Продовження. Читайте також першу частину інтерв'ю із Андрієм Юрашем "Проросійська група в УПЦ МП є суцільно марґіналізована".
- Наскільки великим є вплив на церковну політику, на внутрішнє життя УПЦ МП "православних бізнесменів" на кшталт Вадима Новинського, Андрія Деркача, Ігоря Рибакова та Віктора Нусенкіса? Якою буде їх роль у обранні нового предстоятеля УПЦ МП?
- Будь-яка Церква, не лише православна, але й католицька, потребує сильних меценатів. У теперішньому суспільстві, з економічно збіднілою громадою, без потужних зовнішніх інвестицій жоден серйозний церковний проект не може бути реалізований.
Але з іншого боку Церква не зорієнтована на те, щоб якісь політичні погляди цих діячів-меценатів та спонсорів приймати, як якусь обов’язкову рацію і керівництво до дії. Згадані вами особи в політичному полі не є однозначними і не є однодумцями. Новинський взагалі нова фігура для українського політикуму. Його вважають радикально проросійським. Хтось є поміркованим, хтось зорієнтованим на теперішню владу. Тобто, серед церковних спонсорів є люди з абсолютно різними політичними поглядами.
Віктор Нусенкіс. Фото: sled.net.ua
В УПЦ була одна спроба Нусенкіса на одному із архієрейських соборів провести зовсім інші, ніж бажала церковна більшість ієрархів, зміни до статуту. Це закінчилося тим, що церковна громада не прийняла цього диктату, категорично відмовилася підкоритися тискові та шахрайському маніпулюванню з боку кількох ієрархів, які діяли у співпраці з цим донецьким бізнесменом, прагнучи посилити свої позиції у Церкві. Правда, Нусенкіс припинив пряме фінансування Київської митрополії, зосередившись на фінансуванні проектів з проросійською орієнтацією і якихось єпархіальних на рівні Донбасу. При цьому Церква загалом нічого не втратила: навіть навпаки – отримала очевидні моральні дивіденди і бонуси. Натомість екзальтована і неадекватна, невідповідна до сучасної ситуації позиція цього ієрарха отримала належну оцінку і відійшла, як це й мало статися, на маргінес.
Я не думаю, що, незважаючи на розмір будь-яких інвестицій, голос церковних меценатів може бути визначальним чи вирішальним для Церкви як інституції. Я думаю, що ці церковні спонсори не розуміють і навіть не прагнуть розуміти всієї глибини церковної ситуації. Для них важливий сам факт спів дії з Церквою як один із способів суспільної легітимізації. Через свої кошти вони намагаються додатково посилити позитивні моменти свого іміджу і "купити індульгенцію" на якісь дії у майбутньому або за те, що не зробили в минулому. Я думаю, що в більшості випадків у їхні прямі плани навіть не входить впливати на Церкву.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як Російська православна церква переписує історію Росії
Звісно, що це твердження є справедливим за якимись винятками. Один я вже назвав – Нусенкіс. Але це одіозна фігура, яка відзначилася багато чим, що викликає і критику, і усмішку у широких колах. Зокрема, він намагався на своїх підприємствах вводити обов’язкове відвідування богослужінь, ледь не обов’язкову сповідь. Це викликало лише іронію і неприйняття у вужчих та ширших суспільних колах. На церковному рівні це також спричинило відторгнення. Будь-яка серйозна інтервенція у церковні справи заангажованих до справ через свої гроші бізнесменів навряд чи буде успішною.
"Є два потужні предстоятелі, які вже більше 20-ти років радикально впливають на церковні процеси в Україні"
- У випадку, якщо до влади в УПЦ МП все ж прийде "російська партія", що робитимуть "автономісти" – змиряться і спробують підлаштуватися чи нас чекає новий етап розколу українського православ’я? З іншого боку, якщо переможуть автономісти, що робитиме "російська партія"?
