Убезпечити світ від російської загрози можна, якщо США діятимуть зараз. Поки вони сперечаються про роль їхньої країни, час спливає – Сем Грін
Дебати в Конгресі щодо Додаткового закону про національну безпеку – ефектно неправильно названого законодавчого акту, враховуючи його центральне значення для зовнішньої політики США – стосуються не лише України, як демонструє новий звіт Центру аналізу європейської політики (CEPA).
Серед членів Конгресу немає суперечок про те, чи потрібне Україні фінансування: вони добре знають про "снарядний голод", який настає для українських збройних сил під постійним російським натиском.
І немає справжніх суперечок про те, хто повинен оплатити рахунок. Навіть якщо деякі законодавці ставлять під сумнів, чи достатньо платять європейські союзники Америки, вони повинні усвідомлювати, що європейські витрати на Україну значно перевищують американські, і що 29 європейських держав спрямовують в Україну більшу частку свого ВВП, ніж США.
Натомість на Капітолійському пагорбі точаться суперечки про роль, яку Америка має відігравати у світі, і про мету її зовнішньої політики.
По один бік лінії розмежування знаходиться двопартійна коаліція, що включає Білий дім і більшу частину республіканського керівництва, яка стверджує, що США мають зобов'язання перед світом і навіть перед самими собою гарантувати, що росія не зможе переписати історію і стерти цілу націю з карти Європи.
Відзначаючи внесок багатьох союзників Америки в оборону України, лідер сенатської меншості Мітч Макконнелл підсумував цей аргумент наступним чином: "Наші партнери не можуть дозволити собі розкіш вдавати, що найнебезпечніші у світі агресори є чиєюсь проблемою. Так само як і ми".
З іншого боку, є сегмент американських правих, який дедалі відвертіше говорить про те, що бачить світ у зовсім інших термінах.
Відкинувши попередні аргументи про вартість підтримки України, вони тепер відкрито ставлять під сумнів доцільність такої підтримки. У той час, як поправка наближалася до ухвалення, сенатор Джей Д. Венс назвав зусилля на захист України "новим хрестовим походом" і "новою справою, яку американські платники податків повинні фінансувати, і повинні фінансувати до нескінченності".
Сенатор Томмі Тубервіль пішов далі, назвавши прихильників України "розпалювачами війни" і зробивши висновок, що "владімір путін хоче вийти з цього". Законопроєкт був прийнятий 13 лютого голосами 70 за – 29 проти, за підтримки 22 республіканців.
По один бік цього розколу – бачення структурної, інституціоналізованої американської зовнішньої політики, яка має відігравати центральну роль у підтримці глобального миру і безпеки.
В основі цього бачення лежить переконання, що метастази конфліктів по всьому світу роблять Америку й американців менш безпечними і менш процвітаючими.
З іншого боку, існує бачення трансакційної американської зовнішньої політики, в якій зовнішні зв'язки обмежують здатність країни переслідувати свої безпосередні інтереси і в якій, як нещодавно припустив Дональд Трамп, Америка найкраще захищає себе, коли вона найменше захищає інших.
Це дебати, які Сполучені Штати, як демократична країна, повинні вести. Ці дебати є ключовим питанням цьогорічних президентських виборів у США і навіть республіканських праймеріз, де колишня американська пані посол в ООН Ніккі Гейлі твердо позиціонує себе в таборі інституціоналістів.
Однак це не та дискусія, яку США можуть дозволити собі відкласти до виборів, оскільки, не діючи зараз на підтримку України, вони ризикують зробити перехід до трансакціоністської зовнішньої політики доконаним фактом.
Як показує нове масштабне дослідження Центру аналізу європейської політики, російська агресія не є тимчасовим явищем. Протягом останніх трьох десятиліть пострадянське керівництво росії послідовно доходило висновку, що йому необхідно зберегти військове домінування у своїй колишній імперії, а також здатність контролювати політичний, економічний і навіть соціальний розвиток у своїх колишніх колоніях.
Для досягнення цього домінування російські лідери також дійшли висновку, що підрив структур американської та європейської влади у світі – від НАТО і трансатлантичної солідарності до правил глобальної торговельної та фінансової систем – є критично важливим інтересом російської національної безпеки.
Війна росії проти України і Заходу в цілому не є помилковою авантюрою, в яку кремль несвідомо вступив, або від якої його можна було б легко відговорити. Мілітаризоване прагнення до регіонального домінування і глобального підриву є, на думку москви, логічним і, по суті, єдиним шляхом до захисту визначених кремлем національних інтересів.
Жодні переговори щодо врегулювання ситуації в Україні не змінять цей розрахунок. І в тій чи іншій формі цей розрахунок, швидше за все, переживе правління путіна.
Отже, в найближчій і середньостроковій перспективі американські лідери з обох партій стоять перед суворим вибором: капітулювати перед росією і нести приголомшливі витрати, пов'язані з подальшою війною та дезорганізацією, або стримувати росію і відновити стримування та стабільність.
Враховуючи ситуацію на лінії фронту, не буде перебільшенням сказати, що момент прийняття рішення настав саме зараз.
Україна платить високу ціну, яка постійно зростає, щоб захистити як своє існування, так і безпеку Америки. Проте стійкість України, хоч і вражаюча, але не безмежна.
Поки Вашингтон вагається, військова економіка москви залишається на високих обертах, наповнюючи лінію фронту людьми і технікою, а також обстрілюючи українське цивільне населення з дедалі більшою жорстокістю. За різними оцінками, росія вкладає від 6% до 8% свого ВВП і близько 40% свого бюджету у військові зусилля.
