Потьомкінська спадщина. Фальшиві села нагадують і нинішню росію путіна
Енн Епплбом та Джеффрі Голдберг розповідають про Потьомкіна, який свого часу став намісником території Півдня України і завоював Крим. путін вважає його націоналістом, який підкорив Крим, а Україна, якої "не існує", нахабно на нього претендує. Проте автори статті у The Atalntic нагадують, що решта світу пам'ятає Потьомкіна, який звів фальшиві села з метою окозамилювання Катерини ІІ, через те, що зараз називають дезінформаційною кампанією.
Ця історія із фальшивими образами для імператриці нагадує не лише імперську росію, але і росію путіна, де докладаються неймовірні зусилля, щоб догодити лідеру – у тому числі розповіді, що він перемагає у війні.
Намагаючись повернути потьомкінські міста під російський сюзеренітет, росія окупувала Херсон на початку березня 2022 року, під час кампанії зі знищення як України, так і самої ідеї існування України. Видання нагадує, як російські солдати викрали мера, катували міських службовців, вбивали цивільних і викрадали дітей. путін провів навіть церемонію анексії, на якій оголосив Херсон та інші окуповані території частиною росії. Але Херсон не став росією. Партизани чинили опір всередині міста, підривали автомобілі та влаштовували диверсії. А під час проведення референдуму російська армія спокійно готувалася до втечі. До жовтня минулого року це нове "потьомкінське село" розвалювалося, а українська армія наближалася до околиць Херсона. Саме тоді росіяни зробили щось особливо дивне: викрали кістки Григорія Потьомкіна з крипти Катерининського собору в Херсоні, який він і побудував.
В одну із похмурих неділь березня Енн Епплбом та Джеффрі Голдберг навіть з’їздили до собору, щоб зрозуміти для чого росіяни викрали кістки Потьомкіна, але, схоже, ні отця, ні паству обезлюдненого через бойові дії та обстріли міста не цікавило це питання – в них були важливіші турботи.
Згодом, довгою дорогою до українських артилерійських позицій вздовж річки, вони обговорювали значення цієї крадіжки. Можливо, росія махнула рукою на Херсон і забрала Потьомкіна додому, подалі від нещасної і невдячної України.
Тижнем пізніше, у Києві, Енн Епплбом та Джеффрі Голдберг мали можливість запитати Володимира Зеленського, чому загін російських солдатів, які були зайняті плануванням відступу з Херсона, викрав кістки Потьомкіна. "Я не впевнений, що вони знають, хто такий Потьомкін", – сказав їм Зеленський. Український президент відмахнувся від питання: "Я думаю, що для них не має значення, що вони вкрали". Коли росіяни залишали Херсон, вони забрали все: картини, меблі, посудомийні машини, єнотів із зоопарку, череп коханця Катерини. Довга спадщина князя Потьомкіна, неокласичний кам'яний собор, надзвичайний доробок минулого – все це не мало значення, на його думку, для людей, які тікали з Херсона. Президент Зеленський наголосив, що коли росіяни тікають, забирають все, що бачать і нагадав, як вони в Київській області крали унітази в українців з будинків, пишуть автори публікації.
Україна на переломному етапі. путін розраховує, що Америка втомиться, а відтак Україна здасться
Автори наголошують, що під час їхньої попередньої зустрічі із Зеленським, у квітні 2022 року, масштаб путінської омани тільки починав ставати зрозумілим. Та перша зустріч була імпровізованою, майже випадковою, одразу після хаотичного виведення російських військ з північної частини країни. Вони згадують, як їхали поїздом до Києва, якого не було в жодному розкладі; в закритому центрі міста працював лише один ресторан. У Бучі, передмісті Києва, яке було окуповане російськими військами, вони спостерігали, як солдати і техніки ексгумували тіла з братської могили за церквою. У той момент, нагадують вони, війна змінилася: росіяни, не зумівши взяти Київ з півночі в перший місяць боїв, готувалися до наступу зі сходу. Після цієї зустрічі помічник Зеленського надіслав їм список зброї, необхідної українській армії для відбиття цього наступу, сподіваючись, що Епплбом і Голдберг передадуть це повідомлення до Вашингтона.
