Ця школа з вигляду нічим не відрізняється від інших: чотири поверхи, просторі й світлі класи, під ногами скрипить дерев’яний паркет. Повз мене пробігає хлопець-старшокласник. Від його кроків підлога також скрипить. Він чує ці звуки лише завдяки слуховому апарату, прикріпленому до вуха. Як і всі інші вихованці львівської спеціальної школи-інтернату Марії Покрови, він має вади слуху.
Сьогодні в цій школі КВК: команда хлопців змагатиметься з командою дівчат у винахідливості й кмітливості. Заходжу до зали у опиняюся в колі вчителів, які ставлять мені запитання: ви хто? чому прийшли? журналіст якого видання? До гостей тут не звикли.
Зрештою мені вдається переконати їх, що я не маю на думці нічого поганого. Мені навіть дозволяють фотографувати дітей, але не зблизька. Тим часом починаються змагання.
Ведуча проводить короткий екскурс в історію, показуючи на екрані фото старих будівель Львова та розповідаючи про них. Жінка говорить тихо й супроводжує свої слова жестами. Її просять розмовляти голосніше – "для журналіста".
Вона веде далі – про Просвіту, Наукове товариство імені Шевченка, Пласт. Виявляється, словосполучення "заборонені радянською владою" можна продемонструвати жестами. "Радянська влада" показується зігнутими поперед себе руками – наче хочеш узяти щось об’ємне й охоплюєш пальцями.
- Пласт показувати як піонерів? – перепитує ведуча, коли мова заходить про цю організацію.
- Так, як краватку, - відповідає жінка, що сидить попереду мене. Це Віра Муць, сурдоперекладачка з Львівського телебачення. Якщо ви підете до інтерактивного музею "Таємна аптека" на площі Соборній, то також побачите її у відеоекскурсії. В інтернаті пані Віра викладає українську мову жестів, і ведуча раз у раз звертатиметься до неї, перепитуючи те чи інше слово.
Дітям дають перше завдання: написати оголошення про те, що у школі сьогодні відбудеться КВК. Однак виникає проблема: не всі розуміють слово "оголошення". Хлопцям підказують: "Ви знаєте, що сьогодні буде футбол, бо читаєте оголошення". Вони ствердно кивають і беруться за текст. Пишуть швидше, ніж дівчата, але з граматичними помилками.
Далі на екрані з’являється фото Андрія Садового з сім’єю. Дітям пропонують поставити міському голові Львова п’ять запитань. Дівчата обговорюють варіанти, а хлопці зазирають їм через плечі, намагаючись підгледіти.
- Скільки у вас дітей? Скільки вам років? Коли буде метро у Львові? Коли ви народилися? Коли ви потрапили до Верховної Ради? - У кількох питаннях школярі вживають "ти" замість "ви". Їм пояснюють, що необхідно вживати "Ви", і то з великої літери – з поваги до незнайомої людини.
Хлопців у залі чути більше, ніж дівчат: вони постійно спілкуються. Якщо хочуть привернути увагу чи показати емоційність, стукають руками по столах, тупотять ногами. Часом доходить до штурханів. Дівчата стриманіші. В кожній команді помітні лідери, які показують, як краще виконати завдання. Є й такі, що відсторонено спостерігають, відхилившись на бильце стільця.
У школі працюють троє глухих учителів. Вони викладають інформатику, малювання й фізкультуру. Вчитель фізкультури час від часу про щось перемовляється жестами з командою хлопців – певно, жартує, бо ті починають сміятися. Їхній сміх чути, я навіть розрізняю деякі слова.
Наступне завдання – складання пазлів – школярам дуже до вподоби. Западає тиша. Поки команди працюють, ведуча пояснює мені: "Вони дуже люблять пазли. Мають розширене поле зору, тому можуть охопити поглядом набагато більше предметів".
Тільки не називайте цих людей глухонімими, - попередили мене майже відразу. – Вони просто глухі, а не німі. Їх можна навчити говорити
Лариса Марченко викладає тут українську мову. Каже, що у школі є діти з різними рівнями глухоти. Апарати не роблять їхній слух добрим, а лише допомагають чути окремі сильні звуки. Наприклад, на вулиці дозволяють почути звуковий сигнал машини й відійти.
- Тільки не називайте цих людей глухонімими, - попередили мене майже відразу. – Вони просто глухі, а не німі. Їх можна навчити говорити.
Проте звукова мова в людей, що не чують звуків, зазвичай не розвивається. Для того, щоб вимовляти власні назви, вони використовують дактильну абетку, де для кожної літери є окремий жест. Для всього іншого є жестова мова.
У мові жестів є не лише частини мови, але й відмінки. "Це все дуже складно. Ми вчимо їх за спеціальною методикою", - каже вчителька. Навчати таких дітей важко. Наприклад, є слова "пень" і "кинь". Їм важко розрізнити, де іменник, а де дієслово. Спочатку вони вчать назви предметів, а потім те, що ці предмети можуть робити. У відомій фразі "глока куздра штеко будланула бокра й курдячить бокреня", що складається з неіснуючих слів, людина з нормальним слухом легко розпізнає дієслово. "А їм – і пень, і кинь, і синь – усе звучить однаково", - каже пані Лариса.
- Жестова мова – це їхня мова, але вони її добре не знають і вчать протягом усього життя. Над цим треба багато й наполегливо працювати. До того ж є відмінність між жестовою мовою Києва і Львова. Загалом ця мова дуже примітивна: "зелений", "молодий", "юний", "зелень" - усе один жест, - вчителька торкається пальцем до щоки.
