Піст – це час для того, щоб переглянути свої вчинки, ставлення до ближніх, покаятися на сповіді у гріхах. Це час для змін у собі. З чого ми б мали почати передусім?
Кожна людина повинна перш за все думати. І піст, на моє переконання, є часом, в який Церква закликає нас задуматися, що є найголовнішим. Якщо людина міркує про своє життя, про позитиви чи негативи і приходить до того, що найважливішим питанням є "Куди я прямую?!", тоді вона визначає кроки, якими повинна скоординувати своє життя для того, щоб досягнути свого ідеалу.
Для тих, хто ще не почав, рекомендую замислитися над запитанням: "Звідки я йду і куди прямую?". Якщо людина присвятить цьому хоча б 5 хвилин свого життя, тоді вона зможе скласти уявлення про те, як жити далі і що слід у цьому напрямі робити. А це, в свою чергу, залежить від того чи є людина християнином чи ні.
Михайло Димид. Фото: facebook.com/dymyd.mychajlo
Якщо ми вже говоримо про піст, то передбачаємо, що людина має бути хрещена. Хрещена – це ще не значить, що людина практично реалізовує той дар, який отримала. Бо саме хрещення – скарб, а вже від людини залежить чи вона сховала його, чи навпаки, розвиває і він приносить їй плоди.
Коли людина охрещена, то їй варто замислитись над тим, чи контактує вона з Богом. Для прикладу, якщо я маю телефон, то мені важливо, щоб він був заряджений, я слідкую чи є у ньому поповнення, чи можу дзвонити і чи можуть до мене дзвонити. Тобто, умовно, мобільним телефоном є сама людина, а оператором – Господь Бог. Поповненням і зарядженою батареєю є сповідь і Свята Євхаристія. Якщо особа вирішила обрати ціллю свого життя небо, а не пекло, тоді потрібно осмислити 10 Божих Заповідей і співвіднести їх зі своїми повсякденними вчинками. Якщо їх не виконувати, то тут математика проста, на зразок техніки, до якої при покупці додають інструкцію. Саме ми вирішуємо чи дотримуватися тієї інструкції, чи ні. Але ціллю є не функціонування пристрою, головна ціль – людське щастя. Особа може намагатися старанно працювати, бути найулюбленішою серед своїх колег чи друзів, але водночас бути нещасливою, а буває і навпаки.
Хрещення – скарб, а вже від людини залежить чи вона сховала його, чи навпаки, розвиває і він приносить їй плоди
Сповідь є купіль. Варто своєчасно усвідомити наскільки давно ми цю купіль приймали для того, щоб бути чистими. А у цьому нам допоможе розуміння речей та місць, які є в нас нечисті. Для цього існує іспит совісті, який можна робити через молитовник. Для прикладу, спробуйте відповісти на запитання: "Ким є мій бог?". Чи це родина, чи робота, чи гроші. Наша відповідь і буде нашим богом.
Святе Письмо вчить нас прощати наших близьких. Але після того, що пережила Україна і українці впродовж останнього часу зробити це надзвичайно важко. Як пробачити тих, хто вбивав нас, хто обманював і тих, хто зараз хоче розділивши Україну на частини, фактично знищити її?
Прощати – означає, що ми віддаємо остаточне судочинство Господу Богу і саме він вирішить вкінці, чи людина є доброю, чи навпаки і чи буде вона спасенною, чи ні. Ми, зі свого боку, маємо намагатися ідентифікувати зло, називаючи його, вказуючи на нього пальцями для того, щоб можна було відмежуватися від нього, не робити те саме, а навпаки – засуджувати і нищити. Людину, яка творить зло, маємо віддати під опіку Богу, для того щоб Він вирішував її долю.
