Дзвінка Матіяш, "Марта з вулиці святого Миколая".
Анотація
Повість Дзвінки Матіяш "Марта з вулиці Святого Миколая" адресована підліткам. Це історія дорослішання дівчинки, яка мріє стати художницею, становлення її як особистості. Це оповідь про життя її рідних і друзів, творчість і натхнення, живопис і музику, любов і втрату. І про народження нового життя.
Автор про книгу
Одного разу подруга Дзвінки Матіяш, іконописець Іванка Крип'якевич-Димид, запросила її на лекцію про свого вчителя – художника Карла Звіринського. Письменницю вразила історія стосунків юної дівчини та дорослого художника-педагога, тож вона захотіла, щоб і в її житті був такий вчитель. Для своєї давнішої книги «Історії про троянди, дощ і сіль» Дзвінка Матіяш написала декілька історій про цих героїв.
"На презентаціях я розповідала читачам про пана Карла та Марту і відчувала, що скучаю за ними. Це було дивно і незвично для мене самої, – розповідає письменниця. – Я пообіцяла, що напишу книгу присвячену Марті та її дружбі з педагогом".
У книзі головна героїня має багато дорослих друзів. Одна з них – літня жінка Поліна, яка внаслідок аварії пересувається на інвалідному візку. Поліна є для Марти джерелом постійного оптимізму. Марта приходить до неї, розповідає про свої погані настрої, сумніви. Поліна ніколи ні на що не скаржиться, вона завжди життєрадісна. І Марта не може зрозуміти, як таке можливо?
Про неповносправність
У квітні цього року Дзвінка Матіяш їздила на Схід: до Краматорська, Костянтинівки та Дружківки. Вона брала участь в одному проекті – школярі з цих міст писали листи, а письменниця мала їх оцінити та обрати переможця. Однак вона зробити цього не змогла. Для неї всі були переможцями. Ці листи Дзвінку вразили настільки, що вона вирішила поїхати до Краматорська і познайомитись з цими дітьми.
"На урочистому нагородженні я випадково сіла біля директорки школи, – пригадує письменниця. – На сцені фантастично танцював хлопець, а директор каже мені, що замість ноги в нього протез. Я подумала, скільки зусиль треба було докласти цій дитині, щоб так нас потішити. Потім співала дівчинка. В неї цукровий діабет. Часом на математиці їй стає погано, вона виходить в коридор, вколює собі інсулін і швиденько повертається, щоб докінчити задачу".
Насправді, всі люди – особливі, вважає Дзвінка, у всіх є набір особливих потреб, які не можуть бути задоволені в силу певних обставин: "Мені, наприклад, часом хочеться, щоб мене пожаліла мама, якої вже дуже давно немає зі мною. Наші особливі потреби завжди варті пошани. Якщо ми цінуємо інакшість один одного – тоді стає можливим діалог між нами".
Оксана Радушинська, "Метелики у крижаних панцирах"
Анотація
Повість Оксани Радушинської про дівчинку-підлітка, прикуту до візка після автомобільної катастрофи, у якій загинули її батьки. Чи зможе героїня знайти справжніх друзів і перше кохання? Чи зможе відкритись світові, перебуваючи у панцирі зі страху перед людським нерозумінням, перешіптуванням за спиною? Чи зможе довести усім довкола і насамперед собі, що найважливіше – це людська гідність.
Автор про книгу
Письменниця Оксана Радушинська пересувається на інвалідному візку. В роботі над книгою був момент, коли вона відчула, що описує дванадцятирічну героїню своєї книги з позиції себе теперішньої – людини, яка вже здолала комплекси, пов’язані з неповносправністю. "Тоді я зупинила себе. Хіба в підлітковому віці всі є впевненими, хіба нас не роздирають протиріччя?", – роздумує пані Оксана.