- Я не хотів би прогнозувати, бо все залежатиме від того, як відбудуться вибори і хто керуватиме Церквою. Позиція митрополита Володимира досі була зрозумілою. Він давав можливість існувати і діяти усім. І відвертому автокефалісту митрополиту Черкаському Софронію, який єдиний заявляв, що УПЦ має стати автокефальною, і він давав також можливість діяти тим, хто казав, що православ’я в Україні не може бути поза Московською церквою. Якщо громада УПЦ хоче й далі зберегтися цілісною, вона має обирати таку саму компромісну фігуру, як митрополит Володимир. Якщо прийде радикальний прихильник одного або іншого табору, то в УПЦ можливі переформатування.
Не треба забувати, що УПЦ не живе в абсолютному вакуумі, вона живе в рамках українського суспільства. В цьому суспільстві виробляються певні пріоритети, певні стратегічні бачення церковного розвитку. А беззаперечна тенденція, яка посилюється протягом останніх 15 років – це збільшення відсотку тих, хто хоче бачити в Україні реально незалежну, щонайменше автономну або й автокефальну, церкву. Я думаю, ця обставина змушуватиме церковних ієрархів розуміти і належним чином реагувати на цей виклик.
Фото: tsn.ua
Ще одна обставина, яка не може не впливати і на позицію УПЦ, і на позицію її лідера в майбутньому – це існування інших православних церков, досить впливових, які пропонують суспільству саме ту церковну свідомість і ідентичність, на яку є домінуюче суспільне запотребування. Йдеться у першу чергу про Київський патріархат.
Тому чинник пошуку православної єдності у найближчому та перспективному майбутньому буде дуже важливим. А пошук єдності може бути тільки на основі компромісів. Компроміс – це не радикальна позиція, це пошук і взаємні поступки двох чи більше сторін.
Хотів би згадати в цьому контексті унікальну ситуацію, яка виникла місяць тому у Львові і якої не було впродовж всієї історії незалежної України. Єпископи в одному місті підписали спільну заяву і декларацію на підтримку однієї з вимог Української Православної Церкви. Це були митрополит Київського патріархату Димитрій, митрополит УАПЦ Макарій і єпископ Львівський і Галицький Української православної Церкви Філарет. У такий спосіб, формально демонструючи єдність стосовно конкретного практичного питання (виділення землі і приміщень для УПЦ), всі православні насправді задекларували свою стратегічну єдність і спільність. З погляду багатьох експертів і церковних діячів – це унікальне явище, яке свідчить, що комплекс порозуміння і взаємопритягнення здорових сил, об’єднаних навколо ідеї самоцінності Українського Православ’я, у православному середовищі домінує над комплексом протистояння і упередження. Тобто негативізм переходить на другий план. На перший план виходить почуття загальноправославної єдності, що з іншого боку викликає небажання і нерозуміння опонентів цієї єдності – марґіналів різного штибу, які об’єктивно присутні в усіх юрисдикціях і завжди будуть протистояти об’єднавчим зусиллям.
До речі, процеси знаходження ґрунту для загальноправославної єдності у масштабах України починають серйозно турбувати та навіть лякати іншоконфесійні стосовно Православ’я церковні середовища. Хоч на словах усі підтримують зближення православних у державі, але одночасно всі чудесно розуміють, що в разі виникнення потужної православної юрисдикції, яка об’єднає абсолютну більшість православних віруючих та православних організацій, "акції" інших Церков суттєво девальвуються, а їхні впливи,які зараз є суттєвими на фоні розділеного та організаційно роз’єднаного Православ’я, будуть відсунені на суспільний та церковний маргінес.
- Не секрет, що зближенню УПЦ КП та УПЦ МП не в останню чергу заважає особа Патріарха Філарета. Нещодавно він визначив свого наступника – митрополита Єпіфанія. Чи означає це, що Філарет за певних умов може піти на пенсію, давши поштовх об’єднанню православних Церков?
