Страх перед Майданом
– Раніше українців у Молдові ніхто не помічав. Але Майдан і подальші події на Донбасі все перевернули, – розповідає Дмитро Лєкарцев. Його українська мова ідеальна. Каже, що любов до мови в нього від мами, вчительки української мови та літератури. Десять років тому Дмитро заснував і очолив Асоціацію української молоді Молдови «Злагода».
За цей час удалося згуртувати близько трьох десятків активістів із проукраїнською та проєвропейською позицією. «Злагода організувала Марш вишиванок 21 травня в Кишиневі, коли кількадесят молдавських українців пройшли центром міста в національному вбранні.
– У декого з місцевих виникло враження, що в Молдові Майдан почався. Тут ніколи такого не було, щоб із українськими прапорами хтось ходив, –з усмішкою згадує Дмитро. Але проукраїнським активістам було не до сміху, коли вони відчули на собі негативне ставлення суспільства, підігріте політичними спекуляціями: – В наш бік почало лунати «фашисти», «бандери». Декому шкодили автомобілі, на яких були наліпки з українським національним орнаментом.
Дмитро Лєкарцев. Фото: Олена Марченко
Українофобія, каже він, не настільки масова, щоб звертати на неї увагу. Але побутові сварки є звичним явищем.
Із неприязню з боку співгромадян довелося стикнутись і молдавській журналістці Ользі, яка допомагає українській армії. Своє прізвище Ольга називати не хоче. Народжена в Кишиневі, вона прожила в Україні лише три роки, але змалку вважала себе українкою.
– Моя мама молдаванка, а батько українець. Коли він казав, що я наполовину молдаванка, я сперечалась, його це дуже злило, – Ольга говорить російською, бо соромиться своєї української. Каже, володіє рідною мовою не ідеально.
Вона допомагає всім, хто цього потребує – дітям у сиротинцях, літнім людям. «Сім років тому вперше поїхала до дитячого будинку. Тоді вирішила, що завжди буду допомагати всім, кому зможу. Іноді віддавала всі свої речі й навіть удома не мала в чому ходити. Але я чітко знаю: я зможу жити добре й бути щасливою в будь-який момент. А хтось може не встигнути», – розповідає дівчина. Коли Росія окупувала Крим, вона почала спілкуватись із українськими військовими, які перебували в оточенні на півострові.
– Я побачила по телевізору репортаж про події в Криму. Знайшла в соціальних мережах декого з наших морських піхотинців і запитала: «чим треба допомогти?». Так зав’язалося спілкування.
Тепер Ольга тісно співпрацює з українськими волонтерами: шукає кошти, передає на Донбас харчі й форму. Може годинами спілкуватись із військовими в соціальних мережах, називає їх не інакше як «мої хлопці». За її словами, громадяни Молдови, зокрема етнічні українці, ставляться до допомоги українській армії у кращому випадку байдуже, в гіршому – відкрито засуджують.
– Я – патріотка. Там, на Сході, такі самі українці, як я. Так склалося, що вони опинилися там. Вони цього не хотіли, але мають іти захищати Батьківщину. Я краще витрачу час на розмови зі своїми хлопцями, ніж буду комусь тут, у Молдові, доводити, є російська армія на Донбасі чи нема, – каже Ольга.
«Вибір предків»
– Ви задоволені тим, що накоїли? Що ви бомбите свої міста? Що у вас економіка впала? –запитує інший етнічний українець. Його звати Олександр Нестеровський, і він депутат молдавського парламенту від русофільської Партії соціалістів. Ми зустрілись в офісі цієї партії в місті Бельці на півночі Молдови.
Нестеровський говорить російською. Він народився в Молдові, але має в Україні багато родичів і каже, що інформацію про тамтешні події отримує з перших уст.
– Не дай Бог, щоб у нас було так, як на Україні. В нас, у Молдові, все нормально, все добре, спокійно, мирно. А у вас… Я Україну вважав ледь не своєю Батьківщиною. Але те, що сталося в Одесі 2 травня минулого року, для мене було просто шоком.
Етнічних українців із такими поглядами в Бельцях багато. Найчастіше на вулицях міста чути російську, й донедавна місцеві мешканці голосували за комуністів та соціалістів. Попередній міський голова (примар) Василь Панчук, який десять років керував містом, був членом Партії комуністів.
Такі наліпки мають автомобілі на вулицях Молдови. Фото: Олена Марченко
Такі настрої Нестеровськийпов’язує з тим, що мешканці Бельць не хочуть об’єднання Молдови з Румунією. Він наголошує, що тісний зв’язок із Росією для країни є «вибором предків». Але про об’єднання з Росією не йдеться: Партію соціалістів депутат називає «промолдавською».
