. Натомість, вони передали їх Японії, іншому союзнику. Це була цинічна політика сили: Японія була сильнішою і, отже, важливішою для Заходу.
Наслідком став націоналістичний гнів, у якому ключові китайські ліберали відмовилися від імітації Заходу та демократії західного зразка. "Ми раптово зіткнулися з фактом, що іноземні держави залишилися егоїстичними та мілітаристськими", - сказав один студент-демонстрант. Доля розпорядилася так, що альтернативна модель з'явилася у Росії, в якій нові комуністичні лідери обіцяли збудувати нове, більш справедливе та ефективне суспільство. Комуністична партія Китаю була заснована у 1920 році, і багато-хто з тих, хто брав участь у демонстраціях проти політики Заходу у 1919 році, став її членами. Наслідки цього повороту живі і досі.
На іншому боці світу були США, що претендували на світове лідерство та кинули виклик Європі, яка, у свою чергу, занепадала та була розколота. Під час війни фінансовий центр світу зсунувся на інший бік Атлантики - з Лондона у Нью-Йорк - оскільки США стали найбільшим кредитором у світі. Крім того, США стали у різних аспектах набагато сильнішими. Війна дала поштовх для розвитку американської промисловості і прискорила перетворення економічної потуги США у дипломатичну і військову силу. До кінця війни США вже мали найбільшу промисловість у світі і мали найбільший запас золота для підтримки свого долара. Американський військовий флот за чисельністю і силою наздоганяв британський, до цього моменту найбільший у світі.
Переконання в американській унікальності - відчуття іншості та кращості від решти світу - так само зміцнилося. Як сказав одного разу Вілсон: "Америка - це ідея, Америка - це ідеал, Америка - це бачення". У своєму відомому виступі у Конгресі у квітні 1917 року, коли він попросив оголосити війну Німеччині, він дав зрозуміти, що США не ставлять за мету отримати вигоди від перемоги у війні, і що метою США є перемогти мілітаризм та збудувати кращий світ. Вілсон не один раз пообіцяв, що зробить усе можливе, щоб звільнити міжнародні відносини від таємної дипломатії, якою європейські держави займалися протягом століть, і яка, на його думку, і, на думку багатьох американців, призвела до війни. США вступали у війну, як "партнер", а не "союзник". Цілі США у війні відрізнялися від цілей європейців: ними було будівництво мирного та справедливого світового ладу, а не приєднання територій чи інша воєнна здобич.
Тодішня Німеччина нагадує сучасну Росію
Делегація США приїхала на повоєнну мирну конференцію зі зневагою до старої Європи і з почуттям моральної вищості. Ці відчуття лише посилилися, коли досягнення мирного врегулювання виявилося важким. Тривала і гірка битва між Вілсоном та його опонентами призвела до того, що Конгрес не ратифікував Статут щойно створеної Ліги Націй, і потішила тих, хто хотів, щоб США уникали міжнародних інтервенцій.
Коли у Європі почали множитися повоєнні проблеми, чимало американців відреагували на це з тривогою, гнівом і відчуттям, що їх у якийсь шахрайський спосіб втягнули у конфлікт, в якому обидві сторони не мали рації. Це, у свою чергу, вилилося у ізоляціоністські імпульси 1920-х і 1930-х років, знову ж таки з небезпечними наслідками. Тепер ми вже ніколи не дізнаємося цього, але залишається відкритим питання: Якби США вступили до Ліги Націй і були готові співпрацювати з іншими демократіями проти агресивних і недемократичних держав, чи можна було б запобігти Другій Світовій війні?
Такі питання про альтернативні шляхи розвитку, які могли обрати різні країни у минулому столітті, роблять Першу Світову війну постійно цікавим предметом для досліджень. Ми не повинні сприймати її, як конфлікт, що становить суто історичний інтерес, низку старих світлин у сепії, які показують людей, що доволі далекі для нас. Ми досі живемо з результатами цієї війни, і перед нами стоять схожі проблеми. Як, наприклад, поводитися світу з державами, лідери яких відчувають, що їм слід отримати своє місце під сонцем? Тодішня Німеччина нагадує сучасну Росію. Або як ми можемо реконструювати суспільства після дуже руйнівних конфліктів - у тодішній Європі, а також у сучасній Центральній Африці, на сучасному Близькому Сході чи у сучасному Афганістані?
Можливо, що через сто років після вбивства австро-угорського ерцгерцога на вулицях Сараєво, досі згадуючи про Першу Світову війну, ми зможемо запевнити собі більш мирне майбутнє.
Марґарет Макміллан - ректор коледжу Св. Антонія в Оксфордському університеті, автор нещодавно виданої праці "Війна, що закінчила мир: шлях до 1914 року"
Оригінал: The Wall Street Journal
Переклад: iPress.ua