Читайте по темі: США повинні дякувати Україні. Світ уникнув жорстокої альтернативної реальності, в якій Америка покинула Україну – Енн Епплбом
Під час нинішньої поїздки до Києва автори The Atalntic побачили освітлене місто з відкритими ресторанами та потягами, які курсують за розкладом. Розмова із Зеленським стала більш формальною, підкреслюють вони, з синхронним перекладом, відеооператором і великою кількістю англомовних помічників. Сам Зеленський більшу частину часу говорив англійською, адже, за його словами, він отримав багато практики. Але за відшліфованою презентацією американські журналісти побачили напруженість і невизначеність, які підживлюються відчуттям, що війна знову на переломному етапі. Знову настав момент, коли будуть ухвалюватися ключові рішення і в Києві, і – особливо – у Вашингтоні.
Хоча війна не програна, але й не виграна, наголошується у статті. Херсон вільний, але його постійно обстрілюють. Ресторани Києва відкриті, але біженці ще не повернулися додому. Зимовий наступ росії пішов на спад, але незрозуміло, коли почнеться наступ України. Поки він не закінчиться, переговори – про майбутнє України та її кордони, відносини України з росією і Європою, остаточний статус Кримського півострова – також не можуть розпочатися.
На думку авторів публікації, путін все ще вірить, що довга, затяжна війна на виснаження врешті-решт поверне йому його імперію: безпорадні західні союзники України втомляться і здадуться; можливо, Дональд Трамп виграє і приєднається до кремля; Україна відступить і українці будуть приголомшені величезною кількістю російських солдатів, якими б погано озброєними і навченими вони не були.
Енн Епплбом та Джеффрі Голдберг наголошують, що США мають унікальну можливість визначити, як і наскільки швидко війна на виснаження перетвориться на щось зовсім інше. Міністр оборони України Олексій Резніков розповів їм про "Рамштайнський клуб". Проте найважливіші стосунки у нього з міністром оборони США Ллойдом Остіном, і "всі знають, що цей клуб організований американцями, очолюється американцями, гальванізується американцями".
В інтерв'ю із Зеленським, яке Енн Епплбом взяла разом з головою ради директорів The Atlantic Лорен Пауелл Джобс, вони запитали його, як би він пояснив скептично налаштованому американцю такі незвичні відносини: чому американці повинні жертвувати зброю на далеку війну? Він чітко відповів, що результат війни визначить майбутнє Європи. Якщо росія виграє війну, то далі вона візьметься за Молдову, а згодом за країни Балтії, які є членами НАТО. Тому доля НАТО, позиція США в Європі, та й взагалі їхня позиція у світі – все це поставлено на карту.
Але на кону стоїть і дещо глибше. За словами Зеленського, це війна за фундаментальне визначення не лише демократії, а й цивілізації, битва, "щоб показати всім іншим, і росії, що треба поважати суверенітет, права людини, територіальну цілісність; і поважати людей, не вбивати людей, не ґвалтувати жінок, не вбивати тварин, не брати те, що тобі не належить". Якщо Україна, яка вірить у верховенство права і права людини, може досягти перемоги над набагато більшим, авторитарним суспільством, і якщо вона може зробити це, зберігаючи свої власні свободи, то подібні відкриті суспільства і рухи в усьому світі також можуть сподіватися на успіх, йдеться у публікації The Atalntic. Після російського вторгнення опозиційний рух Венесуели вивісив український прапор на фасаді посольства своєї країни у Вашингтоні. Минулого року парламент Тайваню радо вітав українських активістів. Не всі у світі переймаються цією війною, але для кожного, хто намагається перемогти диктатора, вона має глибоке значення.
На думку авторів, США пов'язані з цією війною в глибинному сенсі. Цивілізація, яку захищає Україна, була сформована американськими ідеями не лише про демократію, але й про підприємництво, свободу, громадянське суспільство та верховенство права. Коли автори запитали Зеленського про технологічний сектор України, він з радістю почав розповідати про свою мрію побудувати університет, присвячений комп'ютерним наукам, і про проєкти, створені Міністерством цифрової трансформації його країни. Він охочіше говорить про Кремнієву долину, ніж про потьомкінські кістки, і це не дивно: перше визначає світ, в якому він хоче жити.
Зеленський не поділяв, як зауважують автори, їхньої стурбованості історією російських імперських прагнень. "Я не люблю минуле, – сказав він. – Ми повинні прориватися вперед, а не назад".
