Снайдер вважає, що для написання хорошої історії потрібно серйозно ставитися до поганих ідей. Автор застосовує цей же принцип до підготовки статей про поточні події. "Погані ідеї мають значення, – каже він. – Вони мають власну послідовність і власну силу". Невдовзі після того, як Снайдер опублікував "Криваві землі", помітив, що путін, який перебував на посаді прем'єр-міністра рф, з тривожною частотою говорить про важливу єдність росії та України. У 2013 році він відвідав Київ з нагоди 1025-ї річниці хрещення князя Володимира Великого. Тут, за словами американського історика, путін "виголосив божевільну промову про те, що Україна та росія стали єдиним цілим завдяки хрещенню, і ніхто нічого не може з цим зробити, тому що це поза політикою". Це була духовна істина: по суті, ніби так зробив Бог.
У листопаді того ж року в Україні почалося повстання на Майдані, викликане раптовою відмовою президента України Віктора Януковича (під тиском росії) підписати Угоду про асоціацію з Європейським Союзом. 3 лютого 2014 року Снайдер опублікував статтю у New York Times під заголовком "Не дайте путіну захопити Україну". Посилаючись на дедалі гучніші заяви російського лідера про бажання створити Євразійський союз, який би склав конкуренцію ЄС, а також на російських чиновників, які відкрито обговорювали питання розділу України, він попередив, що путін може спробувати організувати державний переворот у Києві. Якщо це не вдасться, то він може розглядати "збройне втручання" як єдиний спосіб зберегти обличчя.
Снайдер каже, що його застереження було "вимушеним рішенням", яке ґрунтувалося на відчутті, що путін керує українською політикою більше, ніж люди усвідомлюють. "Коли я читав ті гнівні речі, які він публікував у російських газетах про цивілізацію, його гнів не здавався тактичним. Здавалося, що це йшло звідкись із глибини". Іншим фактором, який викликав підозру Снайдера, було "дуже помітне посилення антиукраїнської пропаганди на кшталт: "вони нацисти, вони геї, вони – геї-нацисти". На російському телебаченні в листопаді та грудні 2013 року це стало дуже карнавальним, і наштовхнуло на думку, що щось готується.
Стурбованість Снайдера російською агресією не знайшла розуміння в інших. Тогочасні західні новини неодноразово запевняли своїх читачів, що путін не поспішатиме. ("Більшість експертів... відкидають можливість застосування військової сили", – писала газета Times через тиждень після публікації статті Снайдера). Сергій Плохій, український історик з Гарварду, який товаришує зі Снайдером, був упевнений, що стаття зайшла надто далеко. Проте лише за кілька тижнів після втечі Януковича з країни росія захопила Крим і відправила війська на схід України. Плохій розповів, що незабаром після цього він розмовляв зі Снайдером і сказав йому: "Гаразд, я думав, що ти повний псих".
Снайдер згадує, що на момент вторгнення існувала тенденція ставитися до росії як до невдалої або корумпованої версії західної ліберальної демократії. Але і американський, і німецький погляди на путіна полягали у тому, що його не сприймали як самостійного гравця. Західні політики вважали, що росіяни намагаються здійснити перехід, але їм, бідолахам, важко, тому вони змушені вторгатися в Грузію чи Україну. Американський історик же був переконаний, що путін – це людина, яка читає, змінюється і всотує в себе ідеї. Він не ідіот, але він непередбачуваний і робить кроки, яких ми не очікували. Це одна з причин, чому Снайдер наполягає на тому, щоб називати путіна фашистом: "Це звучить дивно, але сказати, що він перебуває під впливом фашизму, означає віддати йому належне. Він не просто історично визначена частина в цій історії трансформації. Він займається цим вже більше десяти років".
Далі цікавіше. Через два роки після анексії Криму Снайдер помітив, що російські політики та державні ЗМІ поширюють таку ж пропаганду та дезінформацію про США, як і про Україну. Снайдер, який розповів про Трампа і путіна, рано почав приділяти постійну увагу розвитку відносин між цими двома чоловіками. У квітні 2016 року він стверджував, що слабкість і марнославство Трампа зробили його легкою здобиччю для путіна, який вже почав культивувати його "як майбутнього російського клієнта".
