Європейські політики зіткнулися з наслідками власної невдалої політики щодо Україні. Кожного, хто шість місяців тому сказав би, що режим Януковича використовуватиме бойові патрони проти протестувальників, засудили б як панікера. А зараз саме це має місце на вулицях європейської столиці.
Сценарії розвитку подій похмурі. Патова ситуація - яка видавалася гірким розчаруванням лише кілька днів тому - є тепер найменш поганим сценарієм. Можливо, влада вирішить, що вона не може придушити протести, і відступить, що означає цілі місяці напруги, нервозності і невизначеності. Але я думаю, що ймовірні сценарії є гіршими.
Кілька тижнів тому мені сказав один з провідних європейських політиків, що Янукович уклав угоду з Путіним. Елементами угоди були дешевший газ, кредити на пільгових умовах та згода на вступ до Євразійського Союзу. Я підтвердив цю інформацію через інше джерело і оприлюднив її у Twitter'і - викликавши на себе зливу недовірливої критики за мою очевидну безвідповідальність. Інформація про газ та кредити виявилася правдою. Обіцянка вступити до Євразійського Союзу до 2015 року виглядає більш ймовірною з кожним днем. Але був ще один елемент угоди, існування якого я міг підтвердити лише за допомогою одного джерела, а тому не писав про нього. Йдеться про те, що Путін хотів, щоб Янукович "занурив свої руки у кров". Лише змусивши свого українського сатрапа до незворотного розриву з Європою і Америкою, Кремль може бути впевнений у його правильній поведінці.
У той час я думав, що це малоймовірно. Януковичу не треба було застосовувати силу проти демонстрантів. Їм явно бракувало критичної маси, щоб перешкодити його політичному курсу, не кажучи вже про те, щоб усунути його від влади. Їхня чисельність є занадто малою, а їхня географічна зосередженість занадто вузькою. Західних спостерігачів, як не дивно, не турбувала наявність партії "Свобода" у рядах опозиції. Але для багатьох українців сморід правого екстремізму псує всю опозицію. Опозиційні демонстрації не досягли тих масштабів, які мав "помаранчевий" табір на сході країни під час революції 2004-2005 рр. Їм треба було перевершити їх, щоб отримати шанс на перемогу.
Таким чином, раціональна (і ймовірна) реакція Януковича полягала б у виснаженні Майдану та його розколюванні, прискорюючи цей процес за допомогою м'яких репресій. Застосування сили призвело б до звуження простору для маневрів: можливо, його й переконала пропозиція Путіна у Сочі, але він, звісно, не хоче закінчити як Аляксандр Лукашенка у Білорусі: принижений економічною залежністю своєї країни від Росії.
Тепер я думаю, що не мав рації. Янукович занурив свої руки у кров. Він зробив усе, щоб ані ЄС, ані Америка не змогли його пробачити та забути про це. Тепер в нього залишився лише один план дій: кремлівський. Для України та решти Європи важливо знати, куди він веде.
Усі можливі сценарії виглядають доволі похмурими. Одним з них є продовження та успіх придушення протестів. Україна стає черговою Білоруссю, з деморалізованою та маргінальною опозицією, яка рекламує себе у Страсбурзі, Брюсселі та Вашингтоні, але не відіграє реальної ролі у внутрішній політиці. Ми побачимо жахливе згортання здобутків останніх 10 років. Нещодавно прийняті репресивні закони будуть застосовувати у повному обсязі, і не лише проти публічних протестів, але й проти незалежних медіа, громадянського суспільства, та інших інституцій. Вища освіта буде однією з мішеней: можна буде попрощатися з Українським католицьким університетом у Львові, однією з найкращих установ такого типу у всьому регіоні. Можливо, буде повернуто візовий режим для туристів із західних країн. Усі види співпраці із закордонними партнерами або діяльність, що фінансується із закордонних джерел, можуть бути ускладнені або заборонені.
Все може стати навіть ще гірше. Україна може приєднатися до Організації Договору про колективну безпеку, яка є відповіддю Кремля НАТО. Військова інтеграція Росії та Білорусі, над якою так знущалися, виявилася винятково успішною (між військовими навчаннями Захід-09 та Захід-13 була величезна різниця). Якщо режим у Києві розпочне військову та безпекову інтеграцію з Росією, Центральній Європі загрожуватиме те, з чим зіткнулися кілька років тому балтійські держави: крижане відчуття загрози фізичній безпеці.
Будь-які шанси запевнити європейське майбутнє для Молдови теж під загрозою. Економічна та політична стабільність найбіднішої країни у Європі залежить майже цілком від відносин з Україною. За умов її невтручання ЄС вже зміг домогтися значного поступу у Кишиневі. Якщо воно зміниться активним саботажем, плани Східного партнерства щодо Молдови будуть приречені на поразку.
Символічна поразка Європи в Україні та інших країнах ще навіть більше ускладнить збереження у Грузії її європейської орієнтації. Ми не можемо вимагати від невеликих, бідних, слабких країн того апетиту до ризику, якого не маємо самі. Найгіршим результатом успішного захоплення Кремлем влади в Україні є те, що воно заохочує до сміливості політику Росії у Центральній Європі, балтійських державах та на Західних Балканах. Химерна теза? Можливо. Але події останніх декількох років показують, що самозаспокоєння щодо російських цілей і можливостей є нерозумним.