Винахідливість українців. Нову армію зараз формують найосвіченіші та найамбітніші
А в іншій частині України автори публікації побачили, як "стрибок вперед" виглядає на практиці. Майбутнє розгортається в кімнаті, де на кількох великих столах розкидані клей, дріт, шматки металу та електронні компоненти. Уздовж однієї стіни стоїть 3D-принтер. На іншій стіні висить стелаж з моделями літаків із пінопласту. Це була одна з двох майстерень дронів, які відвідали автори.
На їхню думку, статус цієї майстерні може збентежити американців, які думають, що "армія" – це унітарна установа, або що "оборонне виробництво" – це те, що стосується компаній з мільярдними статками. Патроном цього проєкту є колишній командир українського спецназу, а нині народний депутат України, полковник Роман Костенко. "Працівники" – інженери, які зараз мобілізовані в армію як пілоти і конструктори безпілотників. Фінансування приватне, і все підприємство базується на переконанні, що якщо Україна не може конкурувати з росією кількістю, то вона може перевершити росію якістю. "Єдиний спосіб перемогти – бути розумнішими", – сказав The Atalntic Костенко. Він повідомив, що регулярно спілкується з військовим керівництвом, хоча більше і не входить до складу командування. "Це не Локхід Мартін", – зазначив він, оглядаючи кімнату. Але коли ми зауважили, що "Локхід Мартін", ймовірно, теж так починав, він погодився", – пише американське видання.
У публікації йдеться про те, що українська технічна армія, що базується в підвалах і гаражах, не лише будує дрони, а й розробляє програмне забезпечення, яке координує їхню роботу. Іноді вона робить це у партнерстві з неурядовими організаціями, а не з компаніями.
Втім із кількома іноземними компаніями українці також співпрацюють. Серед них, зокрема, Palantir та Helsing. Так, за словами Максвелла Адамса, інженера європейської компанії Helsing, яка працює в Україні на громадських засадах, українці вразили його команду своєю здатністю використовувати все доступне – від простих додатків для обміну повідомленнями до складної артилерії – і все це в непередбачуваних умовах. Разом зі своїми українськими колегами його співробітники працюють над тим, щоб "змусити наше програмне забезпечення працювати на межі, тобто на крихітних комп'ютерних чіпах на задньому сидінні іржавого старого автомобіля, або в рюкзаку солдата, або на корисному навантаженні безпілотника". За його словами, українці "цілком розуміють, як зробити штучний інтелект робочим".
Автори наголошують, що українцям необхідно використовувати все, що мають. Комбінацію озброєнь, які українці отримали від десятків різних країн, називають "зоопарком", і всі його складові повинні працювати разом в умовах обмеженої кількості боєприпасів, обмеженої чисельності особового складу, а іноді й обмеженого супутникового зв'язку.
"Цей високотехнологічний світ існує поряд і всередині надзвичайно різноманітної громадянської армії, яка включає в себе офіцерів, що пройшли підготовку в НАТО, дідусів, що охороняють власні села, і людей з усіма можливими рівнями підготовки, досвіду і оснащення. Оскільки лінія фронту проходить через заміські подвір'я і ферми, ця армія живе та працює і в цих місцях", – йдеться в публікації.
У котеджі поблизу іншої частини лінії фронту автори зустріли кількох операторів безпілотників, а також їхню чихуахуа та кількох котів. У кімнаті, що раніше була вітальнею, "Слон", який до війни був фермером (хоча й фермером, який до того служив в українській розвідці), говорив про необхідність модернізації армійської освіти. "Француз" отримав свій позивний, бо служив у Французькому іноземному легіоні, а потім повернувся додому і відкрив винний бар у Львові; він не схожий на суворого легіонера, а більше на модного ресторатора, яким він став. Ще один солдат бавився з чимось схожим на ігрову приставку; насправді він вчився керувати безпілотником. Усі вони приєдналися до цього спецпідрозділу після лютого 2022 року.
