Пропаганда відіграє життєво важливу роль у вторгненні росії в Україну. Але чи нестимуть відповідальність ті, хто просуває ці кампанії? Або вони вийдуть сухими з води, прикриваючись "свободою слова" як своїм захистом? – пише Пітер Померанцев у Politico.
Коли саме слова стають воєнними злочинами?
Виклик для всіх, хто намагається притягнути пропагандистів до відповідальності, завжди полягав у тому, щоб пов'язати огидні слова із жахливими діями.
Згадаємо Нюрнберзький процес: один із пропагандистів на лаві підсудних, Юліус Штрейхер – редактор жовчно антисемітського видання Der Sturmer, провідний соратник Гітлера і високопоставлений партієць із найперших днів – був визнаний винним у підбурюванні до винищення євреїв.
Натомість головний редактор радіо Рейху Ганс Фрітцше був виправданий. Він стверджував, що лише виконував інструкції, пишучи свої пасквілі, і не мав уявлення про Голокост. Після трибуналу з'явилися нові докази того, що Фрітцше активно сприяв убивствам євреїв у Польщі, але тоді було вже запізно.
Після Нюрнберга світ бачив неоднозначні результати у справах притягнення пропагандистів до відповідальності. Після геноциду в Руанді керівники ЗМІ, які заохочували бойовиків і закликали до винищення тутсі, були визнані винними в підбурюванні до геноциду. Натомість сербського ультранаціоналіста Воїслава Шешеля виправдали, бо судді в Гаазі не змогли встановити, що його дегуманізуючі промови про боснійців були спрямовані на вчинення конкретних злочинних дій під час війн на Балканах.
Зараз триває спроба притягнути до відповідальності російських пропагандистів. Питання в тому, чи можуть їхні дезінформаційні кампанії відкрити новий шлях до встановлення відповідальності?
У переслідуванні пропагандистів частина зусиль зосереджена на жахливій лексиці, яку використовують провідні російські розпалювачі ненависті, зокрема медійні фігури, що називають українців "недолюдьми" і закликають "глистогонити" їх. Із цією метою коаліція юристів, до якої входить лауреатка Нобелівської премії миру Олександра Матвічук, подала до Міжнародного кримінального суду (МКС) заяву, в якій стверджується: "Щодня українці гинуть під російськими бомбами; українських цивільних на окупованих територіях затримують і катують. Ці грубі порушення прав людини були б неможливі без кампанії дегуманізації з боку російських пропагандистів, які так само винні, як і ті, хто натискає на гачки, вбиваючи українських цивільних".
Але є й інший спосіб, у який російські пропагандисти сприяють насильству: поширення дезінформації про те, хто несе відповідальність за воєнний злочин, ще до його скоєння. Так, ви все правильно прочитали. Мова в таких випадках не обов'язково є огидною, адже мета не в тому, щоб дегуманізувати жертви. Мета – заздалегідь звинуватити когось іншого, почасти самих жертв, у звірствах, які російські війська збираються вчинити.
Спільна доповідь Reckoning Project та гуманітарної юридичної фірми Global Rights Compliance описує систематичне використання цих так званих інформаційних алібі – схеми, вперше застосованої в Сирії, коли російські дипломати та державні ЗМІ звинувачували сирійську опозицію та рятувальників у застосуванні хімічної зброї проти мирних жителів, створюючи у такий спосіб алібі для подальшого використання отруйного газу сирійським режимом.
За даними доповіді, від початку повномасштабного вторгнення в Україну ця тактика посилилася. Напередодні бомбардування росією пологового відділення в Маріуполі у 2022 році, наприклад, Telegram-канали й інформаційні ресурси російських спецслужб, а також постійний представник росії при ООН Васілій Нєбєнзя звинувачували українські сили в тому, що вони використовують міські пологові будинки як "живі щити". Однак подальше розслідування ООН, а також матеріали Associated Press і CNN не виявили жодних доказів цих тверджень.