Оскільки в такий час ми живемо у великій родині, в єдиному суспільстві, то нам потрібно людину, яка послідовно творить зло, відмежувати, ізолювати. Це і є юстиція, у значенні справедливості. Кожне суспільство має своїх суддів і вони повинні судити таких порушників. А відношення до Бога є справою кожної людини, так зване "особисте" із своїм Господом Богом. Отже, християнське прощення вчить відноситися з пошаною до кожної людини, приймати якою вона є і старатися її не осуджувати. А суспільство, зі свого боку, може цю людину якось карати за вчинені правопорушення. Та ця кара покликана не для помсти, а для того, щоб ця людина могла виправитися, а інші не мали спокуси повторювати її помилки. Це лікувальний метод для суспільства, але в нашому, нажаль, так не є. Воно радше пригнічує людську гідність і людина виходить із в’язниці зовсім іншою, пригнобленою.
На ваш погляд, які уроки винесли українці із революційних подій? Чи зникнуть ті речі, через які Майдан повстав, а громадяни стануть ввічливіші, законослухняніші, тощо?
Відповідь на питання залежить від особистого переживання кожним тих подій, які були на Майдані. Якщо хтось приїздив на нього із серйозним бажанням допомогти, то для такої людини Майдан не минув без сліду. Бо людина, яка приїхала і співпереживала зі своїм народом всілякі незручності, в ім’я свободи і справедливості, повинна була ставити для себе реальні питання про сенс життя. У цьому вирі, серед музики, галасу, стрілянини і штовханини, страху, диму, вогню панувала тиша, у яку кожний, хто відкривав своє серце, міг заглянути і отримати відповідь від свого Сотворителя. І людина, яка пережила такі відчуття буде іншою. Вона вже є іншою.
Фото: Yevhen Hlibovytsky / facebook.com
І тепер перед нею стоїть випробування. Чи зможе вона ті випробування та духовні дилеми вирішити у подальшому житті, коли буде тиск зла віч-на-віч. Коли, до прикладу, викладач запропонує студентові дати хабар. Адже можуть бути студенти, які висловлять своє обурення та заявлять про це відкрито і, більше того, вони спробують вивести цього хабарника на чисту воду. Але, звичайно, будуть і ті, які погодяться дати хабар. Це буде дійсно випробуванням.
Так само і в медицині. Тут для кожного потрібно буде визначитися чи ми будемо далі підтримувати гнилу систему української держави, яка не платить гідно своїм лікарям, чи ми скажемо: "Ні, пане доктор, вибачте. Я вас поважаю, але це не є справа між вами та мною, а це є ваша справа між вами і державою. Проявіть свою відповідальність, беріть її!" Такі випробування стоятимуть перед нами на кожному кроці і те, як ми будемо на них відповідати, засвідчить чи ми "зливаємо Майдан".
ЧИТАЙТЕ: Происходящее в Украине - сама настоящая гражданская революция, революция ответственности
Зрозуміймо, що насамперед потрібно зробити зусилля над собою, перебороти себе бодай у якійсь маленькій ділянці. Можна розпочинати від малого. Наприклад, якщо людина після Майдану почала говорити «Дякую», а до цього ніколи його не говорила, то це вже велика перемога. Тоді Майдан зробив свою справу, більше не треба. За рік вона може вже говорити і "Будь-ласка".
У серцях багатьох українців сьогодні є патріотичні емоції пов’язані із потребою захищати свою державу від зовнішнього агресора. Які поради ви можете дати, щоб патріотизм не переріс у відверту агресію?
Треба розуміти, що наша Батьківщина – це як власна домівка. Скажімо, якщо б хтось вривався до неї, то ми його спочатку зупинятимемо словами: "Що ви робите? Ідіть геть звідси!". Якщо цей злочинець не зупиниться, то ми почнемо кликати на допомогу сусідів чи міліцію. Якщо і це не допоможе, то будемо чинити спротив вже самі. Якщо він буде нападати, то ми, відповідно, відповімо нападом. Але не для того, щоб зробити зло, а для того, щоб захистити себе і своє життя. І в цьому випадку це є виправдана збройна інтервенція, бо ми перебуваємо у стані війни і тут нема що приховувати. Потрібно чітко називати речі своїми іменами, інакше не зможемо адекватно відреагувати. У цьому випадку збройне повстання є легітимне і благословенне Церквою проти якого вона не заперечує.
