У 1949 році німецька історикиня та політична філософиня Ганна Арендт уперше після втечі до Америки повернулася до Європи. За рік вона написала аналіз того, що назвала "наслідками нацистського правління". Вона вважала, що Старий Світ поступається новій для неї, тоді процвітаючій, Америці громадянською зрілістю й відданістю спільній справі, зазначивши, що "народи Західної Європи виробили звичку покладати свої нещастя на якусь силу поза межами їхнього впливу", розповідає у колонці для The Atlantic Том Ніколс.
На її думку, Сполучені Штати натомість мали певну ясність публічного бачення: "За можливим винятком скандинавів, жодне європейське громадянство не має політичної зрілості американців, для яких певна міра відповідальності, тобто поміркованість у переслідуванні власних інтересів, є майже чимось самоочевидним". Арендт не ідеалізувала Америку, скоріше вона відзначала народ, який підходить до політичного життя з дорослою налаштованістю і стриманістю самоконтролю.
Арендт, як і будь-який розсудливий спостерігач, вважає автор, не могла б дати таку ж оцінку сучасній Америці.
За його словами, сьогодні США – це країна, де посадовці поводяться не краще за інтернет-тролів, відбиваючи критику грубістю та непристойностями. Прессекретарка Білого дому відповідає на серйозне запитання представника вільної преси про те, хто організував зустріч президента США з президентом росії, словами: "Це зробила твоя мама". Міністр оборони скасовує політики різноманіття, справедливості й інклюзії та інші, заявляючи: "Ми покінчили із цим лайном". Віцепрезидент називає опонента у соцмережах "ідіотом". Президент Сполучених Штатів під час масових протестів проти його політики публікує згенероване ШІ відео, де він начебто летить винищувачем над власними громадянами та скидає їм на голови лайно.
Це не вчинки зрілих дорослих. Це приклади того, як грубі люди, які демонструють власну некомпетентність, намагаючись виконувати роботу, зокрема президентську, для якої вони не мають відповідної кваліфікації, наголошує Том Ніколс.
На його думку, республіка не впаде через те, що віцепрезидент Джей Ді Венс вирішив, що лайка – це круто, і, звісно, інфантилізація публічного життя в Америці почалася не з адміністрації Трампа. Але глибша загроза в усьому цьому бруді в тому, що Трамп і його придворні використовують грубу відволікаючу тактику та радісну інфантильність, аби притлумити суспільство і знесилити його опір усіляким злочинам від корупції до насильства. Коли американські військові вбивають людей у морі, а Венс, реагуючи на закид, що це можуть бути воєнні злочини, каже: "Мені до дупи, як ви це назвете", мета не лише підживити його показну "мачистську" репутацію; це також спроба примусити інших звикнути до ідеї позасудових страт.
Том Ніколс вважає, що падіння наддержави до режиму "злих дівчат" і коміксних хлопчаків дещо пояснює, чому американська демократія перебуває на межі краху, похитуючись від атак людей, яким у кращі часи ніколи не дозволили б наблизитися до уряду США.
Роками Трамп притягував до себе прибічників, бувши покровителем "третього ешелону" – людей, які з різних причин почувалися виштовхнутими з великої політики. Дехто має настільки радикальні погляди, що вони прийнятні лише у трамповій адміністрації. Мерзенні погляди Стівена Міллера, включно з відлуннями риторики Адольфа Гітлера та звинуваченнями критиків президента в "тероризмі", зробили б його токсичним не лише у будь-якій іншій адміністрації, а й за сімейним столом, як натякали навіть деякі його родичі.
Інші призначенці Трампа використали особисту лояльність як місток через прірву між власною некомпетентністю та посадами, які вони обіймають. Досвід попередніх призначенців Трампа свідчить: чимало представників нинішньої команди розуміють, що вони не справляються зі своїми обов'язками, і це багато в чому пояснює їхню хамську і непрофесійну поведінку.
Згадаємо відверті зізнання Стефані Грішем, прессекретарки Трампа під час його першого терміну, яка згодом відійшла від нього. У 2021 році вона пояснила журналу New York Magazine, чому взагалі погодилася на цю роботу:
Такі люди, як я, і я цим не пишаюся, мають нездорове відчуття гордості. Усі ті люди, що казали тобі, який він жахливий? А ти така: "Ага? Він уже номінант, друже!" Я цим не пишаюся. А потім він перемагає, і ти потрапляєш до Білого дому – і ти в Білому домі".