Вона проти інклюзивної освіти для глухих. "Інваліди на візках можуть учитись у звичайній школі. Для глухих це нереально. У спеціальній школі глухі діти почуваються повноцінними людьми, а коли потрапляють у середовище, де говорять інші, а вони не чують, - замикаються в собі. Їм соромно, що вони не можуть нічого почути й сказати", - розповідає вчителька. Зараз в інтернаті вісімдесят учнів, і частина вагається, чи не перейти до звичайної школи.
Батьки, соромлячись глухих дітей, часто забороняють їм спілкуватися жестами прилюдно. Глухі діти ображаються на батьків, що ті не вчать жестової мови, аби краще їх розуміти: "ми ж вашу вчимо, чому ви не знаєте нашої?"
Тим часом у змаганні з рахунком 33:27 перемагають хлопці. "Вони активніші, швидше реагують, обирають собі лідера та об’єднуються навколо нього, - пояснює пані Лариса. – А кожна дівчина в нас – це особистість. Вона хоче, щоб слухали тільки її. Ось і маємо".
Вона розповідає мені: батьки, соромлячись глухих дітей, часто забороняють їм спілкуватися жестами прилюдно. Про це говорить і вчитель-дефектолог слухового кабінету Ганна Стасюк, що проводить невеличку екскурсію школою. Глухі діти ображаються на батьків, що ті не вчать жестової мови, аби краще їх розуміти: "ми ж вашу вчимо, чому ви не знаєте нашої?".
У кабінеті, де навчаються молодші класи, парти розставлені в формі кола. Вчителю так легше й зручніше порозумітись із учнями. Скоро має початись урок.
Восьмирічний хлопчик підходить впритул і дивиться мені просто у вічі, потім помалу починає оглядати мене всю. Я намагаюся не ніяковіти, всміхаюся. Він усміхається мені у відповідь і торкається моєї руки. Для нього дотик – важливе джерело пізнання світу. Лише після того, як учителька починає урок, він знехотя йде, але ще довго дивиться на мене з-за парти.
Знаєте, навіщо нам два вуха? Коли предмет падає на підлогу, ми повертаємося саме в той бік. Інформація на частку секунди швидше доходить до одного вуха, ніж до іншого. Тому ми можемо орієнтуватись у просторі. Якби ми мали лише одне вухо, то постійно шукали б поглядом джерел звуку
Дітей до інтернату беруть лише зі згоди батьків. Пані Ганна каже, що часто таких дітей занедбують, особливо в селі: "Дитина народжується глухою, але про це ніхто не здогадується. Їй виповнюється три роки, а вона не реагує на своє ім’я, хоча в побуті орієнтується. Батьки починають шукати виправдання: “та ще трошки, й розговориться”, “хлопчики починають розмовляти пізніше”. А проблема залишається невирішеною. Що з нею можна зробити в такому пізньому віці?". На її думку, діти повинні проходити обов’язкове обстеження в дев’ятимісячному віці. Ця практика дає дуже добрі результати, наприклад, у Нідерландах.
У кабінеті пані Ганни – сучасне обладнання, за допомогою якого тут роблять безкоштовне обстеження слуху як дітям (навіть немовлятам), так і дорослим. Дефектолог показує мені підручники, за якими вчаться школярі. Україномовної літератури не так і багато – раніше все перекладалося з російської.
Нові підручники мала б друкувати держава, але їй вистачає грошей хіба що на один слуховий апарат для кожної людини з вадами слуху раз на три роки. "У людини два вуха, - обурюється пані Ганна. – Обидва не чують. Як можна видавати один слуховий апарат? Адже люди з вадами зору не носять окуляри з однією лінзою!".
Директор школи Юрій Крамар на моє прохання пояснює "на хлопський розум", як людина сприймає звук: молоточок, коваделко, стремінце… "Знаєте, навіщо нам два вуха? Коли предмет падає на підлогу, ми повертаємося саме в той бік. Інформація на частку секунди швидше доходить до одного вуха, ніж до іншого. Тому ми можемо орієнтуватись у просторі. Якби ми мали лише одне вухо, то постійно шукали б поглядом джерел звуку", - говорить він.
Із тисячі новонароджених двоє-троє мають вади слуху. За словами пана Юрія, глухим людям важче, ніж незрячим, адже багато інформації ми отримуємо завдяки спілкуванню. Проте суспільство більше співчуває саме незрячим – їх легше виокремити в натовпі, тоді як глухі не вирізняються з-поміж інших, коли не спілкуються мовою жестів.
"У США інвалідам, у тому числі глухим, не платять пенсії, - каже директор інтернату. – Їх навчають і забезпечують робочими місцями – лише йди і працюй. А в нас держава ніби й підтримує фінансово, але фактично вмиває руки".
Я прошу дозволу поспілкуватись із школярами, й мене знайомлять із дев’ятикласницею Христиною. Саме вона під час змагань була найактивнішою в команді дівчат і дуже обурювалась, дізнавшись про поразку. За тутешніми мірками вона добре чує й розмовляє. Її вимова справді досить чітка, але, слухаючи запитання, вона весь час зосереджено прислухається. Сім місяців тому переїхала з рідними до Львова з Криму. Одягнена в яскраво-рожеве пальто, яке гарно пасує до каштанового волосся.
- Тут добре. Місто гарне і прикольне, - каже Христина про Львів. Їй подобаються всі предмети, а з позакласних занять вона найбільше любить малювання й шахи. В майбутньому хоче стати лікарем. У відповідь на запитання, чи знайшла вона тут справжніх друзів, Христина всміхається, обводить поглядом і рукою всіх, хто є навколо. Жест дає зрозуміти: їй тут справді добре.
Фото авторки
