Звідки з’явилася ідея проведення такого незвичного веломарафону?
Ідея проведення велопробігу на велосипедах-тандемах виникла кілька років тому. Належить вона Миколі Пеху – нашому товаришу та колишньому Президентові ГО Інститут українських студій. Микола втратив зір ще у дитинстві. Жваве зацікавлення світом, подорожами та громадською діяльністю спонукали його до нових неймовірних відкриттів та проектів. У 2006 році він та Андрій Максимович реалізували унікальну ініціативу "Пробіг заради дітей". На мою думку, цей досвід став одним з визначальних у процесі кристалізації ідеї велопробігу. У червні 2014 Микола несподівано помер. Через кілька тижнів ми дізналися, що виграли грант на організацію велопробігу. Ми були дуже розгублені, але вирішили ризикнути і реалізувати велопробіг без його головного ініціатора. Микола мав мрію провести цей велопробіг і ми її здійснили.
Велопробіг став незабутнім досвідом як для учасників, так і для організаторів. Минулого року за місяць ми проїхали 10 областей західної і центральної частин України, подолали більше 2000 км. Цього року плануємо скоротити вдвічі час і змінити маршрут – поїхати на південь, в Одесу.
Фото: Вікторія Лучка
Які цілі ви, як організатори велопробігу, мали минулого року і ставите перед собою сьогодні?
Під час Велопробігу 2015, ми розпочали благодійний збір коштів на відкриття Сенсотеки – простір спільного зростання на базі бібліотеки №18 у Львові. Наша мета була зруйнувати стереотипи, що існують в суспільстві про потенціал та можливості незрячих людей. Скоро буде рік як ми відкрили Сенсотеку. Це інклюзивний простір, де зрячі і незрячі молоді люди проводять спільне дозвілля, навчаються і відпочивають. У нас займаються учні з 100-ої школи (ред. Спеціалізована школа-інтернат №100 для незрячих дітей). Вони відвідують курси GPS навігації, заняття з англійської мови, психологічні тренінги, кулінарні курси. Під час цьогорічного велопробігу ми продовжимо збирати гроші на облаштування Сенсотеки.
Велопробіг виявився ефективним способом привернення уваги до суспільно- важливих тем. Минулого літа ми організували 15 прес-конференцій по всій правобережній Україні. Нашу мандрівку висвітлювали численні національні та локальні телеканали, радіостанції та друковані ЗМІ. Ця публічність події наштовхнула багатьох переглянути своє розуміння проблем людей з інвалідністю, адже більшість звикли сприймати незрячих як інвалідів, залежних і неповноцінних.
Незрячі люди мають такі ж права, як і всі громадяни суспільства. Можливості та перспективи незрячих людей залежать від їх оточення. Багатьох дивує, що незрячі їздять на велосипедах. Ми привертаємо увагу до проблем, з якими стикаються люди з порушенням зору в повсякденному житті. Це спеціальні розмітки на переходах, озвучення світлофорів, зупинки транспорту, пристосованість музеїв та експонатів виставок. Існують і глобальніші проблеми: дискримінація людей з інвалідністю, наприклад при працевлаштуванні і т.д.
Основна ціль другого веломарафону полягає в масштабному інформуванні суспільства про можливості, потенціал незрячих людей та їхні щоденні труднощі.
Фото: Вікторія Лучка
Як саме виглядає процес підготовки до Велопробігу 2016? Що ви вже встигли зробити, а що тільки плануєте?
Ми вже почали готуватися до ІІ Всеукраїнського велопробігу "Бачу! Можу! Допоможу!". Наразі наше основне завдання - знайти потрібну суму для проведення марафону, а це близько 200 000 грн. Оскільки цього року у нас немає коштів у рамках гранту, ми розраховуємо на підтримку спонсорів та доброчинців. Скоро запускаємо фанрайзингову кампанію, в тому числі на "Спільнокошті". Кожен охочий зможе внести свою лепту в цю, не побоюсь гучного слова, велику справу. Ми віримо в те, що робимо, і хочемо, щоб люди повірили у нас. Також триває набір волонтерів в команду перекладачів, журналістів, логістів, піарників. Дуже тішить, що молоді люди приходять до нас і зголошуються допомагати. В обмін вони отримують не лише цінний досвід, а і неймовірні пригоди.