- Можливо. Але в цей момент ще важко говорити про якісь конкретні моделі об'єднання, хто кому має поступатися. Є два потужні предстоятелі, які вже більше 20-ти років радикально впливають на церковні процеси в Україні.
Однак, я назву лише один факт, який, на мій погляд, свідчить про те, що здавалося ще вчора абсолютно нереальним, сьогодні чи завтра може бути абсолютно реалістичним. Я маю на увазі поцілунок любові між митрополитом Володимиром і патріархом Філаретом під час відкриття виставки у Мистецькому Арсеналі у часі урочистостей з нагоди 1025-річчя Хрещення. Уявити таку ситуацію рік або два тому було нереально! Зокрема, в українській ситуації, коли внутрішньоправославні взаємини детермінуються не тільки церковною свідомістю, але й свідомістю культуральною, впливами історичного характеру і, звичайно, політичними чинниками, які хочуть і прагнуть шукати опори у церковній ситуації!
Митрополит Володимир, патріарх Філарет. Фото: gazeta.ua
Що я маю на увазі під політичним чинником? Усі українські президенти кожен в свій спосіб підходили до ідеї потреби вибудовувати лінію своєї поведінки щодо православного питання базовану на засадах, якщо не автокефалізму, то, принаймні автономії. Леонід Кравчук багато приклався до того, щоб утворилась УПЦ КП як модель і образ незалежної Церкви. Всі, хто не побачив себе в Московському патріархаті, тоді змогли вільно себе почувати в рамках патріархату Київського.
Леонід Кучма почав з радикальної прихильності до УПЦ, а закінчив свій другий термін категоричними наполяганнями і намаганнями легітимізувати УПЦ, як автономну Церкву, і на її основі об'єднати всіх православних, щоб утворити у майбутньому автокефальну Церкву. Цю політику реалізовував видатний релігієзнавець Віктор Бондаренко, тодішній голова Державного комітету України у справах релігій.
Про Ющенка навіть не варто нагадувати, знаючи, наскільки активною була його позиція стосовно церковних питань та бажання зробити "церковний" компонент одним із найяскравіших елементів всього періоду президентства.
Віктор Янукович на новому етапі повторює шлях Кучми. Ще два роки тому його однозначно пов'язували із радикальними проросійськими групами, а цьогорічні заяви на святкуванні річниці Хрещення Русі про те, що він не допустить жодних зовнішніх втручань в українську церковну ситуацію, і які взагалі звучали погрозливо і однозначно були адресовані нікому іншому, як московському церковному центрові, свідчать про перехід теперішнього українського президента на прийняття та зреалізування зовсім іншої парадигми.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чим греко-католицькі церкви відрізняються від православних. Суб'єктивний погляд
Скидається на те, що він також переформатовує свою політику і ставлення до православних церков. В контексті політики цього Президента, його намагання шукати і утверджувати з одного боку проєвропейський вектор, а з іншого – шукати для цього загальнонаціональну єдність або, принаймні, формувати абсолютну суспільну більшість, можна сподіватися, що загальнонаціональні консолідаційні потуги стосуватимуться і церковного питання.
"В Україні 16 тисяч парафій. Це найбільша православна спільнота у світі! Тут Москва на жодні поступки не піде"
- Чому Константинопольський патріархат, який має певні історичні підстави вважати Україну своєю канонічною територією, зайняв щодо українських справ позицію пасивного спостерігача?
- Константинопольський патріархат – це досвідчений гравець і дипломат. Є низка чинників, які на сьогодні унеможливлюють різке і категоричне ангажування патріарха Варфоломія в українську проблематику. По-перше, там прекрасно розуміють, що будь-яке втручання в українську ситуацію не може бути визнане Москвою. Це призведе до розколу у світовому православ’ї. Вина за розкол, принаймні моральна, ляже на Константинополь.