Випробування стоятимуть перед нами на кожному кроці і те, як ми будемо на них відповідати, засвідчить чи ми "зливаємо Майдан"
А для того, щоб не було злоби, потрібно роздумувати, молитися дискутувати. Є відповідна військова наука, яка вчить як зброя може допомогти захистити власне життя і домівку, дотримуватися справедливості.
На Майдані ми бачили, що священики мали найбільшу довіру серед повстанців. До них йшли за порадою, сповіддю, розмовою. Часто йшли люди, які взагалі не були хрещені або у мирний час рідко ходили до церкви. Чому так? Спрацьовує давнє прислів’я: як тривога, то до Бога? Чому в мирний час молоді люди не відвідують храми так, як би цього хотілося?
У таких екстремальних моментах, коли ми "на краю", часто ставимо собі питання, які нам щоденні проблеми просто виштовхують на бік. Чесна відповідь показує, хто чи що нами керує, куди ми прямуємо, що є для нас найбільшою життєвою цінністю. Чого ми прийшли на Майдан, у пошуках грошей, слави? Більшість людей прийшли на Майдан у пошуках свободи. Але ми не можемо бути вільними без Господа Бога, бо Він наш Творець і саме Він дає свободу і гідність. Тоді наше серце настільки відкривається, що ми знаходимо контакт – молитву. Не обов’язково бути "уцерковненими" чи знати якісь молитви, нам потрібне лише відкрите серце. Саме з цієї причини грішні люди різних конфесій, релігій і навіть атеїсти на Майдані настільки відкривалися, що мали контакт з Богом. Після цих подій вони приходили та говорили: "Отче, дякуємо Вам, що ви таким чином дієте".
Фото: AFP
На моє переконання, Майдан не є просто повстанням народу. Майдан – це паломництво, проща, пошук. Бо більшість людей, які приїхали на Майдан, не знали точно, що будуть там робити. У той момент в них було покликання, очевидно від Святого Духа. Саме він закликав прийти на Майдан. А через свої відкриті серця сила індивіда разом із силою сердець інших людей стає силою, яка творить вогонь – об’єднуючий вогонь, у якому людина робить більше, ніж вона могла собі уявити. Вона стає кращою, ніж коли-небудь думала про себе. Це і є те, що поєднує і формує згодом молитву. А священики можуть лише скерувати, бути посередниками. Очевидно у цьому і є їхня заслуга, однак основне вже відбулося – людина усвідомила! І цей процес має продовжуватися. Тоді він принесе щастя і самій людині, і її оточенню.
Майдан не є просто повстанням народу. Майдан – це паломництво, проща, пошук.
Чим зараз Церква може допомогти тому, щоб ідеї Майдану не були забуті?
Церква може допомогти, якщо наверне себе сама. На сьогодні і в самій церкві існує чимало проблем та суперечностей, які потребують свого вирішення. Передусім, що впадає у вічі, це церковне роз’єднання. Бо є люди, які вже були б готові стати християнами, але не стають ними через церковне роз’єднання. У них виникає запитання: "Що це за Церква, яка проповідує не Бога, а саму себе?". Необхідно не забувати, що Церква всього на всього залишається лише інструментом, а ціллю є Ісус Христос. Однак сьогодні акцент змістили.
Також Церква повинна вчитися розмовляти зі своїм народом. Ми спостерігали таке на Майдані, коли священики стояли і розмовляли з народом, намагалася робити все, що він робив. Священики були усюди – і під кулями, і на барикадах, і у медпунктах. Вони робили все, щоб бути у єдності з народом.
