Український опір і американська підтримка запобігли широкому спектру жахіть та злочинів. У найкоротший день року, після 10 місяців війни, український президент Володимир Зеленський нарешті залишив свою країну і приїхав до Вашингтона, щоб подякувати американцям за підтримку. Він прибув у Білий дім, де виступив на пресконференції. Зайшов до Конгресу, де передав віцепрезидентці та спікерці Палати представників український прапор, підписаний захисниками Бахмута. Він привітав усіх нас з першою, спільною американсько-українською перемогою: "Ми перемогли росію в битві за уми світу".
Ніщо у цій поїздці – ані оплески, ані прапор, ані промова – не було наперед визначено. Під сумнівом було і саме виживання Зеленського. Подальше існування України як суверенної держави теж було невизначеним. Ще в лютому багато хто вважав ці речі малоймовірними.
Напередодні вторгнення деякі американські експерти не рекомендували надавати військову допомогу Україні, мотивуючи це тим, що війна закінчиться дуже швидко. Інші американці повторювали російську пропаганду, сумнівалися – чи заслуговує Україна на існування, чи заслуговує вона на захист. Деякі американські політики транслювали і продовжують транслювати ці погляди.
Що, якби вони перемогли? Що, якби у Білому домі був інший президент? Якби в Україні був обраний інший президент? Уявімо собі на мить світ без української мужності, без американської та європейської зброї, без єдності та підтримки демократій у всьому світі.
Якби російський план був виконаний так, як його написали, Київ завоювали б всього за кілька днів. Зеленського, його дружину та дітей знищила б якась група вбивць, які забрели б у столицю. Українську державу захопили б колаборанти, які вже облюбували собі київські квартири. Потім, місто за містом, область за областю, російська армія воювала б із залишками української армії, поки остаточно не підкорила б усю країну.
Спочатку російський генеральний штаб уявляв, що для цієї перемоги знадобиться шість тижнів.
Якби все сталося так, як планувалося, Україна зараз була б заповнена концентраційними таборами, катівнями та імпровізованими в'язницями, які були виявлені в Бучі, Ізюмі, Херсоні та на всіх інших територіях, тимчасово окупованих росією та звільнених українською армією.
Ціле покоління українських письменників, художників, політиків, журналістів, громадських діячів вже було б поховано у братських могилах. Українські книжки вилучили би зі шкіл та бібліотек. Українську мову придушили б в усіх публічних місцях. Ще сотні тисяч українських дітей викрали і вивезли до росії або продали би по всьому світу.
російські солдати, окрилені своєю приголомшливою перемогою, вже були б на кордонах Польщі, облаштовуючи нові командні пункти, риючи нові окопи. НАТО було б у хаосі, весь Альянс був би змушений витрачати мільярди на підготовку до неминучого вторгнення у Варшаву, Вільнюс чи Берлін. Мільйони українських біженців жили б у таборах по всій Європі без перспективи коли-небудь повернутися додому; хвиля симпатії, з якою їх спочатку зустрічали, давно б зійшла нанівець; гроші закінчувалися б, почалася б зворотна реакція.
Молдовська економіка зазнала б повного краху; проросійський уряд Молдови, можливо, вже планував би включення цієї країни до новостворюваної російсько-білорусько-української федерації, яку один російський пропагандист занадто рано, 26 лютого, привітав.
Ця катастрофа не обмежилась би Європою. На іншому кінці світу китайські плани вторгнення на Тайвань були б у повному розпалі, оскільки Пекін вважав би, що Америка, яка не бажає захищати європейського союзника, а зараз повністю загрузла у довготривалій боротьбі проти знахабнілої росії, ніколи не зійде зі свого шляху, щоб допомогти острову в Тихому океані. Іранські мулли, однаково радіючи як успіху росії, так і поразці України, сміливо оголосили б, що вони нарешті здобули ядерну зброю. Від Венесуели до Зімбабве і М'янми диктатури по всьому світу посилили б свої режими та посилили б переслідування своїх опонентів, будучи впевненими, що старі правила – конвенції з прав людини і геноциду, закони війни, табу на зміни кордонів силою – більше не діють. Від Вашингтона до Лондона, від Токіо до Канберри, демократичний світ став би непотрібним.
Але нічого такого не сталося. Тому що Зеленський залишився в Києві і заявив, що йому потрібна "зброя, а не евакуація". Тому що українські солдати відбили першу російську атаку на свою столицю. Тому що українське суспільство об'єдналося, щоб підтримати свою армію. Тому що українці на всіх рівнях творчо використовували обмежені ресурси. Тому що українські цивільні особи були і готові досі терпіти жахливі труднощі. Тому завдяки всьому цьому ми не живемо в тій потворній, альтернативній реальності.
Тому що натхненні тими першими тижнями української мужності, президент Джо Байден і Конгрес США встояли перед спокусою ізоляціонізму "Америка понад усе" та відкинули культ автократії, який зараз захоплює частину американських правих. Лідери Європи – за єдиним винятком угорського прем'єр-міністра Віктора Орбана, одного з головних ідеологів цього ж культу – також протистояли ретельно спрямованим російським кампаніям дезінформації та шантажу і погодилися підтримати Україну як військовою, так і гуманітарною допомогою. Люди по всьому світу бачили, як українці протистояли жорстокій диктатурі, і добровільно жертвували свій час і гроші, щоб допомогти.
Завдяки тому, що ми всі разом зробили, Київ все ще стоїть. Українці досі контролюють більшу частину України. Масові вбивства, страти, масове насильство, заплановане росіянами, не сталися на більшій частині України. Легенда про військову доблесть росії розбита вщент. Китай та Іран охоплені бідами і заворушеннями. Демократичний світ не зруйнований, а навпаки, зміцнився. Як сказав український президент: нам "вдалося об'єднати світову спільноту для захисту свободи та міжнародного права". Зеленський приїхав до Вашингтона, щоб подякувати американцям від імені України. Але, насправді, – це ми повинні їм (Україні та українцям – iPress) дякувати.
Джерело: The Atlantic