Американська допомога Україні, навпаки, становить лише 0,3% ВВП США і менше 6% загальних оборонних витрат країни.
Україна не може втримати лінію фронту без більшої американської підтримки – і не повинна. З кожною українською жертвою американська сила слабшає. З кожною втраченою квадратною милею української території зростає вартість відновлення миру і безпеки.
Китай, Іран, Венесуела та інші суперники спостерігають за цим, вважаючи, що Америка, яка не робить того, що потрібно, в самому серці Європи, є вразливою в усьому світі. І оскільки противники Америки намагаються використати цю уявну вразливість, конфлікти, що виникають внаслідок цього, лише спрямовуватимуть більше біженців до південного кордону США.
З усіх цих причин стримування російської загрози і запобігання її метастазуванню в глобальну пожежу має розпочатися в Україні.
Як пояснюється в дослідженні CEPA, витрати на стримування росії після її відходу з України будуть непомірно високими. Переконлива перемога України, навпаки, змінює сценарій, руйнуючи стратегію росії, кидаючи виклик амбіціям Китаю та Ірану і відновлюючи довіру до стримування з боку США і НАТО.
Всі ці інтереси можуть бути досягнуті, але тільки якщо Америка діятиме зараз.
На провокацію треба відповісти рішуче. Без американської участі в Європі з'являються небезпечні глибинні розбіжності – Едвард Лукас
Європейці по-різному ставляться до ризику. Група "Вільне життя або смерть" (українське гасло "Воля або смерть" – iPress) вважає, що ризик потрапити в рабство під владою росії набагато гірший, ніж смерть. Вони будуть боротися за свою свободу і суверенітет, незважаючи ні на що. Найпершими серед них є українці, які роблять це саме зараз. За ними йдуть балтійські країни – Естонія, Латвія та Литва, а також Фінляндія та Польща. Вони бачать війну, особливо якщо Україна програє, як цілком можливу. Вони діють відповідно. Фінляндія, яка завжди була добре підготовленою навіть у маревні десятиліття після 1991 року, у 2022 році посилила свою військову і цивільну готовність. Естонія, Латвія і Литва будують укріплення східному кордоні. Польща подвоює чисельність армії. Усі ці країни збільшують оборонні видатки, значно перевищуючи встановлений НАТО показник у 2% ВВП. Швеція наступає їм на п'яти в плані готовності й обізнаності, за нею йдуть Данія та Норвегія.
На іншому кінці спектру – ті, хто не буде воювати, незважаючи ні на що. До них відносяться ті, хто прагне безкоштовної безпеки (Ірландія), і ті, хто годується з корита (Австрія), а також ті, чиї лідери з кон'юнктурних або корисливих міркувань вирішили подружитися з кремлем. Яскравим прикладом цього є Угорщина. Вони вступають у змову з росією та (у випадку Угорщини) активно підривають єдність Альянсу.
Більшість європейських країн знаходяться посередині. Вони беруть участь у навчаннях НАТО, таких як Steadfast Defender, які зараз тривають, і є найбільшими навчаннями Альянсу з часів закінчення Холодної війни. Вони збільшують свої витрати на оборону, хоча і неохоче, із запізненням і повільно.
Під час кризи ця гнила середина стає дестабілізуючою. Уявіть собі, наприклад, різку російську провокацію проти країн Балтії чи Польщі. Невелике захоплення території, можливо, здійснене нібито добровольцями, супроводжуване кібератаками, вторгненням у повітряний простір, диверсіями та іншими гучними залякуваннями.
Постраждалі та їхні союзники будуть сприймати це правильно, як екзистенційну загрозу. На провокацію треба відповісти рішуче і (для росії) болісно, за будь-яку ціну. В іншому випадку стримуванню й обороні буде завдано смертельної шкоди. Наступний напад і поразка стають неминучими.
Але інші європейські країни не сприйматимуть це так, особливо якщо будуть ошелешені і залякані російськими погрозами і трюками. Вони закликатимуть до обережності, дипломатії та діалогу. Навіщо ризикувати ядерним знищенням європейських міст заради кількох полів у Східній Європі? Але це будуть не просто слова. Ці країни (скажімо, Німеччина чи Бельгія) можуть зупинити підкріплення, що прямують із заходу на схід, використовуючи свою залізничну систему, дороги чи повітряний простір. Це не гіпотетично: Німеччина зробила це з Україною 2021 року.
Нещодавно такий сценарій здавався б надто похмурим і малоймовірним. НАТО існує для того, щоб швидко і єдиним фронтом приймати рішення в кризових ситуаціях. Але паливом, яке рухає Альянс, є американська сила волі. І вона, як виявляють українці на власній шкурі, зараз вмикається лише з перебоями. Так само, як американська ядерна парасолька є життєво важливою для європейського стримування, американський тиск є життєво важливим для єдності континенту. Довіра до США в Європі страшенно постраждала через махінації Конгресу щодо українського пакету. Результати вже помітні.
Британія, завдяки Brexit, не може заповнити прогалину у прийнятті рішень. Франція, через політичні та президентські особливості, не користується повною довірою на сході Європи. Німеччина теоретично може зіграти таку роль, але не скоро і не легко. Залишаються європейські інституції, головним чином Єврокомісія. У минулому над нею багато насміхалися, але зараз вона є найкращою (хоча і тривожно слабкою) надією на координацію оборони континенту. Обговорювана нова посада європейського комісара з питань оборони – аналог верховного представника з питань зовнішньої політики – ще не узгоджена, не кажучи вже про те, щоб її заповнити. Але проблеми вже накопичилися та тліють на столі новачка.
Джерела: Cем Грін для СEPA та Едвард Лукас для CEPA