І росіяни, й українці Бельць солідарні у своєму несприйнятті політики румунізації, наголошує редактор української газети «Рідне слово» Степан Лядрик. Цей невисокий сивий чоловік походить із Львівщини, та вже понад тридцять років мешкає в Молдові. Чого переїхав – не каже, лише філософськи констатує: «Життя дало тріщину і я до неї потрапив». У Бельцях пан Лядрик бере активну участь у діяльності Спілки українців Молдови «Заповіт», що розташувалась в Українському домі. Приміщення громада викупила й відремонтувала власним коштом. Одна з кімнат стилізована під українську світлицю. Тут панує культ Шевченка: на книжкових полицях – повне зібрання його творів, на стінах рушники з вишитим текстом «Заповіту», щоправда, цензурованим – без строфи про Бога.
Фото: Олена Марченко
У сквері біля Українського дому на початку 2000-х встановили пам’ятник Кобзарю роботи скульптора Івана Самотоса. На постаменті – цитата поета:
Всім нам вкупі на землі
Єдиномисліє подай
І братолюбіє пошли…
У 2012-му прихильники об’єднання з Румунією проводили в Бельцях акцію; тоді все закінчилося сутичками між уніоністами й місцевими мешканцями.
– Основне дійство відбувалося тут, у сквері. Я боявся, аби мені з Шевченком чогось не зробили, – згадує Лядрик і розповідає, що врешті місцеві вигнали з міста агресивних уніоністів.
Національні меншини чинять опір румунізації, бо бояться розчинитись у чужому культурному середовищі, вважає двадцятип’ятирічна Марія Міхаела Попеску. Чорнява енергійна дівчина народилась у Чернівцях, її тато українець, а мама єврейка, що довго прожила в Румунії. Після розлучення батьків Міхаела залишилась із мамою та здобула в Румунії юридичну освіту.
– Мене виховували по-молдавськи, але в родині завжди називали хохлушкою, – розповідає вона. – Це через те, що поведінкою я більше схожа на українку, ніж на молдаванку.
Міхаела не бачить різниці між молдаванами й румунами, але визнає, що до об’єднання країни не готові.
– Якби мене роки три-чотири тому, коли я навчалась у Румунії, хтось запитав, чи мають наші країни об’єднатися, я, безперечно, відповіла би ствердно. Та вже в Молдові я побачила, що тут багато національних меншин: українці, росіяни, болгари. Вони не знайдуть себе в Румунії, – тому, на думку дівчини, Румунія з Молдовою мають залишатись партнерами, але не більше.
Хто винен і що робити
Страх перед Європою та прагнення шукати захисту в Росії виникають у молдавських українців не на порожньому місці. Більшість отримує інформацію з медій, що пропагують кремлівські ідеї, констатує Степан Лядрик. Під впливом російських ЗМІ сформувались і уявлення місцевих українців про Майдан.
– У цьому сквері ми робили велику панахиду по Небесній сотні. А коли в Одесі сталися події 2 травня, наш будинок обклеїли всякими плакатами… Боялися, що щось може статися. Потім і за загиблими в Одесі зробили панахиду, але вже в церкві.
В Українському домі в Кишиневі. Фото: Олена Марченко
Пан Лядрик власними силами видає газету «Рідне слово». Раніше видання розповсюджувалось безкоштовно, але тепер на друк бракує коштів, тож читати газету вже рік можна лише онлайн. Ця газета, наголошує редактор, є єдиним неупередженим джерелом інформації про події в Україні, доступним у Бельцях.
– Люди просто не мають альтернативи. А когось у чомусь переконувати немає сенсу. Ви самі бачили результати виборів, – додає пан Степан, натякаючи на результати місцевих виборів 14 червня. Три чверті виборців Бельць обрали примаром бізнесмена Ренато Усатого, що має політичні й бізнесові зв’язки з Росією.
Почасти у проросійській орієнтації більшості молдавських українців винна українська влада, що не приділяє достатньої уваги роботі з діаспорою, вважає Дмитро Лєкарцев:
– Як можна не звертати уваги на триста тисяч українців? Не зміцнювати зв’язки з ними, не робити нічого для того, щоб ці люди почувались українцями? Російська пропаганда дуже сильна, «русский мир» тут проникає в мозок дітей іще зі школи. А українці тут не свої й не чужі, не зрозуміло, хто. Вже зараз у Молдові виростає покоління українців, які забули свою мову.
Він уважає, що Україна повинна по-новому працювати з діаспорою: шукати серед української громади лідерів, готових працювати над відновленням зв’язків з історичною батьківщиною, та створювати джерела альтернативної інформації про події в Україні.
– Гірше, ніж є зараз, бути не може, – каже Дмитро. – Зараз ми всі повинні докласти зусиль, щоб змінити ситуацію. Хоча б потихеньку, крок за кроком, поки ми не досягли межі, за якою буде вже пізно.
Олена Марченко, Молдова. Спеціально для iPress.ua