У 1995 році був такий конфлікт, навіть припинення євхаристійного спілкування між Московським і Константинопольським патріархатами через схожу ситуацію в Естонії. Там всього лише кілька десятків парафій. Але декілька місяців два патріархати перебували у відвертому протистоянні. Цю ситуацію можна екстраполювати на Україну, де є більше 16 тисяч парафій. Це найбільша православна спільнота у світі! Тут Москва на жодні поступки не піде. Не піде навіть на той проміжний варіант, на який вона погодилася в Естонії – існування двох юрисдикцій – Московського патріархату і Константинопольського.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чому церква так себе поводить?
Другий фактор. У 2008 році Константинополь пригрозив втручанням в українську ситуацію, і Москва відчула, що за певних обставин, при державному сприянні, Константинополь міг би наважитися і, за деякими джерелами, був готовий утворити тут свою юрисдикцію: не визнавати автокефалію української Церкви, а утворити власну структуру у формі митрополії, яка потім, через деякий час, могла б ставити питання про автокефалію української Церкви. Усвідомивши теоретичну можливість такого сценарію і реалістичність предметного втручання Вселенського патріархату в українську ситуацію, Москва "купила" констатовану вами сьогоднішню мовчанку Константинополя кількома принциповими для нього моментами.
Патріарх Варфоломій І, Митрополит Володимир (праворуч). Фото: chasipodii.net
Якими? По-перше, підтвердженням своєї згоди на визнання за Константинополем першості честі у православному світі, як першої за честю православної кафедри і, відповідно, її предстоятеля. Відомі київські події, пов’язані з приїздом сюди патріархів Варфоломія і тоді ще Алексія ІІ відбулися в останні дні червня 2008 року, а вже на самому початку жовтня Константинопольська патріархія скликала у Стамбулі нараду глав усіх православних церков щодо скликання загальногоправославного собору. Такого зібрання не було кілька десятків років перед цим, бо відповідні наміри константинопольської кафедри перманентно "торпедувала" Москва. Тобто, в замін за визнання першості честі в православній ойкумені Константинополь формально або неформально, на довший час або на коротший, але погодився не втручатися в українську ситуацію.
Другою поступкою було те, що московська Церква погодилася, що в усіх країнах, де існує православна діаспора, утворюються єпископські конференції усіх канонічних церков, і у них головують місцеві єпископи відповідно до диптиху: тобто, за існування кафедри, підпорядкованої Константинополю, її єпископ автоматично очолює такі єпископські зібрання, а далі – Александрійська, Антіохійська, Єрусалимська юрисдикції і, нарешті, аж п’ятою – Московська патріархія.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "В російського православія нема друзів"
На основі знайденого порозуміння, досягнутого за рахунок так званого «українського питання», активно просувалися деякі заходи і точилися різного роду дискусії щодо скликання згаданого загальногоправославного Собору. Але на заваді зреалізуванню цієї ідеї знову ж таки стала Україна, але вже в новій іпостасі. Важлива проблема, заради якої мав би бути скликаний цей Собор, – бажання знайти підстави і формули проголошення автокефалії. Однак, на сьогодні стало зрозуміло, що жодним чином це питання зараз не може бути погоджене між Москвою і Константинополем.
