За даними останнього перепису населення, вони становлять майже 9% мешканців міста. Поляків, для порівняння, тут менше 1% відсотка. Здавалося б, що після окупації Криму й початку збройного конфлікту на Сході України неприязне ставлення до росіян у Львові мало б погіршитись до критичного рівня. Але чи так це? Як насправді живеться етнічним росіянам у цьому "бандерівському лігві" й про що вони говорять?
Ортодокси
Сонячні осінні ранки – доволі рідкісне явище у Львові. Втім, цей ранок – саме такий. До церкви Св. Георгія Побідоносця поспішають люди – переважно це жінки. По дорозі вони надягають на голову хустини, все згідно з православними канонами. Церква (одна із трьох Московського патріархату в місті) розташована на вулиці Короленка, за 100 метрів від храму адвентистів сьомого дня й неподалік від польського костелу – доволі незвичне сусідство, зважаючи на політику УПЦ (МП) по відношенню до інших конфесій.
фото:http: stezhkamu.com
Всередині храм оздоблений в типовому православному стилі – багато ікон, покритий золотою фарбою іконостас, а посередині висить величезна люстра на довгому ланцюгу, яка, здається, от-от впаде й розіб’ється на маленькі друзки. Мені, незвиклому до богослужінь східного обряду, досить дивно бути учасником такої меси: молитви відбуваються не зовсім зрозумілою старослов’янською мовою, а люди весь час передають одне одному свічки, при цьому додаючи пошепки "На "Всех святых", "На "Утоли мои печали", "На "Почаевскую лавру" тощо.
Люди тут цікаві теж. Біля вівтаря стоїть бородатий чоловік років сорока у шкіряній куртці. Незважаючи на те, що в храмі мало місця й віруючі стоять досить скупчено, навколо нього на відстані кроку немає більше нікого. Все тому, що він дуже розмахує руками, коли хреститься, й при поклоні нагинається до самої землі – так, що це нагадує ранкову зарядку. Наче від того, наскільки ретельно він це робитиме, залежить, скільки гріхів простить йому Господь. Словом, цей чоловік усю службу Божу був для мене квінтесенцією російського православ’я, аж поки він не обернувся. Під його шкірянкою красувалась барвиста українська вишиванка. Декілька жінок в задніх рядах також привертають увагу – вони прийшли на богослужіння з непокритою головою (що за канонами церкви строго забороняється), проте їм ніхто не сказав ні слова. Зазвичай у храмах УПЦ (МП) за таке не впускають в церкву, але не тут.
Найцікавішої частини служби – проповіді священика – не було. Тож по завершенні богослужіння виходжу на подвір’я, на якому звідусіль лунає російська мова. Обабіч входу стоїть група пенсіонерок й про щось голосно розмовляє. До вух доноситься слово "Америка" – отже розмова одразу привертає увагу.
−Да что там эта Америка, Ларис! В России есть тайное оружие в Суздали, которое может обесточить США за несколько часов, – махає рукою одна бабуся в червоному береті.
− Да-да, я тоже об этом слышала… Путин может покончить с ними в один счет, − відповідає їй інша бабця – також в береті, але зеленому.
Далі розмова переключається на чудодійний монастир у Суздалі, після чого знову повертається в попереднє русло.
− Вот "Громадское радио" вчера сказало, что историю надо пересмотреть и признать УПА преступниками. Представляешь, они сами уже осознают, что мы правы!
− Вот это хорошо! Еще б признали, что украинский сине-желтый флаг навязала Австрийская Империя – было б вообще прелестно.
Слухаю далі. Тема діалогу переключається вже на теорію змови.
− Ларис, а ты знаєшь, за что масона Сковороду поместили на 500 гривен? Он же ничего такого, по сути, не сделал.
− А он был масоном? Я знала о Франко и Грушевском, но не о нем.
− Да-да! Так вот, Сковорода придумал слово "Украина" и закодировал в нем масонский пароль "Ура, Каин!" Ты переставь буквы и посмотри, что получится, − натхненно провадила жіночка в червоному береті.
І в її погляді видно тверду впевненість: жінка щиро переконана в тому, про що говорить. Для неї правда є такою.
Русобандерівці
Втім, зрозуміло, що життя росіян у Львові не побудоване лише навколо церкви. В місті є багато людей, які не ототожнюють себе з Московським патріархатом, а часом і з релігією взагалі. Одна з таких – Юлія, їй 21, працює журналісткою в одній з місцевих телекомпаній. Вона народилась й виросла на півночі – у Нижньому Новгороді, має російське громадянство й в побуті розмовляє російською. Але каже, що Росію не любить.
З Юлею ми зустрілись в одній з типових львівських кав’ярень. Одразу й не скажеш, що ця дівчина може мати таку жорстку й непохитну позицію. До України вона переїхала в 14 років – навчання продовжувала в одній з місцевих російських шкіл. Свою дитину теж віддала б вчитись в такий заклад, щоб зберегти ті культурні цінності, якими керується сама. Загалом у Львові є 5 шкіл з російською мовою викладання, а ще декілька шкіл мають спеціальні російські класи. За 8 років життя у Львові з неприязним ставленням через своє походження Юлія зіткнулась лише раз. В мережі її знайшов якийсь радикально налаштований хлопець, почав погрожувати, обзивати "агентом Кремля", "путінською сєпаркою" й всякими іншими непристойними словами. Це було минулого року, під час перших місяців збройного конфлікту на Донбасі – тоді, коли ставлення українців до росіян різко погіршилось.