Чесно кажучи, зазначає Ніколс, багато розсудливих людей переживають подібне захоплення, коли вперше приїжджають до Вашингтона. (Том Ніколс відзначає, що він теж був приголомшений, коли багато років тому почав працювати у Сенаті). Але Грішем зізнається у глибшій невпевненості:
Я думала, що вони – команда Трампа – єдині, хто взагалі зможе мене туди завести. Через мою невпевненість у собі як матері-одиначки та людині з помилками в минулому я гадала: "Гаразд, це мій єдиний шанс. Ніхто мене насправді не захоче, а ці захотіли. Тож я залишуся".
За словами Ніколса, така невпевненість у собі може проявлятися у суспільному житті як інфантильність і тролінг. Або ж така поведінка просто віддзеркалює людину, яка перебуває на вершині влади. Як і всі шкільні хулігани, Трамп вульгарний і оточує себе людьми, які не будуть йому протистояти. Тому його призначенці, замість того, щоб виконувати свої обов'язки як державні службовці, наслідують поверхову хвалькуватість свого боса. Замість радити президенту, вони намагаються його умилостивити. Замість того, щоб проявляти лідерські якості, вони замінюють власну гідність лояльністю до Трампа і роблять усе, аби не потрапити під його "Око Саурона".
Якою б не була причина їхньої незрілості, наслідок, на думку автора, один – жалюгідна політика і роз'їдена демократія. Громадськість отримує неякісні послуги і не отримує відповідей на важливі питання. Тарифи? Інфляція? Імміграція? Мир чи війна? Хто відповідає за ці рішення?
Твоя мати, мабуть, саркастично зауважує Том Ніколс.
Корупція, брехливість і некомпетентність тих, хто при владі, можливо, менш дивують, ніж готовність найвідданіших прихильників Трампа терпіти все це. На сьогодні будь-якого іншого президента вже стримав би Конгрес або, як у 2020 році, виборці. Проте у другій каденції Трампа його прихильники, здається, залюбки вибачають йому все, хіба що окрім можливої причетності до покійного сексуального злочинця Джеффрі Епштейна.
Як зазначає автор, народна підтримка Трампа (ймовірно, найстійкіша в діапазоні від 35 до 40 відсотків населення США, але значно вища всередині Республіканської партії) не така вже й загадка. Американців усіх політичних поглядів роками отруювали мемами й дезінформацією. Вони маринуються в нігілізмі культури, яка сприймає все крізь призму постіронічної легковажності.
Можливо, виборці Трампа стали схожими на членів його адміністрації, насолоджуючись грубістю й непристойністю, які виливаються з президента та його оточення щоразу, коли їм ставлять незручні запитання. Підхід Білого дому до соцмереж, як нещодавно писав колега автора Алі Бреланд, "тепер нагадує полемічну, трольську, злісну манеру постингу", започатковану такими прихильниками переваги білої раси, як Нік Фуентес, і його фанами, які стали помітнішими учасниками руху MAGA впродовж другої каденції Трампа.
За словами Тома Ніколса, Фрідріх Ніцше створив поняття, яке допомагає зрозуміти цей політичний момент. Він запозичив із французької слово "ресентимент", щоб описати глибоко вкорінений гнів, що виходить за межі швидкоплинних образ: почуття, яке постає з поєднання невпевненості, аморфної заздрості та загального відчуття образи. Громадяни, охоплені цією емоцією, хочуть потягнути інших униз до свого, як їм здається, недооціненого становища і знаходять цапів відбувайлів, на яких можна звалити вину за свої нещастя – реальні чи уявні. Вони керуються образою і постійним, розмитим відчуттям завданої їм кривди. Відповідно, політику вони сприймають як спосіб розплати майже з усіма за межами їхнього найближчого кола. Одна виборчиня Трампа, яка втратила роботу під час призупинення роботи уряду в 2019 році, влучно виразила цю психологію, вигукнувши: "Він б'є не по тих, по кому мав би бити".
Соціологи та політологи вже давно знають про вплив ресентименту на цілі нації, не в останню чергу тому, що це часто тривожний сигнал: ознака суспільства, готового скотитися до авторитаризму. Саме тут і криється, як наголошує Том Ніколс, небезпека інфантильності та грубості як у середовищі еліти Трампа, так і серед його найвідданіших прихильників, дехто з яких трактує серйозні питання національної і навіть глобальної ваги як не більш ніж сировину для злісних жартів і непристойних мемів. Така поверхова поведінка призводить до занепаду морального та громадянського духу, що лежить в основі демократії.
На думку автора, люди, яких влаштовує відповідь "твоя мама" на важливі запитання, – це ті, хто вже вирішив, що демократія є підтасованою грою. Для багатьох із них політичний процес не здається засобом розв'язання спільних проблем і вироблення зваженої політики. Натомість вони трактують його як чергову нагоду шельмувати співгромадян. Вони можуть підтримувати кандидатів на кшталт Трампа (а також покійного Сільвіо Берлусконі в Італії, колишніх лідерів Родріго Дутерте на Філіппінах і Жаїра Болсонару з Бразилії) не тому, що очікують відповідального врядування, а тому, що такі кандидати обіцяють "карати потрібних людей" – принижувати їх, зводити до бідності і, можливо, навіть розстріляти.