Михайло Димид, Олександр Дорикевич та Іван Гедзик. Фото: facebook.com/dymyd.mychajlo
Церква може допомогти, якщо наверне себе сама
Так само і в суспільстві після Майдану, потрібно, щоб було більше священиків серед населення, серед тих верств, де їх зараз немає. Це і є виклик для Церкви – не боятися йти ще глибше і ширше.
Піст це також час наводити порядок не лише в душі або оселі, але на роботі або в Інтернеті. Оскільки значна частина нашого життя минає у Фейсбуці, соцмережах, що порадите користувачам Інтернету – як би вони мали навести лад у своєму віртуальному світі?
Важливо задуматися, скільки годин на добу ми проводимо у цих мережах. Тоді помножити це число на 365 днів року і вирахувати скільки це буде місяців. Потім уявити чи готові ми стільки часу просидіти у кімнаті без вікон, дверей та спілкування. Бути ізольованими від світу. Якщо неготові, значить ми забагато часу витрачаємо на соціальні мережі. Зрозуміймо для себе, чи соцмережі є для нас інструментом, чи це є ціль. Чи часом не знаходимо ми себе самих у соціальних мережах?
Що дають вони мені, чи не забирають від мене реальності і є засобом втечі від неї? Чи роблять мене кращим чи гіршим? Якщо те, що я роблю мене ушляхетнює, то це прекрасно, супер. Якщо воно допомагає мені краще спілкуватися в реальному житті, то це також добре. Якщо ж воно мене ізолює – тоді варто задуматись. Це як ліки і як алкоголь – у невеликій кількості це добре, але у необмеженій – шкідливо. Думаю, що на сьогодні для нас більшою проблемою є телебачення. Те зомбування, яке ми отримуємо через телевізор шкідливіше за соціальні мережі, де ми можемо хоча б обирати контент. Під час останніх подій соцмережі взагалі довели свою важливість у справі інформування та згуртування народу.
ЧИТАЙТЕ: Рецепт перемоги в інформаційній війні простий: говорити правду, - Гузар
Минулого року я вимкнув взагалі свої соціальні сторінки, а цього року – у період постмайдану, я розумію, що навіть через соціальні мережі можу допомогти людям пережити усі події, які відбувались тоді. Бо навіть ті люди, які не були на Майдані можуть долучитися до нього через свою віру та своє християнство. Більше того, я з першого дня, з 26 листопада, ще коли відправляв літургію у підвалі Києво-Могилянської академії, говорив присутнім студентам, що найголовнішим є Майдан нашого серця. Якщо є в серці, то все буде добре, якщо немає – то й усі ці події не мають змісту.
Деякі авторитетні особи говорять, що після майдану люди занадто розслабилися, а тому наслідком ми маємо те, що відбувається на сході України. Чи дійсно це так?
Ні. Слабкою є ланка держави. І якби не було майданівців, то Росія б вже зайняла весь південь і схід України, бо держава не виконувала свою роботу. Якби були якісь десантні війська швидкого реагування і якби в перший день окупації Кримського парламенту його оточили і ліквідували тих людей, то не було б ескалації даного конфлікту. Однак, держава не виконала своє завдання. Своє слово владі вже сказав і народ: "ви не виконуєте свою роботу!!!" І потрібно було 2-3 тижні, щоб державні структури дійсно почали працювати. Вони б не спрацювали, якби не було Майдану. Тобто сам Майдан дуже чітко виконує свою роботу і після того, як люди почали з нього розходитись по домівках. Це не лише географічне місце, а насамперед – це люди, які розуміють, що все тепер залежить від них. Вони мають розуміння, що держава – не свята корова. Показовим моментом є те, що вже один міністр оборони пішов. "Не працюєш? Ми тебе критикуємо, вперше, вдруге, втретє. Нарешті – геть". І це нормально. Так має бути. Для прикладу: якщо у фірмі не працює якийсь робітник – власник його виганяє. Йому може бути й жаль, але він не може інакше. Так само і у нашому суспільстві.