В головної героїні Ярини до того ж є обтяжуючі обставини – інвалідний візок. У дзеркалі вона бачить не людину, а лише конструкцію в якій змушена перебувати. "Разом з головною героїнею я знову пережила розчарування, сльози, образу, біль від того, що тебе жаліють. Адже цей жаль не зігріває, а пече, – зізнається Оксана Радушинська. – Разом з Яриною я змогла ту кригу, яка ще залишилася в мені, здолати, щоби стати метеликом".
Про неповносправність
"Якою не була б неповносправність, опускати рук не можна, – переконана пані Оксана. – Потрібно усвідомлювати свою цінність як особистості, як неповторного створіння, яке має свою місію на землі". Від радянського стереотипу, ніби людей з особливими потребами не існує, наше суспільство вже відійшло, вважає письменниця. Однак, варто пам’ятати – щоб подивитись в очі людині на візку варто просто дещо опустити погляд. І важливо, щоб це був погляд на рівних.
Андрій Бачинський, «140 децибелів тиші»
Анотація
В автомобільній аварії юний музикант Сергій втрачає не тільки батьків, сестричку, але й слух. Він мусить навчитися по-новому спілкуватися з ровесниками в інтернаті, подолати зневіру і відчай, аби важка втрата не вбила в ньому бажання жити. А також – вирватися зі злочинного кола і врятувати названу сестру від лиха.
Автор про книгу
Андрій Бачинський виріс у карпатському місті Калуш, де є два інтернати для слабочуючих дітей. З учнями цих закладів Андрій часто пересікався на таборах праці і відпочинку, які були популярними за Радянського союзу. "Часом ми з друзями знущалися над ними з притаманною дітям жорстокістю, насміхались з їх, як нам тоді здавалося, кривлянь, – розповідає письменник. – Певною мірою, ми заздрили їм – вони були згуртовані, дружні, відповідальні. Ми травили анекдоти, вони – працювали. Ми заробляли по п'ятнадцять рублів, вони – по сто п’ятдесят".
Багатьох з тих однолітків Андрій пам’ятав. Часто зустрічав їх у місті, помічав, як вони зміняються з часом: хтось з них в потязі продавав календарики, хтось – жебракув на базарі, хтось – спився. Письменнику було прикро це бачити, бо з дитинства він пам’ятав їх нічим не гіршими за інших дітьми. Він думав про те, чому так стається?
В кінці 90-х років Андрій Бачинський вперше потрапив на Захід. В Німеччині їх групу повезли на екскурсію в інтернат. Там були діти з неповносправністю опорно-рухового апарату. "Нас здивувало, як багато там було дітей, – пригадує письменник. – Вже потім я зрозумів, що в нас їх просто ховають. Мене також вразило, що там в цих дітях намагаються відкрити таланти".
Два роки тому Андрій Бачинський, будучи в Калуші, відвідав інтернати для слабочуючих дітей. В 90-х директор інтернату ходив по магазинах, базарах в Калуші і жебрав макарони, цукор, щоб діти не були голодними. На сьогодні ситуація в багатьох сферах почала покращуватись. Саме це світлі моменти автор прагнув показати у своїй книзі: в яке болото ці діти можуть впасти, але водночас, як можна з нього викарабкатись, коли поруч є люди, готові допомогти.
Про неповносправність
Енергія нізвідки не береться і нікуди не пропадає, переконаний Андрій Бачинський. Якщо в природа в чомусь обмежила дітей з особливими потребами, значить в чомусь іншому їх здібності надзвичайні: "Бетховен більшість своїх творів написав, будучи глухим. Рей Чарльз був незрячим. Нік Вуйчич, хоч немає без рук і ніг, їздить по цілому світу і надихає нас долати побутові негаразди і жити. Таких прикладів в світ безліч, от тільки чомусь в Україні їх не знайдеш. Стівен Хокінг, найвідоміший астрофізик, в наших умовах, напевно, був би замкнений десь в інтернаті".
Ставлення до дітей з особливими потребами в Україні, констатує Андрій Бачинський, стає значно кращим. "Однак нам варто вчитися бачити в них не лише особливі потреби, а й особливі таланти", – радить письменник.
Надія Калачова,
Центр духовної підтримки осіб з особливими потребами "Емаус"
