Захоплення Росією Криму минулого місяця, можливо, і відбувалося з блискавичною швидкістю, але зараз Володимир Путін і Захід беруть участь у набагато повільнішій шаховій партії на шахівниці, що охоплює більшу частину Східної України.
Замість того, щоб спробувати завдати повної поразки одна одній, обидві сторони зараз, схоже, згодні почекати, поки одна з них не зробить помилку. Путін зробив сильний перший хід, розмістивши 40000 військових на кордоні - та задіявши в Україні сепаратистів, які формально не пов'язані з Росією.
Тепер Москва чекає, поки прозахідний уряд у Києві не спробує повернути ті частини сходу країни, які вона, як видається, втратила. В очах Росії будь-який такий хід Києва виправдає нищівну контратаку - повторення сценарію грузинської кризи у 2008 році, коли президент Міхеіл Саакашвілі втратив контроль на собою, вистрілив першим і викликав цим російське вторгнення.
Проблемою Путіна є час; він не може чекати вічно на можливість завдати удару. Війська не можуть залишатися у стані повної готовності до бою протягом багатьох місяців. Сепаратисти у Східній Україні програють без зовнішньої підтримки, і можуть рознервуватися, якщо час буде тягнутися без жодного проблиску світла у кінці тунелю.
З іншого боку на шахівниці грають президент США Барак Обама, канцлер Німеччини Ангела Меркель та молодий уряд України. Найбільшою проблемою для Обами і його німецької колеги є збереження єдиного Західного фронту. Вони повинні підтримувати віру у реальну загрозу серйозних економічних санкцій, що могли б підірвати фінансові позиції Кремля, якщо він не гратиме за правилами.
Але тріщини у єдності Заходу можна бачити усюди. Можливо, Європа і стурбована агресією Росії в Україні, але континент зволікає з формулюванням більш конфронтаційної позиції щодо Путіна.
Деякі країни побоюються тиску Росії, особливо у сфері постачання енергетичних ресурсів. Чимало нервують через ціну, яку вони заплатять внаслідок застосування суворіших санкцій. І ніхто з них не впевнений, чи вони вже готові відмовитися від уявлення про Росію, як про життєво важливого партнера.
Обама, з іншого боку, набагато більш схильний до тиску на Кремль. Вашингтон звик до конфронтації з Росією - і з Путіним, зокрема - і Америка набагато менш економічно пов'язана зі своїм старим суперником у Холодній війні.
Лідерів США мотивує не лише їхня тривога за Східну Європу та занепокоєння через те, що Росія відвойовує свої позиції як більш агресивна та експансіоністська сила. США хочуть також зміцнити ключові норми міжнародного ладу, а саме - територіальну цілісність та принцип зміни кордонів виключно за згодою усіх сторін.
Українська криза є також сприятливою нагодою, щоб сигналізувати союзникам і суперникам, що Америка не зрікається своїх глобальних зобов'язань. Вплив української кризи на Китай і його різні територіальні конфліктів із сусідами так само займає дуже велику увагу осіб причетних до вироблення зовнішньої політики у Вашингтоні.
Але якими б не були відмінності між лідерами США та ЄС, що частіше вони діють узгоджено, то більше шансів в них є досягти своєї мети: відбити спробу Москви підірвати суверенітет та територіальну цілісність України.
Захід повинен також докласти зусиль, щоб тимчасовий уряд у Києві не втратив самоконтролю. Незважаючи на те, що українським лідерам важко спостерігати за тим, як проросійські сепаратисти захоплюють їхні будівлі, будь-яка великомасштабна операція на сході України може дати Путіну шанс, на який він чекає: сумнівне псевдо-правове прикриття для вторгнення.
Важко сказати, хто знаходиться у кращому становищі. Путін є майстром тактики. З часу своєї служби агентом КДБ у Дрездені у 1980-х він здобув багато досвіду у знаходженні та експлуатації слабких місць Заходу. І його конфронтаційний тип політики має, як видається, широку підтримку в нього у країні.
Слабкістю Путіна є економічна залежність його режиму від Заходу. Без постійного потоку доходів від продажу газу і нафти, який Кремль взяв під свій контроль, режим не зможе купувати в населення підтримку та фінансувати дорогі і ризиковані зовнішньополітичні авантюри.
Захід не має бажання до конфронтації з Росією. Але якщо танки Путіна раптом з'являться у Східній Україні, без будь-якого удавання законності, він ще більше налаштує проти себе громадську думку Заходу. Це може дати Меркель та Обамі необхідну підтримку для суворих санкцій.
Якщо він хоче досягти своєї головної мети, якою є запобігти тіснішому зближенню України із Заходом, Путіну доведеться діяти швидко. Йому, напевно, потрібна буде якась російська присутність в Україні (окрім Криму), оскільки контроль над сепаратистами на сході може виявитися недостатнім або ненадійним.
Повномасштабна операція уряду України проти сепаратистів дала б Москві привід ввести частину своїх військ, як "миротворців", у Східну Україну. Коли вони вже будуть в Україні, можна буде створити ще один "заморожений конфлікт", що дестабілізував би країну та перешкодив би спробам Заходу допомогти Україні стати на ноги. Це збільшило б шанси на реалізацію довгострокових планів Путіна - затягти Україну у союз або федерацію, які б очолювала Москва.
Якщо Кремль дійде висновку, що Захід не відреагує на такий хід болючими санкціями - такими, які б заподіяли шкоду оточенню Путіна, і були б достатньо сильними, щоб підірвати основні джерела доходів для Кремля - Путін може вирішити грати за згаданим сценарієм.
Але якщо США і ЄС продемонструють, що вони справді готові до застосування методів економічної війни, кидаючи виклик російській військовій машині, то Захід, можливо, ще зможе стримати Путіна, не даючи йому йти далі. Найближчим часом все стане ясно.
Ульріх Шпек – політичний аналітик, запрошений експерт аналітичного центру Carnegie Europe у Брюсселі
Джерело: CNN
Переклад: iPress.ua