Те, що збирають гроші на ЗСУ, те що намагаються самоорганізуватися: дехто вчиться орудувати зброєю, дехто – лікувати поранених, подивіться лишень на черги до воєнкоматів, – це прямий наслідок Майдану, інакше б народ так організовано, не чинив супротиву. А те, що є на сході – наслідок того, що держава не виконувала свою роботу. Це діяльність тих структур, які роками нас обманювали, жили відокремлено, в ім’я України, але за російським духом.
Чи ми можемо говорити про якусь метаморфозу серед молоді, чи стали студенти і молодь після подій Майдану старшими?
ЧИТАЙТЕ: Янголи Інститутської: історія п'яти сміливців, які під кулями рятували людей
Не думаю, що вони стали дорослішими, але переконаний, що вони вже були дорослими. Бо в іншому випадку не було б Майдану. Вони лише укріпилися у своїй зрілості. І це їм показало, що боротьба і з собою, і зі злом не проста справа. Ось це вони навчилися, і водночас позитивний досвід, що все має бути по інакшому: не від того, що хтось в один момент, щось зробив і світ одразу став іншим. А це показало, що досягнення мети потребує щоденної праці, щоденного контролю над владою, потрібно мати громадянську активність. Принцип "моя хата з краю" – не для мене. Суспільство усвідомило потребу у постійному докладанні зусиль для досягнення результату.
Приклад Небесної сотні. Що він дав людям, суспільству і кожному?
Люди, які були на Майдані, переважно всі були готові йти на смерть. Під тим вогнем, під тими кулями не можна було не подумати, "а що, якщо в мене потрапить куля?!" Це досить сильне відчуття, яке нам потрібно мати під час посту. Готовність до смерті ставить людину одразу на місце. Людина не повинна мати в собі жодних ілюзій і вона розуміє, що на цій землі так само як і у лоні матері. У лоні матері більше 9 місяців перебувати, з точки зору медицини, є поганим знаком. Потрібно виходити, народжуватись. Важкий перехід, але потрібний. Так само і в житті – кожний із нас має певний час, після якого мусить «виходити» для того, щоб жити далі.
І на Майдані, у ті трагічні дні, приходили хлопці, які хотіли посповідатися. Вони говорили: "Посповідайте, бо йдемо на смерть".
Це не означає, що вони йшли для того, щоб загинути, а радше те, що вони були морально до цього готові та усвідомлювали усю складність ситуації. Люди були готові віддати все, зробити необхідне, щоб це зло віддалилося.
ЧИТАЙТЕ: У "Пливе кача" міститься історичний код нації, - Ярослав Нудик
А люди, які померли, як і ті, які пролили кров, вони внесли на вівтар Батьківщини дорогоцінну жертву і ця кров привела до свідомості мільйони громадян. І саме їхня кров поєднала і дала розуміння, може й невідоме багатьом відчуття – ЦЕ МОЯ БОРОТЬБА. Це переконало навіть тих, хто сумнівався. Ті, хто сумнівався – перестав сумніватися, а хто був уже переконаний у своїй правоті – став ще більш рішучим у своїх діях. Саме це і стало значенням цього кровопролиття. Їхня смерть символізує також розуміння і готовність померти заради свого брата.
Фото: AFP
Це саме та благородність, яку ми зустрічаємо на престолі під час Служби Божої і вона може лише ушляхетнювати. Для того, щоб показати українцям, які вони герої, їм завжди розповідали про героїчні сторінки життя. Раніше любили говорити про козаків, пізніше, у деяких регіонах, про УПА та Крути. Однак досі для суспільства не було спільної об’єднуючої жертви. Саме з цієї історії буде будуватися нова міфологія, новий український народ і держава, яка йому буде служити і у цьому є величезна, не до кінця зрозуміла нам вартість всього. А що є люди, які на цьому спекулюють, то такі були завжди. Треба намагатися на них не зважати.
