iPress.ua поспілкувався з Андрієм погожого осіннього дня. Боєць з 17 липня лікується у військовому госпіталі у Львові. Він родом із Березного, що на Рівненщині, дружина Світлана не покидає його ні на мить.
Під час розмови Андрій тримав у руці великий кленовий листок, який допомагав йому відповідати.
Чим Ви займались до вторгнення Росії на Донбас?
Працював. Продавав у магазині радіатори, труби, все що стосується каналізації, опалення та водопостачання. Після роботи і після того як підпрацьовував у магазині, ремонти різні робив, таксував.
Як Ви потрапили в зону АТО?
Пішов добровольцем у березні. Тоді ще не було добровольчих батальйонів, я пішов та записався у військкомат. Запропонували військовим записатись на контракт. Було направлення у Львів, у 80. Приїхав сюди, підписав контракт. Загалом навчання десь тривало місяць-півтора, потім відправили на Схід.
Чи мали Ви до того часу якийсь військовий досвід?
Я служив у армії ще у 2000-му році, а таке не забувається.
Чи забезпечила Вас держава усім необхідним перед тим, коли відправила в зону АТО?
Зброю нам дали, бронежилети теж. Перед тим, як їхати до Донбасу, видали ще один комплект форми. Тоді волонтери ще так сильно не допомагали військовим, а більшість солдат забезпечувала держава.
Які функції Ви виконували на Донбасі?
Був водієм. Водій "Уралу".
Де саме дислокувалась Ваша бригада у зоні АТО?
В нас постійного місця дислокації не було, ми постійно пересувалися: тиждень були в одному місці - потім нас перекидали в інше. (Андрій не захотів розповідати про те, де саме він брав участь у боях, мотивуючи це тим, що "там нічого такого таємного і секретного немає, але для чого людям давати інформацію якщо потім з цього роблять проблему".
ЧИТАЙТЕ: Кожному своя війна
Проте таки зауважив, що був в Луганському аеропорту, біля Донецька, Слов'янська (він брав участь у звільненні міста 5 липня: артилерія теж з околиці міста допомагала українським бійцям здійняти державний стяг над будівлею міської ради) та Красного Лиману).
Скільки часу ви провели в зоні АТО?
15 чи 17 червня виїхали на Схід. Був до 17 липня, до поранення. Часто потрапляли у засідки терористів. Перший раз бойовики обстріляли нас із стрілецької зброї. Я так боявся. З часом, коли вже пережив обстріли із важкої техніки на Донбасі – думав: "що мене так налякало у той час".
Коли потрапляли у засідки – відстрілювались від бойовиків із автомобіля. Я в одній руці тримав кермо, в іншій – зброю.
У яких боях Ви брали участь?
Безпосередньо у певних боях ми не брали участі. В нас була команда стріляти, ми були артилеристами і стояли, наприклад, за декілька кілометрів до якогось місця, і підтримували артилерією наших солдат, а от коли були в Луганську, там вже було інакше. Там ми разом із нашими солдатами захищали аеропорт.
Розкажіть як саме було в Луганському аеропорту?
Нас постійно обстрілювали. Стріляли не із стрілецької зброї, а обстрілювали із важкої техніки. Я захищав Луганський аеропорт десь тиждень, може днів десять, а потім отримав поранення.
Хто обстрілював Луганський аеропорт?
Його обстрілювали не місцеві бойовики, адже вони не мають вишколу, а російські війська, або ж найманці. Терористи зазвичай використовують просто стрілецьку зброю, таку, що взяв і пішов стріляти, а тут у нас стріляли із важкої техніки та "Градів". Потрібні вміння, щоб нею керувати.
Яким чином Ви отримали ці поранення?
Я їхав у машині, якраз на території Луганського аеропорту і - почався обстріл. Зі мною в "Уралі" було ще четверо людей - їхали в кузові. Двоє солдат кинулись бігти – одному осколок снаряд влучив у голову, він вижив, проте оглух, інший теж отримав поранення від осколків і зараз досі лікується, третій теж поранений. Четвертий вижив, бо лишився на місці. Потім він розповідав, що невидима сила тримала його в кузові автомобіля. Мене ж після обстрілу я сам вибрався із машини.
Що було далі?
Чотири дні я лежав у підвалі Луганського аеропорту та чекав допомоги. Наші війська були в оточенні. Ногу мені ампутували одразу ж на місці. Лікарі були з нами, але вони не мали необхідного обладнання. Я не виню їх, я знаю, що вони нічого не використовували не за призначенням, просто на всіх всього не вистачало. Я лежав, замотаний у простирадло і чекав підмоги.