− До Майдана я вообще не знала, кто такие бандеровцы. У моей подруги в соцсети как родной город был указан "Бандерштадт", и мне всегда было интересно, что же это за место такое. Только потом узнала. Я никогда и не слышала, что в Украине, и в частности во Львове не любят и ущемляют русских. Я с этим никогда не сталкивалась, – розповідає дівчина.
− То після Майдану щось в цьому плані змінилось для тебе?
− Да. Я сама стала ненавидеть Россию.
До Нижнього Новгорода Юлія повертатись нізащо не хоче. Місто їй не подобається, та й люди там інші. Велика кількість мешканців налаштована проти України, і є лише небагато тих, хто не підтримує політики Кремля. Після окупації Криму дівчина з деким навіть пересварилась й перестала спілкуватись. "Хотя поддерживаю контакт только с тремя подругами, время от времени мне пишут и другие знакомые. Они думают, что в Украине повсюду голод и бедность, что у нас нет еды, и мы тут все погибаем. Но по факту, во Львове мы живем гораздо лучше, чем они там, в Новгороде", – розказує Юлія.
Дівчина вважає себе патріотом України. Дістає планшет і з гордістю показує фотографію своєї кімнати. На одній з полиць красується жовто-блакитний банер – його приніс її хлопець із футбольного матчу. А в новому році Юлія хоче відмовитись від російського паспорта й змінити громадянство на українське. І хоч процедура нелегка – потрібно зібрати багато документів й офіційно заплатити від шести до десяти тисяч гривень (залежно від наявності українців у родині), дівчину це не зупиняє.
"Два года назад, во время Майдана я ездила на две недели в Россию – нужно было решить кое-какие вопросы с документами. Посмотрела местные новости и стало очень стыдно за страну… То, что там рассказывают – просто ужас", − розповідає Юлія. І після паузи додає: "Тогда я пожалела, что родилась в России".
В погляді дівчини видно тверду впевненість: вона щиро переконана в тому, про що говорить. Для неї правда є такою.
Неофіти
Окрім тих росіян, що живуть у Львові давно, є такі люди, які приїхали до України вже після початку війни. Срібляста "Лада" з російськими номерами чекає на стоянці навпроти одного з супермаркетів "Сільпо" вже більше двох місяців. Авто вже стало своєрідним елементом ландшафту – протягом всього цього часу воно не зрушилось з місця ні на сантиметр. Власник автомобіля – Геннадій Ісаєв, 78-річний інженер із Росії. Каже, що приїхав до Львова з рідного Ярославля тому, що вдома його переслідували через антикремлівські погляди. В місті йому подобається – тут, за словами чоловіка, гарна архітектура й люди набагато привітніші, ніж у Росії. Живе на заощадження, які привіз із собою.
фото: fakty.ua
На обличчі Ісаєва майже нема зморшок, тож він виглядає значно молодше за свій справжній вік. На перший погляд чоловікові не більше 65-ти. Ісаєв виглядає досить колоритно: довга кошлата борода, сиве незачесане волосся та прямокутні окуляри на гачкуватому носі. З-за шкелець на співрозмовника дивиться пара карих очей, в яких читається погляд розчарованого життям інтелігента. В своєму автомобілі Геннадій живе разом із собакою – дворняжкою Сімою. В салоні панує безлад – повсюди розкидані речі чоловіка, одяг, пластикові контейнери з-під їжі та якісь роздруківки. З авто несе різким неприємним запахом – зрештою, було б дивно, якби після стількох місяців життя в ньому там пахло свіжістю.
− Решение уехать из России у меня созрело давно. Но после крымских событий я принял твердое решение: надо уезжать, – ділиться Геннадій.
− Чому?
− Я находился под негласным надзором полиции. Все соседи были подключены – они следили за тем, когда я уходил из дома, когда приходил. Под конец уже дошло до того, что начали заходить ко мне, как к себе домой. Я начал замечать следы их присутствия.
− Хто заходив, сусіди?
− Нет. ФСБ.
Геннадій вважає, що його переслідували через антиросійські погляди. Підставою для цього він називає свої есе, опубліковані на одному російському сайті. Одне з них – "Россия. Азбука провала коммунистического эксперимента". В ньому він критикує СРСР за бездарну економічну політику й стверджує, що це призвело до розпаду Союзу й бідності вже сучасної Росії.
Кордон з Україною він перетнув у серпні 2015 року. Відтоді зупинявся у Києві та Одесі, потім переїхав до Львова на "постійне місце проживання". І хоч офіційний термін його перебування тут закінчився ще 28 жовтня (росіянам можна бути в Україні не більше 90 днів, після чого необхідно перетнути кордон знову – авт.), чоловік досі живе в своїй сріблястій "Ладі" та не збирається повертатись додому за жодних обставин. Але і статус біженця просити відмовляється – каже, що приїхав до України не як утікач, щоб просити милостиню, а для того, щоб допомагати. Зокрема з проведенням аграрної реформи. Його слова збоку звучать дещо наївно, але він щиро вірить в те, що може бути корисним. Недавно навіть передав 200 гривень волонтерам, які збирали гроші для допомоги українським солдатам на Донбасі.
– После того, как истек срок, никто не приходил. Ни полиция, ни миграционная служба – хотя они знают обо мне. Но… Пусть даже и приходят – я не боюсь ничего. Я боюсь только того, что тогда не смогу помочь Украине", – каже Ісаєв.
І в погляді чоловіка видно тверду впевненість: він щиро переконаний в тому, про що говорить. Для нього правда є такою.
Остап Яриш
