Це може статися через кілька днів, тижнів чи місяців, але контрнаступ України вже насувається. Спекуляції щодо його тривалості та напрямку не мають сенсу. Ключ до успіху – застати російських окупантів зненацька.
Але успіх життєво важливий як з дипломатичних, так і з військових причин. У перші дні повномасштабного вторгнення росії серед багатьох так званих експертів у Берліні, Брюсселі, Парижі та інших містах поширеною була думка, що 2022 рік стане повторенням 2014-го: наступ росії, відступ України та дипломатичне врегулювання за допомогою посередників.
Українці показали, що це не так. Їхній опір створив консенсус щодо санкцій, поставок зброї, фінансової підтримки та готовності нести витрати війни. Опозиція проукраїнській політиці в більшості країн відійшла на політичний маргінес. Цей консенсус ґрунтується на двох переконаннях: що війну можна виграти і що Україна її виграє.
Таке сприйняття може легко змінитися. Якщо наступ України застопориться або принесе лише скромні успіхи, багато хто на "старому Заході", в таких країнах як Франція, Німеччина, Італія та Іспанія, здригнеться від перспективи ще одного року бойових дій. Вони зададуться питанням, чи не настав час для якоїсь угоди "територія в обмін на мир", можливо, за посередництва Китаю.
Ці ідеї є маячнею. Українці не припинять боротьбу, доки росія не припинить нападати. Їхні близькі друзі в Польщі, країнах Балтії та інших державах продовжуватимуть підтримувати їх. Ця підтримка української справи ґрунтується не на сприйнятті успіху – бажанні підтримати переможця, а на похмурому сприйнятті реальних загроз. Якщо російський імперіалізм не буде знищений поразкою в Україні, це лише питання часу, коли кремль перезарядиться, відновиться і повернеться в наступ. Його мішенню може знову стати Україна або якась інша сусідня країна. Зменшення підтримки Києва з боку безвольного "старого Заходу" віщує не мир, а нову війну.
Багато хто на Заході не усвідомлює, що, подобається їм це чи ні, але ми маємо справу з агресивною, небезпечною росією протягом десятиліття або і більше. Ми справді витратили багато можливостей запобігти реваншизму за останні 30 років. Бажаючи його позбутися, ми лише поглиблюємо проблему.
Відсутність видимого успіху – не найбільша небезпека. Мене більше турбують проблеми, з якими ми зіткнемося, якщо наступ України увінчається успіхом. Уявіть, наприклад, що "сухопутний міст" до Криму буде перерізаний, і російська окупація стане нестійкою. кремль погрожуватиме ескалацією – або зброєю масового знищення, або диверсіями та іншими трюками. Влада путіна виглядатиме хиткою.
Це спричинить черговий напад ілюзорного мислення, за якого перемога України може бути обміняна на відчуття стабільності: не ризикуйте приходом до влади у москві відвертого фашиста; не ризикуйте розпадом росії; не ризикуйте Армагеддоном. "Скажіть українцям, щоб вони зупинилися, поки вони ще попереду. Якщо вони не прислухаються до цієї поради, вони ризикують втратити життєво важливу військову і фінансову підтримку Заходу", – кремль знає, як грати в цю гру.
На початку 1990-х років я перебував у країнах Балтії і з жахом спостерігав, як нібито реформатори в москві вимагали від Заходу піти на поступки, щоб не допустити до влади "жорстких політиків". Ці страшилки – ультраправі екстремісти та військові балакуни – насправді були здебільшого витворами кремля.
Вимоги в ті дні були зосереджені на наданні збанкрутілому єльцинському режиму грошей і політичної підтримки, а також на викручуванні рук країнам Балтії щодо їхньої мовної та громадянської політики. Сучасна версія полягатиме у скасуванні санкцій та утриманні від "провокаційних" кроків, як-от базування зовнішніх сил у післявоєнній Україні для забезпечення реальної безпеки. Смішно? Сподіваюся, що так. Але не робіть на це ставку.
Джерело: Europe's Edge