Як Вас врятували?
Ми знали, що четвертого дня, вдень, до нас приїде підмога, проте бойовики почали удень обстрілювати аеропорт. По нас приїхали лише вночі.
Під час обстрілу одна із ракет пробила дах аеропорту і впала за півтора метри від мене – пробила бетон. Я не знаю яким дивом вона не вибухнула. Згодом прибігли бійці і загасили.
За нами приїхали вже пізно вночі. Поранених солдат складали у кузов вантажівки із білим прапором та знаком Червоного Хреста. Я мало пам'ятаю з того, адже почав втрачати свідомість, бо за чотири дні втратив багато крові. Але коли ми їхали – бойовики обстрілювали автомобіль. Коли я почув ці постріли – почував себе щасливим, тоді я думав про те, що якщо ракета поруч мене не розірвалась - то це означає, що я обов'язково виживу.
Розкажіть, що допомагає солдатам зберегти життя у зоні АТО?
Як зберегти життя, коли по тобі стріляють? Є одна відповідь - молитися. Бо якщо тебе обстрілюють із "Граду", а ти не в укритті, то це єдине, що залишається для того, щоб вижити.
Опишіть як минав день в Луганському аеропорту?
Прокинувся живий і дякувати Богу. Не відчувалося ранок чи день, відчувалось лише день і ніч. Коли перший раз, вийшов на вулицю затемна, десь тижні два-три тому, так було дивно, що тихо і ніхто не стріляє, адже там вечір і ніч – весь час тривають обстріли. Якщо ніч - то повинні стріляти. Був один день, що ми грали у футбол. Зараз я розумію, що ми ризикували життям, адже якби терористи почали стріляти, то ніхто в паніці не сховався би. А так ми пограли.
Хто воює проти сил АТО на Донбасі, здебільшого місцеві терористи чи найманці?
Мало місцевих, місцеві більше просто допомагають, вони можуть, до прикладу, вирахувати, де колона військ їде. Це ще гірше ніж ти бачиш ворога і знаєш, що то ворог. А так він переодягнений і ти не знаєш, що ця людина може будь-коли тобі вистрілити в спину.
Як місцеві жителі сприймали українську армію?
По-різному. Були такі люди, що було страшно їм в очі дивитись. Не тому, що вони тебе ненавиділи, а тому що вони не розуміли чому вони тут і як їх стосується ця війна.
Були такі, що допомагали, не знаю наскільки щиро. Наприклад, коли ми стояли в одному селі, а вони теж там жили без води і без світла - то приносили нам холодну воду, ми ж їм давали натомість свою теплу. Це був ніби бартер, ми хотіли віддячити їм. В цьому селі ми зупинились, коли їхали дорогою в Луганськ.
Здебільшого люди вже розуміли, що таке ЛНР і, що таке Малоросія. Усвідомили що це, хоча так прагнули цього, але згодом вони побачили, що то переважно неконтрольовані бандити. Зараз місцеві жителі, які пожили з ними (терористами), з їхніми визволителями, вони вже проти бойовиків. Терористи забирали у жителів все, що їм треба було.
Ми питали місцевих мешканців про бойовиків: "Це вони вас захищають, як ви думаєте?" Вони нам відповідали "Та ні, та ні".
Є й одиниці, які марять тією Малоросією. Є багато "продажних", які в душі не мають своєї країни, і за гроші можуть зробити будь-що. Вони гнилі і непотрібні, які можуть рідного брата продати за копійки.
Розкажіть про свій найприємніший спогад за час вашого перебування у зоні АТО?
Їх є декілька. Один із них – це коли одного разу приїхала машина і нам сказали, що це гаряча вода, і кожен з нас може помитися. Пам'ятаю як всі туди швидко бігли, щоб на всіх вистачило води.
Другий спогад – це коли ми переїжджали з місця на місце, і нам хтось дав морозиво, всього декілька пачок, але це таке щастя було. Також щастям було з'їсти якоїсь домашньої їжі, коли заїжджали на базу і там була польова кухня: домашня їжа і хліб, а не сухпайки, чим ми зазвичай харчувались.
Опишіть найгірші враження чи спогади від війни на Донбасі?
