"Футбол поза політикою!" – ця фраза встигла стати таким самим кліше як "гра була рівною", "недооцінили суперника", "в усьому винен суддя" і т.д. Серед людей заведено думати, що інтелектуальний і комунікативний рівень футболістів не надто високий. Згадайте хоча б відомий анекдот: "Було у батька два сина. Один розумний, а другий футболіст". Однак, "футбол поза політикою" – насправді фраза, яку слід розцінювати не як "відмазку" недолугої людини, а як вивищення себе і своєї професії. Інакшими словами це має звучати так: "Є ми, а є всі інші. І нам байдуже, що ці злиденні людиська з кимось там воюють. У нас є гроші, будинки з триметровою огорожею і відкрита віза на випадок, якщо потрібно буде виїхати".
Саме так мала б щиро і правдиво звучати відповідь Євгена Селезньова, коли цього тижня журналіст видання "Депо" зателефонував футболісту і поцікавився мотивом переходу того у російську "Кубань". На запитання, "чи вважає Селезньов за доречне виступати за команду з країни-агресора", гравець, як "Отче наш", відчеканив завчену фразу "Футбол поза політикою", а згодом почав скаржитися на свою нелегку долю, мовляв, треба сім'ю годувати, дітей одягати.
"Я граю у футбол. Добре, давай, хто мене там критикує? Нехай він створює команду, годує мого сина, задовольняє всі мої потреби і створює такий рівень чемпіонату, який мені сподобається… Я казав вже всім підряд і не раз, що я – аполітична людина. Для мене політика – це дрімучий ліс. Я інколи думаю про ці речі, що ні я, ні ти жодним чином не можемо вплинути на дії певних людей, які знаходяться вище за нас. Я не кажу, що я зробив погано або добре. Вибір, який я зробив, був на користь футболу. Не на користь України, Росії, Америки та ін. Я обрав спорт. Для мене футбол – це життя. Все", - заявив в інтерв'ю Селезньов.
Євген Селезньов радо позує з футболкою російської "Кубані" Фото: ФК Кубань
Позиція Селезньова проста і зрозуміла. Насправді жоден журналіст, зокрема автор статті, не має права критикувати чиюсь життєву позицію. Кожна людина має право робити вибір який буде кращим для неї та її родини: лізти в окопи чи виїхати за кордон.
Однак, пану Селезньову та іншим "позаполітикам" потрібно було б пояснити, що:
1) політика – це коли, приміром, сидить Порошенко з умовною Меркель і висловлюють "занепокоєння" і це слово недоречне до того, що ми маємо на Донбасі. Там йде ВІЙНА, а не "політика".
2) Позицію (перефразовуючи) "Мене не цікавить війна" НЕ МОЖЕ МАТИ ФУТБОЛІСТ ЗБІРНОЇ УКРАЇНИ. Маляр-штукатур Іван на ремонтах у Москві може так вважати, однак людина, яка репрезентує свою країну серед мільйонів людей, такого права не має. Не можна сидіти на двох стільцях. А тому Селезньов-людина може жити у Росії, не цікавитись війною і хоч би фотографуватися з прапором Росії. Це нормально і це одна з основ цивілізованого світу – мати право на свою позицію. Однак, Селезньов-гравець збірної України такого права немає. І як би Євген не намагався пояснювати, що він поза політикою, одягнувши футболку з Тризубом, він автоматично стає частиною не країни, а саме держави як політичної одиниці. Футболка збірної – це те саме, що форма поліцейського, військового чи будь-якого іншого представника державного апарату. І так само як поліцейські, пожежники чи військові, гравці збірної України отримують преміальні з державного бюджету.
Чим відрізняється Селезньов від, скажімо, колишнього начальника вінницької поліції Шевцова, якого звільнили через проросійські симпатії? Чому Шевцову не можна, а Селезньову можна? Чому поліцейський, військовий, лікар, викладач не може бути "поза політикою", а футболіст національної збірної може?
Селезньову потрібно було визначитись, хто він: аполітична людина, яка не визнає кордонів і будь-яких бар'єрів між людьми в усьому світі, чи представник держави (політичної одиниці), що накладає певні обмеження у діях і поглядах.