Але лише за кілька годин їзди ґрунтовою дорогою, вкритою камінням, багнюкою та вибоїнами розміром з невеликий ставок, автори зустріли зовсім інший вид української армії – піхотну бригаду, сформовану з місцевих чоловіків. Їхній артилерійський підрозділ має зброю, яка виглядає ніби з часів радянської війни в Афганістані у 1980-х роках. Вони були бадьорі, перед тим, як спілкуватися, наполягли на тому, щоб автори пообідали в армійській їдальні, та не виявили жодних ознак виснаження, яке журналісти бачили серед солдатів на більш суворих ділянках фронту. Але хоча вони можуть знаходити російські цілі за допомогою програмного забезпечення на своїх планшетах, у них не так багато боєприпасів, щоб їх вразити. Жартома один із них запропонував журналістам The Atalntic угоду: "Якщо ви дасте нам ще кілька HIMARS зараз – після війни ми робитимемо вам дрони".
"Незвичайна природа цієї низової бойової сили, а також ще більш незвичайний діапазон її фізичних і технологічних можливостей допомагають пояснити, чому українців недооцінювали на початку конфлікту і чому їхні здібності так важко оцінити зараз", – пишуть Енн Епплбом та Джеффрі Голдберг. Вашингтон і Брюссель вважали, що у війні "велика радянська армія воюватиме з маленькою радянською армією", за словами міністра оборони Олексія Резнікова, і що велика радянська армія, звичайно, переможе. Але після російського вторгнення до Криму в 2014 році "першими людьми, які стали на захист, були добровольці з Майдану, – сказав він журналістам. – Вони взяли гвинтівки і поїхали на схід". Того ж року патріотично налаштовані молоді українці також пішли працювати в оборонну промисловість або створили громадські організації, які й сьогодні допомагають військовим.
Автори свідомі того, що стара українська армія формувалася роками негативного відбору, залучаючи найменш освічених і найменш амбітних. Нову армію зараз формують найосвіченіші та найамбітніші. За останні місяці ця армія еволюціонувала ще більше. У тренувальних таборах в країнах НАТО українські війська вчаться користуватися західними бойовими танками, управляти новими видами артилерії і, перш за все, проводити загальновійськові операції, які стануть частиною літнього наступу, щоб досягти "оперативної сумісності" на рівні, якого армія ніколи раніше не намагалася досягти.
Зіткнення цивілізацій. Відкрите, інтегроване із Заходом суспільство бореться з великою корумпованою державою
The Atalntic пише, що іноді цю війну описують як битву між автократією і демократією, або між диктатурою і свободою. Насправді відмінності між двома супротивниками не лише ідеологічні, але й соціологічні. Боротьба України проти росії зіштовхує гетерархію з ієрархією. Відкрите, мережеве, гнучке суспільство – сильніше на низовому рівні і глибше інтегроване з Вашингтоном, Брюсселем і Кремнієвою долиною, ніж будь-хто міг собі уявити – бореться з великою, корумпованою державою, яка керується зверху донизу. З одного боку, фермери захищають свою землю, а 20-річні інженери будують "очі в небо". З іншого боку, командири відправляють хвилі погано озброєних призовників на забій – так само, як колись Сталін відправляв штрафбати проти нацистів – під керівництвом нового диктатора, одержимого стародавніми кістками. "Вибір, – сказав авторам Зеленський, – між свободою і страхом".
Версії цих двох цивілізацій все ще існують і в українському суспільстві, зауважують автори, хоча поділ не є етнічним чи мовним. Зараз надзвичайно рідко можна зустріти українців, які називають себе "проросійськими", навіть на російськомовному сході. Вулиці в центрі російськомовної Одеси вистелені українськими прапорами; мер Одеси, російськомовний Геннадій Труханов, сказав, що вважає українців "передовою лінією боротьби за цивілізований світ". Але автократичний, ієрархічний спосіб ведення справ зверху вниз важко відкинути, особливо в державних установах. Інстинкт контролю та централізації прийняття рішень залишається. Громадянські групи та волонтери виникли навколо військових частково для того, щоб боротися з пережитками радянської бюрократії.
Але українці, які хочуть, щоб їхня країна залишалася частиною цього нового, мережевого світу, вірять, що вони переможуть, вважають Енн Епплбом та Джеффрі Голдберг. Вони розповідають світу: побачимося після перемоги, кажуть українці, коли прощаються. Після перемоги "ми це відбудуємо", кажуть вони, коли говорять про щось розбите або зруйноване. Інші покладають надію на сучасність, на технології і, так, на приклад американської демократії. "Ми живемо у відкритому світі, у демократичному світі, – каже Олексій Гончарук, колишній прем'єр-міністр України, який зараз також працює у сфері технологій. – І ця перевага величезна". Чи це правда? Автори переконують, що довести це може лише українська перемога.