Якщо перспектива успішного придушення протесту є похмурою, то наслідки невдалого виглядають ще гіршими. Якщо режим у Києві спробує та не зможе нав'язати свою волю Західній Україні, на кордонах ЄС може вибухнути щось близьке до громадянської війни. Це означає не лише людські страждання (і, цілком можливо велике число біженців), а й економічну дестабілізацію та серйозні ризики втягування у конфлікт зовнішніх гравців. Що станеться, якщо хтось - наприклад, справжня або вигадана група націоналістичних повстанців - підірве один з нафто- або газопроводів, що транспортують сировину зі сходу на захід? Що станеться, якщо жертвами стануть росіяни у Криму? Легко можна уявити, що Кремль вимагатиме дозволити його збройним силам навести там лад (і не набагато складніше можна уявити, що режим Януковича прийме "пропозицію" про допомогу).
Було б необачністю вважати, що будь-який конфлікт буде простим: у сутичках між похмурими скінхедами зі "Свободи" (або з ще більш радикальних угруповань) та "Беркутом" чи внутрішніми військами режиму, яку сторону підтримає Європа? Легко можна уявити собі задоволення, яке кремлівські пропагандисти отримають від того, що ЄС захищатиме гордих спадкоємців дивізії СС "Галичина".
Якщо придушення протестів зазнає невдачі, то може виникнути загроза територіальній цілісності України. На континенті, який полюбляє вважати, що він врегулював питання кордонів, це підійме низку неприємних та жахливих перспектив.
Було б приємно думати, що Європа усвідомлює ці небезпеки і робить все, щоб запобігти їм. Але я не бачу ніяких ознак, що свідчили б про це. Панівним політичним і дипломатичним пріоритетом є досягнення успіху на женевських переговорах щодо мирного врегулювання у Сирії. Успіх потребує допомоги з боку Росії. Бажання до конфронтації з Кремлем (який, як я стверджую, є реальним підбурювачем до придушення протестів) ще ніколи не було таким слабким. В нас також є новий німецький уряд, у якому новий міністр закордонних справ переконаний, що з Росією треба вести діалог, а не конфронтацію. Дехто, наприклад, новий координатор в уряді ФРН відносин з Росією Ґернот Ерлер, навіть думає, що відповіддю на проблеми Східної Європи є відкрите залучення Росії до дискусії про майбутнє регіону.
Ще однією проблемою є "втома від України". Українці усіх мастей протягом останніх років вичерпують терпіння Європи. Демонстранти можуть бути принаймні частково фотогенічними та викликати надію, але не їхні лідери. Мало які європейські міністри закордонних справ мають бажання витратити власний політичний капітал у своїх столицях на вимоги до своїх урядів зробити щось, щоб допомогти країні, яка ніколи не втрачала шансу втратити свою можливість.
Таке мислення є катастрофічно хибним. Україна нікуди не зникне тому, що викликає розчарування та нудьгу. Зазнавши поразки у спробі досягти тріумфу зі своїм непродуманим Східним Партнерством, Європа повинна тепер докласти ще більше зусиль, щоб запобігти катастрофі.
Немає ніяких добрих варіантів дій. Але є хоч якісь. Одним з них є чинити тиск на режим через його найслабше місце: олігархів. Вони мають довгостроковий інтерес у тому, щоб залишатися багатими, вільним та інтегрованими із Заходом. Поєднання візових санкцій, розслідувань щодо прання брудних грошей та бойкоту швидко пояснить їм, що вони не можуть паразитувати на майбутньому України.
Водночас можна буде застосувати візові санкції щодо тих, хто причетний до брутального придушення протестів та порушення прав. Сполучені Штати, що заслуговує на похвалу, продемонстрували, що це можливо завдяки своєму закону Магнітського, який передбачає покарання тих, хто винен у смерті однойменного розслідувача, і у шахрайстві на суму $230 млн, яке він викрив. Європа, що ганебно, неспроможна досі взяти зі США приклад. Але вона могла.
Менш ефективними, але все одно корисними, були б публічні заяви публічних осіб. Мовчання більшості урядів регіону і вражає, і пригнічує однаковою мірою. Угорщина щойно уклала енергетичну угоду з Росією. Словаччина, можливо, обмірковує укладення такої самої угоди. Чехії бракує уряду. Польща зробила вже багато: Дональд Туск звинувачує свого міністра закордонних справ у неприємних несподіванках останніх місяців. Йому їх достатньо.
Але все одно залишаються можливості для виступів інших осіб. Парламентарії, як на національному, так і на європейському рівні, мають змогу проводити слухання, ставити запитання, запрошувати гостей та влаштовувати скандали. Навіть місцеві громади можуть відіграти певну роль. Медіа можуть гарантувати належне висвітлення кривавих злочинів. Університети можуть запропонувати місця студентам та викладачам, вигнаним за їхні погляди. Громадянське суспільство [європейських країн] може простягнути руку допомоги своїм переслідуваним партнерам. Розрахунок Кремля полягає у тому, що Європа занадто втомлена, занадто розділена, і занадто неефективна для захисту власних інтересів та цінностей у своїх східних країнах-сусідах. Наша поведінка цього тижня свідчить про те, що Кремль має тут рацію.
Едвард Лукас
Джерело: cepolicy.org
Переклад: iPress.ua