І якщо цього не здатен зрозуміти Селезньов, це має усвідомити тренер збірної Михайло Фоменко. Однак, що ми бачимо натомість? Фоменко відмовляється від коментарів. Можна було б подумати, що наставник просто не хоче підіймати галасу у пресі. Проте, 15 березня стає відомо, що до збірної запрошено ще одного футболіста, котрий поїхав за довгим рублем до Росії – гравця "Рубіна" Андрія Пилявського, який також зробив свій свідомий вибір на користь РФ цієї зими. Додамо до цієї компанії гравця "Уфи" Олександра Зінченка, який нещодавно зізнався, що мріє виступати за московський "Спартак" і отримуємо ситуацію, коли, теоретично, з 11 гравців збірної на полі можуть виступати троє представників російського чемпіонату.
Андрій Пилявський Фото: football.ua
А тепер уявіть як на ЄВРО-2016 іноземний футбольний коментатор зачитує для іноземної аудиторії склад команди на матч: " 11 номер - Євген Селезньов – форвард – гравець російського клубу "Кубань"; 21 номер – Андрій Пилявський – захисник – гравець російського клубу "Рубін";
Як потім пояснити цим мільйонам іноземців, що Росія – це агресор, а війна в Україні спровокована Росією, а не є громадянською – в чому так активно переконує світ російська пропаганда?
"Так у вас половина збірної грає в Росії, як вона може бути агресором?" – здивуються іноземці.
Знайдуться й ті серед нас, хто запитає: "А що Селезньову залишалося робити? "Дніпро" розвалюється на очах, як і весь український чемпіонат. Зарплату не виплачують. Серед команд з грошима залишились лише Динамо та Шахтар, та й ті скорочують бюджети. Куди ж іти?"
Щоб відповісти самим собі на це запитання, потрібно розуміти реалії українського футболу, якими він жив останнє десятиліття. Через ліміт на легіонерів, українським футболістам були створені тепличні умови. У чемпіонаті з низьким рівнем спортивної боротьби, купою "договорняків", де можна було грати у пів сили, матчами один раз в тиждень і величезними зимовими паузами футболісти продовжували отримувати зарплати подекуди вищі, ніж в провідних європейських лігах. Звичайно, це не минає для психіки і ментальності безслідно. Навіщо "лізти зі шкури" в умовній Бундеслізі, коли тут платять більше, а працювати треба менше? Саме тому більшість наших спортсменів були ментально не готові до такого "облому", який стався з українським чемпіонатом. За кордон виїхали одиниці, як- от Коноплянка, і одразу відчули різницю у вимогах до себе. Інші ж продовжують шукати варіанти "щоб було як колись".
Євген Селезньов – форвард хорошого європейського рівня. А тому у його виправдання: "треба було годувати сім'ю" зовсім не віриться. Це не та людина, яка не має вибору (на відміну від маляра-штукатура Івана – див. вище). Гравця такого класу, фіналіста Ліги Європи та ще й за мізерні гроші трансферу мріяли б у себе бачити половина клубів Європи. Однак, Євген обрав інший варіант – знайомі пенати, де гроші величезні, а вимоги мізерні. Крім того, подібна ментальність, відсутність мовного бар'єру та інших побутових проблем, з якими може зіштовхнутись людина, наприклад, у Німеччині. Це був свідомий вибір. Так йому і його родині було зручніше. І це, мабуть, нормально. Однак, жодні наші вчинки не минаються безслідно. Відчиняючи для себе одні двері, ми зачиняємо інші. І для Селезньова, Пилявського та інших, хто зробив свій свідомий вибір на користь Росії, двері у збірну мають автоматично зачинитись.
Слова:
"Прошу усiх українських футболiстiв, не їдьте служити у лоно ворога. Вiдмовляйтеся вiд пропозицiй.
Принаймнi, якби менi запропонували переїхати до Росiї, я б точно вiдмовився. Некоректно нинi працювати на благо ворога. Ось Євген Селезньов працевлаштувався у Кубанi. Мабуть, важливу роль вiдiграли грошi. Я не критикую Селезньова, але на його мiсцi я стовiдсотково би вiдмовився вiд переїзду до Росiї. Розумiю, що в Українi справи не найкращi. Але можна знайти iншу країну та оминути Росiю", - Йожеф Сабо, відомий у минулому тренер "Динамо" та збірної України.
"Я вважаю, що раз вони туди поїхали (у Росію, -ред.), то назад, в Україну, їх вже не потрібно впускати. Таких людей, звичайно, є багато. Треба дати йому (Андрій Богданов – український футболіст, який перейшов у "Ростов") депортацію з країни - і все. Що він за футболіст такий? Він не може грати в Україні чи що? Я не розумію. Чехія, Білорусь - поїдь куди-небудь, тільки не в Росію", - Олег Лужний, відомий у минулому гравець "Динамо" та "Арсеналу" (Англія).
Віктор Марушенко,
журналіст iPress.ua