Що означає перемога України. Українська теорія перемоги включає всі необхідні елементи
Але що таке "перемога"? Це питання автори The Atalntic постійно ставлять кожному американському чиновнику, кожному експерту, на кожній публічній дискусії, присвяченій Україні, часто допитливим, вимогливим тоном, так, ніби це питання, на яке важко відповісти. У самій Україні – в Офісі президента, в Міністерстві оборони, в Міністерстві закордонних справ, у приватних квартирах, на лінії фронту – це питання зовсім не сприймається як складне.
Перемога означає, по-перше, що Україна зберігає суверенний контроль над усією територією, яка знаходиться в межах її міжнародно визнаних кордонів, включно зі землями, що захоплені росією з 2014 року: Донецьк, Луганськ, Крим. "Кожен сантиметр наших 603 550 квадратних кілометрів", – каже міністр закордонних справ Кулеба. Українці вважають, що фактична передача території росії у 2014 році дала путіну ідею, що він може взяти більше, і вони не хочуть повторювати цю помилку. Замість того, щоб покласти край конфлікту, припинення вогню, яке залишить значну частину України під російським контролем, може дати йому стимул перегрупуватися, переозброїтися і спробувати ще раз. Вони також вказують на те, що територія під контролем путіна – це місце злочину, простір, де щодня відбуваються репресії, терор і порушення прав людини. Українці, які залишаються на окупованих територіях, постійно ризикують втратити своє майно, ідентичність та життя. Жоден український лідер не може відмовитися від ідеї їхнього порятунку.
По-друге, перемога означає для українців безпеку. У безпеці від терористичних атак, від обстрілів, від ракет, які запускають на парковки супермаркетів. Зеленський говорить про безпеку для всього в сфері освіти, в медицині, на вулицях. Безпека означає, що аеропорти знову відкриваються, біженці повертаються, іноземні інвестиції відновлюються, а будівлі можна відбудовувати, не боячись, що чергова російська ракета їх зруйнує. Щоб досягти такої безпеки, Україні, знову ж таки, знадобиться більше, ніж припинення вогню. Країна має бути інтегрована в якусь безпекову структуру, достатньо надійну, щоб їй довіряли, щось схоже на НАТО, якщо не саме НАТО. Україні, вважають автори, також доведеться переосмислити себе як прифронтову державу, як Ізраїль чи Південна Корея, з оборонною промисловістю світового класу і великою постійною армією. Стримування є найважливішою гарантією миру.
По-третє, перемога означає певну справедливість. Справедливість для жертв війни, для людей, які втратили домівки або кінцівки, для дітей, яких забрали від батьків. Справедливість може бути досягнута різними способами: через репарації, через передачу захоплених або санкціонованих російських активів або через Міжнародний кримінальний суд, який нещодавно видав ордер на арешт путіна за злочин викрадення українських дітей і депортацію їх до росії. Важливішим за засоби правосуддя є сприйняття правосуддя – ні путін, ні росія не можуть користуватися безкарністю. Жертви потребують визнання того, що вони були несправедливо обрані мішенню. Поки такого роду справедливість не переможе, переконують автори, мільйони людей не відчують, що війна закінчилася, і не припинять спроб домогтися репарацій або помсти.
Автори з сумом зазначають, що наступного дня після їхньої зустрічі "Француз", молодий оператор безпілотника і ветеран Французького іноземного легіону, який раніше керував баром у Львові, був убитий в результаті російської атаки. Його звали Дмитро Пащук. "У порівнянні з цією війною, – сказав він Енн Епплбом та Джеффрі Голдбергу про свій минулий військовий досвід, – все це дитячий садок".
Перемогу можна визначити. Але чи можна її досягти? Частково відповідь є військовою, технічною, логістичною. Однак частина відповіді є політичною і навіть психологічною. Українська теорія перемоги включає всі ці елементи.
Джерело: The Atalntic
Друга частина статті буде опублікована незабаром.