З якими стереотипами ви зіштовхнулися під час Велопробігу 2015?
На етапі підготовки багато хто не вірив, що нам під силу провести велопробіг за участю незрячих людей. Спонсори здивовано питали "30 днів на велосипедах? З незрячими людьми?" Нам доводилося все пояснювати. Спершу ця ідея здавалася фантастичною і нездійсненною. Багато хто думав, що ми відмовимося ще під час підготовки, або зупинимось десь на півдорозі – не доїдемо. Мета звучала надто грандіозно.
Був один дуже яскравий приклад, про який ми завжди розповідаємо. На екскурсії в Олеському замку нас зацікавила картина з незрозумілим сюжетом. Ми попросили працівницю музею, щоб вона нам коротко розповіла про картину. У відповідь ми почули: "Що я буду вам розказувати, як ви і так нічого не бачите?". То був дуже гострий момент, але це не провина конкретної людини. Насправді – це дуже промовиста історія, яка ілюструє всю музейну систему і її недоступність для людей з інвалідністю. Це також показує суспільну думку про упереджене ставлення до незрячих людей зокрема. Така проблема вимагає системного вирішення: комплексного інформування та навчання. Людям ще важко усвідомити, що можна пояснити, описати – і цього буде достатньо, аби незряча людина зрозуміла і “побачила” у свій спосіб. Тим не менш, були і позитиви. Нам, до прикладу, дозволили доторкнутись до практично всіх експонатів музею, хоча за правилами музею це робити заборонено.
Фото: Вікторія Лучка
Згадую також цікаву історію з Черкас. Ми зайшли в будинок мерії і одна з наших учасниць помітила, що сходинки не позначені жовтою лінією. Вона сказали про це мерові, який зустрів учасників велопробігу. Вже наступного дня, коли ми йшли в мерію на прес-конференцію, ми побачили, як майстри завзято малюють ці сходинки (сміється).
Що Вам найбільше запам’яталося з велопробігу?
В команді завжди була атмосфера взаємодопомоги та взаємопідтримки. Час від часу наша команда поповнювалася новими спонтанними учасниками. Це один з найкращих моментів велопробігу. Наприклад, в Черкасах та м. Бар ми зустріли хлопців – велосипедистів, які супроводжували нас в їхніх містах. Згодом вони приєдналися до нашого велопробігу. Саме ці хлопці допомогли провести прес – конференцію в Чернівцях, коли кілька членів команди були змушені відлучитися з велопробігу, щоб відвідати весілля незрячої пари з Одеси, яка, до речі, теж брала участь в нашому веломарафоні. Впродовж велопробігу ми усвідомили, що команда – це наша найбільша цінність, а її учасники роблять неможливе можливим.
Їхати на велосипедах впродовж місяця напевно дуже виснажливо. Чи бували моменти, коли втома могла завадити Вам дійти до фінішу? Що Вам допомагало не опускати руки?
Звичайно було важко, але завдяки спільній вірі у нашу мету ми навіть не думали про припинення велопробігу. Пригадую, що коли ми повернули по маршруту на Західну Україну, то ментально відчували наближення дому. Це був третій тиждень мандрівки. Щодня ми долали десятки кілометрів, відвідували нові міста і села. Радість і відкритість, з якою нас зустрічали у різних локаціях компенсовувала всі наші труднощі. Ми розуміли, що маємо доїхати, не заради себе, а заради тих, хто в нас повірив.
Фото: Вікторія Лучка
У Нью-Йорку Ви презентували фільм “Я бачу”, присвячений велопробігу. Можете детальніше про це розповісти?
Стрічку ми презентували в штаб – квартирі ООН минулої осені. Фільм "Я бачу" – режисерський дебют Ольги Фразе - Фразенко, яка їхала з нами усі 33 дні велопробігу і знімала найцікавіші моменти мандрівки. У фільмі йдеться про історії відважних людей, які підкорили свої вершини та надзвичайно красиву Україну. Фільм буде озвучено тифлокоментарем та представлено широкій українській публіці вже цієї весни! Також маємо плани презентувати фільм широкій публіці в Канаді та країнах Європи.
Ревіде Зіятдінова для iPress.ua