Ніколс ставить питання: "Що можуть зробити інші громадяни США, коли стикаються з урядом, який підміняє врядування тролінгом і непристойністю? Як люди, які піклуються про демократію і верховенство права, повинні поводитися з іншими виборцями, які продовжують обирати таких державних чиновників, які, здається, мають тільки ID, але не мають суперего?"
Можливо, найважливіше те, що інші американці мають демонструвати ту поведінку, яку хочуть прищепити друзям і сусідам, вважає Ніколс. Популістський ресентимент не обов'язково породжується нерівністю. Ним керує відчуття нерівності – враження, що на тебе дивляться зверхньо. Це потреба в увазі та емоційній залученості. Та намагатися задовольнити таку потребу – марна справа: у соцмережах, приміром, частину виборців Трампа дратує не стільки аргументація, скільки байдужість. Сенс їхнього тролінгу – привернути увагу, а тоді залякати інших.
Як в інтернеті, так і в повсякденному житті американці, які входять до продемократичної коаліції, радить Ніколс, повинні протистояти таким закликам. Відповідальні громадяни повинні дотримуватися вищих стандартів, ніж чиновники, які поводяться як школярі. Національні діячі, починаючи з Трампа, кидають затхлу приманку не лише для того, щоб інші сперечалися та опускалися до їхнього рівня, доводячи, що моральної переваги не існує. Можливо, саме тому Трамп і багато його прихильників так охоче вдаються до "вотебаутізму", коли їхню поведінку критикують. Коли ці лідери та їхні послідовники лаються чи грубіянять, вони розраховують, що інші відповідатимуть тим самим.
Як би не спокушало обмінюватися ударами нижче пояса, кращий підхід – демонструвати дорослу поведінку і вимагати її у відповідь від людей, які отримують зарплату за служіння суспільству. Коли прессекретарка Білого дому Керолайн Левітт відповіла журналісту С. В. Дате на запитання в месенджері про те, хто обрав місце можливого саміту США-рф, реплікою "Твоя мама", Дате написав у відповідь: "Вам здається це смішним?" Тоді Левітт перейшла в режим "Реджіни Джордж", назвавши його "крайнім ліваком-хакером" і відмовилася відповідати на "срані питання". Згодом вона виклала переписку в X, де Дате відповів: "Полегшало? Тепер можете відповісти на запитання? Будь ласка і дякую". Саме так і слід діяти, наголошує Ніколс: поставити запитання, потім поставити його знову і знову.
Це не аргумент Мішель Обами "Коли вони падають низько, ми піднімаємося високо". Схоже, навіть вона відступила від такої стратегії. Радше це усвідомлення і заклик, що виборці та кандидати, які прагнуть змінити нинішній уряд, мають постати як стабільна, відповідальна, доросла альтернатива зграї тролів і неуків. Навіть тролінг президента у виконанні Ґевіна Ньюсома, яким би дотепним він не був, уже вичерпав себе. Правильна відповідь на фальшиву мачо-дурню таких як Піт Геґсет – не продукувати дотепні меми і прізвиська для міністра оборони, а нагадувати людям, що Геґсет поводиться як підліток і намагається відволікти американців ідіотськими образами про "товстих солдатів", оскільки погано виконує свою роботу.
Як і більшість речей, що вимагають певної зрілості, вважає Том Ніколс, такий підхід є емоційно незадовільним. І він може не дати швидкого результату, якщо достатня кількість американців вирішила, що їм цілком до вподоби жарти про лайно як державна політика. Водночас протести "Ні королям" – приклад того, як можна мобілізуватися, щоб висміювати абсурдну поведінку (і навіть зробити це у святковій атмосфері) не скочуючись до тієї клоунади, на яку, здається, розраховували Трамп і його соратники.
Окрім маршів, американцям, яким не байдужа демократія, автор рекомендує організовуватися і голосувати на кожних виборах, незалежно від того, наскільки вони незначні чи місцеві. А у приватному житті люди, які прагнуть повернути зрілість національному уряду, повинні чітко говорити оточуючим, навіть ризикуючи особистими стосунками, що деякі речі, такі як глузливі шкільні дражнилки та нецензурні висловлювання від головнокомандувача, є неприйнятними.
"Американці навчилися, що запобіжники легко зруйнувати. Їхнє відновлення триватиме довго, бо їх має полагодити кожен із нас, крок за кроком, ухвалюючи малі, але важливі рішення про те, як ми хочемо жити", – завершує публікацію Том Ніколс.
Джерело: The Atlantic