Себто, неформальна угода 2008 року зараз перестає діяти, бо тривають активні перемовини і дискусії між Константинополем і Москвою, хто має давати автокефалію. При тому ніщо не свідчить, що може бути досягнутий консенсус між двома церквами з цього питання. Москва вважає, що автокефалію має надавати і визнавати так звана "материнська церква", і, якщо йде мова про Україну, то це виключне право Москви надати такий статус, якщо вона цього захоче. Зрозуміло, що Москва цього ніколи не захоче. Натомість Константинополь наполягає, що автокефалію мають давати на загальномуправославному Соборі за згодою всіх православних церков або за консенсусом з подачі першої за честю кафедри – Константинопольської. Тобто всі православні Церкви мають бути причетні до вироблення і вдосконалення диптиху, через визнання нових автокефалій у тому числі, відповідно до існуючої у конкретний момент всесвітньої конфігурації усередині православної спільноти.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Пробуждение русского православия
І остання причина, чому мовчить Константинополь. Тому що він не бачить на даному моменті загальнонаціональної єдності і повного сприяння цьому процесові з українського боку. По-перше, немає цілковитої єдності у цьому питанні навіть між православними. Є три впливові групи, які по-різному це бачать. Автокефальна Церква готова хоч сьогодні йти під омофор Константинополя, Київський патріархат натомість не хоче перетворюватися на структуру Константинополя, а лише прагне визнання ним вже де-факто існуючої автокефалії, у Московській церкві ситуація ще складніша – є певні групи, які були б готові до різних сценаріїв поновлення єдності з Константинополем, але також є й ті, хто категорично проти цього, вбачаючи в організаційній єдності з Москвою обов’язкову передумову церковної місії і навіть особистого спасіння. Зрозуміло, що констатована ситуація може породити розкол.
Віктор Янукович, Патріарх Кіріл. Фото: Анатолій Степанов для iPress.ua
Щось подібне у в українському політикумі. Чітка позиція президента Януковича і теперішньої еліти щодо питання українських церков починає вироблятися лише зараз, досі ж вона була аморфна або й цілком спрямованою в інший бік.
Отож, через цілу сукупність обставин і передумов Константинополь на сьогодні не бачить реального ґрунту і можливостей, щоб щось змінити в Українському Православ’ї, а тому й знеохочує його до активнішого ангажування в українську ситуацію.
"Імідж УПЦ МП однозначно є набагато вищим в українському суспільстві, ніж репутація самого Московського Патріархату у російському"
- Як би ви оцінили ситуацію в УПЦ МП загалом? Чи відбилися на ній репутаційні скандали у РПЦ – історії з розкішним життям церковної еліти, п’яними священиками, які скоюють смертельні ДТП, справа "Pussy Riot" врешті-решт?
- Мені здається, що УПЦ МП у контексті цих скандалів є не стільки спадкоємцем і наступником скандалів пов’язаних з РПЦ у Москві, як частиною конфігурації, яка відрубно від Москви складається в Україні. Отриманий нею ступінь незалежності і самостійності є гарантом того, що ті репутаційні скандали, які однозначно негативно відбивалися на іміджі патріарха Кирила і на становищі та на рівневі неформальної суспільної легітимізації Російського Православ’я у самій Росії, не заторкнули прямо УПЦ. Українська православна Церква в багатьох моментах намагається провадити власну ідентифікаційну лінію.
Найвідоміше – це останнє звернення і підтримка предстоятелем Церкви євроінтеграційного вектору української політики. Відома заява митрополита Володимира ще 2008 року, що УПЦ є спадкоємицею різних культурних традицій і тому не може не дозволяти світоглядний і навіть цивілізаційний плюралізм. Тобто, існуюче зараз дистанціювання УПЦ МП від московського патріархату дозволяє їй виробляти власний імідж. Я не кажу, що він ідеальний, що він з аурою непомильності, але він однозначно є набагато вищим і більш шанованим у відповідному (українському) суспільстві, ніж репутація самого Московського Патріархату у відповідному (російському) суспільстві. Якщо УПЦ прагне зберегти й надалі нарощувати свій позитивний імідж у суспільстві, в якому вона здійснює свою місію, то подальше її дрейфування у напрямі більшого усамостійнення – це процес закономірний і невідворотний.
Андрій Юраш, релігієзнавець, доцент Львівського національного університету ім. Івана Франка. Викладач Католицької духовної академії, православної та греко-католицької семінарій. Член правління міжнародної наукової організації — Асоціації з вивчення релігії у Центральній та Східній Європі.