Потім, знову в Маріуполі у 2022 році, кореспондент російської газети "Комсомольская правда" заявив, що театр, де переховувалися понад тисяча цивільних, збираються обстріляти українські війська як "провокацію". Через кілька днів російські ВПС завдали по театру два удари 500-кілограмовими бомбами.
Дотепер не з'явилося жодних доказів такої "провокації", і як Amnesty International, так і Верховний комісар ООН з прав людини підтвердили, що театр був знищений авіаударом. Точна кількість жертв невідома, хоча AP оцінює її у 600 осіб.
По суті, хоч як би абсурдним не здавалося "інформаційне алібі", воно слугує тим, щоб надати росії видимість можливості заперечувати заздалегідь сплановане звірство. Достатньо довго проштовхувати меседж, і можна розмити уявлення про те, хто несе відповідальність. І чимало країн надто охоче шукають привід, хай би яким сумнівним він був, аби пробачити дії росії, якщо це відповідає їхній проросійській політиці. Нещодавно ми навіть бачили заяви у провідних провладних угорських медіа про те, що різанину українських цивільних у Бучі було інсценовано.
Іноді алібі можуть створюватися за кілька місяців наперед, як, наприклад, у випадку з російськими заявами про те, що Україна підірвала Каховську дамбу, або що українські війська використовували американську зброю для вбивства військовополонених, захоплених росією, які нібито мали викрити президента України Володимира Зеленського у жахливих воєнних злочинах.
Але інколи плани дають збій: 8 квітня 2022 року, наприклад, російська ракета влучила по краматорському залізничному вокзалу, убивши 63 цивільних; а о 10:25 російське державне агентство РІА Новості опублікувало допис, звинувативши українську ракету "Точка-У". Втім перші свідчення з місця події почали з'являтися лише близько 10:30. Кваплячись покласти провину на Україну, агентство випередило події. Ба більше, публікацію здійснили через TweetDeck, який можна використовувати для планування дописів заздалегідь.
Ця помилка показує, як цифрові технології можуть водночас як підсилювати, так і викривати скоординовану природу "інформаційних алібі". Мережа Telegram-каналів, таких як промовисто названий "Війна з фейками", лежить в основі російських "інформаційних алібі". На перший погляд вони можуть здаватися незалежними, але, як засвідчив обвинувальний акт Міністерства юстиції США, вони тісно координуються з кремлем.
Коли пропагандисти беруть участь у скоординованих діях із військовими силами та державними органами, щоб заздалегідь прикрити злочин, їхня роль виходить за межі типових дезінформаційних кампаній. "Сіючи сумніви, що зривають розслідування, приховують злочин або перешкоджають кримінальному розслідуванню, пропагандисти можуть істотно сприяти досягненню спільної мети", – пояснив Скотт Мартін із Global Rights Compliance. Уявіть їх як водіїв, які доставляють грабіжника банку або вбивцю на місце злочину, а потім відвозять їх.
Якщо вдасться встановити відповідальність за "інформаційні алібі" у такий спосіб, це відкриє не лише можливості для очних судових процесів. Це також створить підстави для інших форм відповідальності, таких як санкції. І це посилить тиск на технологічні платформи. Одна справа мати дезінформацію на сайті, а зовсім інша – сприяти координації злочинів.
Ба більше, визнання "інформаційних алібі" допоможе демократіям чіткіше розмежувати свободу слова і злочин, особливо в час, коли точаться суперечки щодо того, які висловлювання слід регулювати. Неправдива, брутальна й принизлива політична риторика зазвичай не є незаконною. Натомість м'якша мова, притаманна "інформаційним алібі", безпосередньо сприяє реальним злочинам.
Найнебезпечніші слова не обов'язково найагресивніші. Частіше це спокійні, на перший погляд виважені, скоординовані формулювання, що є частиною підготовки до вбивства – саме за такі слова пропагандисти повинні нести відповідальність.
Джерело: Politico