Восени того ж року стало зрозуміло, що рф стояла за кампанією хакерських атак і витоків інформації, яка породила серію недоброзичливих заголовків для Гілларі Клінтон на фінальній стадії президентської кампанії. Пославшись на реабілітацію путіним Івана Ільїна – християнського фашистського філософа ХХ століття, Снайдер стверджував, що за очевидним хаосом кібератак стоїть логіка і навіть політична філософія. "Якщо демократичні процедури почнуть здаватися шаблонними, тоді й демократичні ідеї здаватимуться сумнівними", – писав він у New York Times. І таким чином США стануть більш схожими на росію. Снайдер переконував, що якщо Трамп виграє, то і росія виграє. Але якщо Трамп програє і люди сумніватимуться в результаті виборів, рф також виграє.
За кілька днів до виборів, розповідає The Guradian, Снайдер повернувся до рідного Огайо, щоб агітувати за Клінтон. "Мені доручили буквально район, де я виріс, – згадує він. – Мене вразило те, що люди не хотіли розмовляти зі мною. Так, я інтроверт, але я був нешкідливим на вигляд білим хлопцем, і мені було дуже важко вивести людей на розмову". Повернувшись додому, він сказав [своїй дружині] Шор, що Трамп збирається виграти Огайо. Проте він думав, що Клінтон переможе в цілому.
Снайдер був приголомшений перемогою Трампа, але це також стало безпосереднім поштовхом для написання книги "Про тиранію". Повертаючись додому зі Швеції після виборів, він почав писати на серветці в літаку перелік уроків для запобігання тиранії. Перелік, зокрема, включав такі поради, як "Не підкорятися заздалегідь" та "Захищати інституції". Автор опублікував його на Facebook, коли повернувся додому, і допис став вірусним. Редактор Снайдера сказав йому, що вони можуть видати його у вигляді короткої книжки, якщо він додасть певний контекст до кожного уроку.
Результат – у якому прості декларативні речення Снайдера перетворилися на прості імперативні заклики, почерпнуті з історії європейського політичного терору – більше нагадує маніфест самвидаву, ніж один із його важких історичних томів. Завдяки своїй актуальності та стислості книга стала тотемом для американців, наляканих новим президентом. За час президентства Трампа "Про тиранію" розійшлася накладом у понад пів мільйона примірників і загалом провела майже два роки у списку бестселерів New York Times.
Звеличення Снайдера серед лівоцентристських лібералів викликало рівносильну протилежну реакцію у певних колах американських лівих. Для цих критиків зловісні аналогії Снайдера і попередження відгонили історичною наївністю та ідеологічною зручністю. Вважати, що Трамп – це Гітлер, який чекає на нас, означало не лише не помічати жахів, які американська політика викликала в минулому, але й нехтувати тим, як двопартійна програма неолібералізму створила умови, що призвели до обрання Трампа.
У серпні 2017 року Семюел Мойн і Девід Прістленд, історики з Єльського та Оксфордського університетів, розкритикували думки про те, що "демократія в облозі", а "тоталітаризм повертається", як форми істеричної і контрпродуктивної "тиранофобії", що було ледь завуальованим пострілом у бік Снайдера. "Небо не падає і вогні не блимають червоним", – написали вони.
Неважко здогадатися, зазначає The Gurdian, чому "Про тиранію" стала мішенню для лівих, роздратованих спробами залучити їх до антитрампівського народного фронту. Вибори 2016 року стали свідченням першого серйозного відродження соціалізму в США за останні півстоліття, і багато хто з лівих не був налаштований дружити з мейнстрімними лібералами, які не змогли зупинити Трампа на виборах.