Найгіршим було те, коли нас, солдат, не вважали за людей. Військове командування з їх "тупими" наказами. Якось ми переїжджали з одного місця на інше і їхали на снарядах. Машина була втричі перевантажена, до того ж на самих снарядах сиділи військові. Коли нам везли ці снаряди, в зону АТО, то їх складали по два у ящик. Боєприпаси були перекладені дошками. А потім, коли нам довелось їх везти, то в ящиках вони не поміщались, і ми складали просто так, один на один. Ми їхали на пороховій бочці. Буквально. Якби хоч одна куля туди потрапила - ми всі вибухнули б. Чому так, якщо в частині можна вліпити догану за те, що паркан не пофарбований, а з кого спитати за це, чого не було додаткових машин на розрахунок, коли повинно було бути ще дві-три машини? (на питання про те, чи може Андрій навести ще якісь приклади подібних дій керівництва, боєць просто змахнув рукою та сказав, що ще такого було багато).
Ще такий випадок був, дорогою до аеропорту, коли ми потрапили перший раз в засідку розвідкою. Ми зупинились і чекали. І серед нас був один старший чоловік, викладач у школі. Коли ми чекали, він розмовляв з донькою та сказав їй: "Не хвилюйся все буде добре". Йому було десь більше 40 років. Потім ми потрапили в засідку вдруге. Коли ми приїхали в аеропорт - його не було і чотирьох лише з нашої батареї. В мене теж є дві доньки, мені так тяжко було.
А Ви спілкувались зі своїми рідними, коли були на війні на Донбасі?
Рідні не знали, що я там був. Казав, що перебуваю на полігоні. Дружині лише сказав тоді, коли приїхав у лікарню сюди у Львів. Знали лише мої троє друзів. Жінка не знала, батьки також, просто самому тяжче було б, якби вона переживала. Я старався з жінкою говорити раз на день, а з дітьми намагався рідше. Коли поранили, то день не виходив на зв'язок, чи два. Дружина дзвонила - я бачив, що дзвонить, але не відповідав, бо розмовляти не міг.
Якби ви знали про те, чим завершиться ваше перебування в зоні АТО, чи поїхали б ви на війну?
Звичайно краще не знати. Адже важче приймати таке рішення, знаючи, що тебе поранять, і ти залишишся без ноги, і без руки, мабуть страх переборов би і важко було б. Але я переконав би себе такою думкою, що якщо щось повинно статись - то воно станеться і вдома, адже якщо написано, що випробування маєш пройти, то і вдома станеться, не обов'язково на війні.
Я записався добровольцем, бо дуже мучило, коли останній раз їздив на Майдан. Я не був з ними того дня, коли обстрілювали наших людей (йдеться про обстріли майданівців 20 лютого). Мабуть ще й це змусило мене діяти, що я в той час не був там, і жодним чином не допоміг.
Жертви серед українських бійців чи здача Донбасу Росії?
Віддати Донбас - це означає не цінувати самого себе. Ми віддали Крим і думали, що на тому все завершиться. Віддати Донбас – на тому все не завершиться: через трохи Путін захоче Одесу, після цього вони захочуть ще щось. Дуже шкода наших солдат, але війна не може бути без жертв. Звичайно, що жити всі хочуть.
Як ви ставитесь до перемир'я між терористами та силами АТО на Донбасі?
На мою думку перемир'я жодним чином не допоможе. Це лише зміцнює їх позиції. Якщо я не помиляюсь, це вже третє перемир'я і під час минулих спроб були лише втрати з нашого боку, адже вони стріляли, а ми не мали права відповідати. Я не розумію цього. Ну так, одна користь в тому, що менше гине наших людей.
В нас слабша армія, але я неодноразово казав нашим хлопцям, що не потрібно боятися, адже ми не нападаємо, а лише захищаємо нашу землю, і Бог з нами. Ще не було таких воєн, щоб окупанти перемагали.
Хто, на вашу думку, може зупинити агресію Росії?
Самі росіяни, створивши такий же Майдан, як і в нас був. Якщо прості люди скинуть Путіна там, то солдати з великою радістю повернуться додому, адже зараз вони просто виконують військовий наказ. Потрібно проводити інформаційну війну проти Кремля.
Чи допомагає Вам зараз держава лікуватись?
Мабуть держава забезпечує моє лікування, але чи правда це я не знаю. Приходять багато волонтерів та приносять допомогу, також допомагають незнайомі люди з-за кордону.
Що Ви плануєте робити далі?
Хочу й далі допомагати армії. Якщо треба буде, то звичайно я поїду і допомагатиму зі зброєю. Дуже багато людей питали: "чого ти туди їдеш". Я не можу тобі цього пояснити, якщо в тебе немає такого почуття всередині. Я присягу приймав на вірність народу України, хоч це було давно.
Я не хочу, щоб діти жили під ковпаком. Я б хотів, щоб вони жили у вільній країні. Не потрібно чекати, щоб російські війська прийшли сюди, вигнали тебе з дому і казали, як тобі жити. Треба йти і боротись зараз, поки не пізно.