Проте Снайдер ніколи не був неоліберальним тріумфатором. Він також не заспокоювався через невдачі США. У попередніх роботах історик засуджував фундаменталізм вільного ринку, а в епілозі самої "Про тиранію" писав, що небезпека Трампа полягає в тому, що він приведе США від "наївного і недосконалого типу демократичної республіки до заплутаного і цинічного типу фашистської олігархії". Автор сподівався на щось відмінне від обох варіантів – "оновлення", як він напише у своїй наступній книзі "Шлях до несвободи", "який ніхто не може передбачити".
Снайдер визнає, що коли писав "Про тиранію", то недостатньо враховував, що Трамп був знайомим типом в американській історії: "Я вважав, що це щось нове і небезпечне. Я, мабуть, трохи помилився щодо нової частини". Але він каже, що мав рацію щодо того, наскільки люди були впевнені: "Америка виняткова і нічого поганого тут не може статися". Протягом усього президентства Трампа він продовжував попереджати, що цей глава держави намагатиметься утримати владу незаконним шляхом. А в есе, яке Снайдер опублікував через кілька днів після облоги Капітолію, він не втратив можливості для моменту самопривітання. "У жовтні мені було зрозуміло, що поведінка Трампа віщує переворот, – писав він. – Я сказав про це у друкованому вигляді».
Навіть Мойн, який називає свого колегу "надзвичайно обдарованою людиною", не заперечує право Снайдера претендувати на провидіння. У своїй статті 2017 року він і Прістленд стверджували, що "немає жодних реальних доказів того, що пан Трамп хоче захопити владу в неконституційний спосіб, і немає жодних підстав вважати, що він може досягти успіху". Мойн вважав, що досі дотримується цієї думки, навіть після облоги 6 січня. Проте він визнав, що в масовій свідомості Снайдер "виграв дебати про Трампа".
Аж до самого 24 лютого 2022 року Снайдер все ще не був впевнений, чи варто очікувати нового російського вторгнення в Україну. "Не було такого розгортання пропаганди, як у 2014 році, – каже він. – Мої звичайні інтуїції випливають із російської пропаганди, і вони морили мене голодом".
Джейсон Стенлі зазначив: "Війна для Снайдера була "не абстрактною", адже йшлося й про його друзів, яких він знав десятиліттями". Але правда й те, що війна є яскравою ілюстрацією тем, які формували творчість Снайдера протягом останніх трьох десятиліть. Очевидно, що напрочуд успішні оборонні зусилля України є прикладом того типу геополітичних устремлінь, які він у своїх роботах намагався відновити в історіографії Східної Європи.
Війна путіна також спровокувала важливі питання про українську націю та українську державу, саме ті, які Снайдер досліджував протягом своєї кар'єри. І хоча він передбачав, що результат буде вирішуватися матеріальними чинниками – гуманітарною підтримкою, прощенням боргів, постачанням зброї – також бачить цю війну як боротьбу за ідеї.
Для Снайдера неодноразові заяви путіна про духовну єдність російського та українського народів – це не просто пропаганда, покликана завуалювати жорсткий стратегічний розрахунок. Вони є частиною глибоко вкоріненого неоімперського бачення, яке лідер рф сформував на основі свого прочитання Ільїна, радянської історії та більш загального відчуття російської величі.
Цей акцент на ідеях призвів до того, що Снайдера критикують деякі представники реалістичної школи міжнародних відносин. І тут The Gurdian цитує відому проросійську експертку Емму Ешфорд із центру Стімсона, яка вважає себе шанувальницею історичних праць Снайдера. Але каже, що його "розуміння світових справ майже незгладимо сформоване тим, що він вважає великими важливими ідеями". Водночас Ешфорд вважає, що вторгнення росії в Україну було мотивоване не меншою мірою намаганням підтримати її падаючу безпеку в регіоні (чітка кремлівська теза про розширення НАТО і "кругом врагі" – iPress).
The Gurdian наголошує, що суперечка не є академічною. Якщо ви вірите, як Ешфорд, що росію мотивують стратегічні страхи, то кожен додатковий ступінь західного втручання ризикує загострити першопричини війни і затягнути конфлікт. І навпаки, зазначає видання, якщо ви вірите разом зі Снайдером, що коріння війни лежить у фашистському світогляді путіна, тоді перемога на полі бою стає необхідною. "Багато розумних людей говорили це до мене, але фашизм ніколи не був дискредитований. Він був лише переможений, – каже він. – росіяни мають бути переможені, так само, як були переможені німці».
У 2004 році, коли протести проти корупції та фальсифікації виборів переростали у Помаранчеву революцію, Снайдер писав, що "Україна сьогодні – це випробування для Європи". Майже два десятиліття потому стає зрозуміло, що він розглядає війну в Україні як випробування не лише для Європи і США, але й для себе.
Після повернення з Києва минулої осені його попросили стати амбасадором United24 – краудфандингової платформи, яку Зеленський запустив у перші дні війни. Організатори кампанії припустили, що він, можливо, захоче зібрати кошти на відновлення бібліотеки в Чернігові, яка була зруйнована російськими обстрілами на початку війни.
"Я подумав про це, – розповідає Снайдер. – Я знав бібліотеку. Я знав Чернігів. Я був там у вересні і бачив руїни. Для мене, як для історика, це була б цілком природна річ. Ніхто не скаже, що ви робите щось не так, збираючи гроші на бібліотеку". Але Снайдер не хотів приймати рішення, виходячи з того, що було б "політкоректним" чи найпростішим для нього особисто.
Замість цього він запитав своїх українських друзів, що було б найбільш корисним. Всі вони відповіли про дрони і безпілотники. Менш ніж за три місяці Снайдер зібрав понад 1,2 млн доларів на систему протидії БПЛА. Критика була очікуваною, і Снайдер каже, що вона лише підтвердила, що він зробив правильний вибір. А також зазначив, що не збирав би особисто кошти на танк, хоча, напевно збирати на танк цілком нормально.
У книзі "Міркування про ХХ століття", яку Снайдер допоміг написати історику Тоні Джадту перед його смертю у 2010 році, Джадт стверджував, що сучасні публічні інтелектуали стоять перед вибором: писати вдумливо для вузької аудиторії чи стати тим, кого він називає "медіаінтелектуалом". Це означає націлити свої інтереси та зауваження на постійно зменшувану увагу телевізійних дебатів, блогів, твітів тощо.
Не кожен погодиться з тим, що Снайдеру вдалося повністю уникнути дилеми Джадта, але поки що йому вдається дотримуватися того, що він називає "професійною гігієною". Курс про Україну, який історик викладав у Єльському університеті та на YouTube, можна було б справедливо назвати проукраїнським у тому сенсі, що він пропонував ґрунтовне спростування твердження путіна про те, що "Україна не є справжньою країною". Але історія довжиною в тисячоліття, яку він розповідав, була складною і дивовижною, зовсім не схожою на стислі, майже пропагандистські заклики, які Снайдер писав на Substack.
Снайдер каже, що не відчуває філософської напруги між своєю роботою історика та адвокаційною діяльністю. Він також схильний применшувати будь-яке занепокоєння щодо потенційного впливу війни на його власну репутацію. Проте, повністю присвятивши себе українській самообороні, він підставився під удар, що є рідкістю для публічного інтелектуала його статусу. Зрештою, війни брудні, навіть ті, які пропонують так звану "моральну совість і честь". І питання, на які незабаром доведеться відповісти Україні – як закінчити війну, як відбудувати країну після неї – ймовірно, потребуватимуть складних відповідей через необхідність відповідати основним цінностям.
Святослав Вакарчук, український музикант, сказав про свого друга Снайдера, що дехто вважає його романтиком, але на його думку він не романтик, він ідеаліст. Снайдер – не Крістофер Гітченс: він не прагне екзистенціальних відчуттів під свист артилерії та перехресний вогонь над головою. Але його віра в силу ідей має важливий наслідок: сама ідея, яка нічого не коштує, а коштує те, скільки ви за неї заплатили. Як він сказав під час нашої останньої розмови у Нью-Гейвені, хороші ідеї "не існують, якщо ви не готові зробити хоч щось, щоб діяти заради них".
