Як ти зважився, як ти зрозумів, що маєш бути на війні, а не сидіти в теплому офісі?
Насправді, я навіть не роздумував, бо, якщо чесно, все своє свідоме журналістське життя хотів працювати воєнним кореспондентом. Взагалі, в нашій країні до цього конфлікту у воєнних журналістів було дуже мало можливостей і фактично одиничні редакції могли собі дозволити таку розкіш, бо це насправді дуже дорого.
Коли в Україні почали стріляти я зрозумів, що немає сенсу зволікати, нема над чим думати – я був готовий. Я собі після цього навіть кілька разів повторював, що треба бути обережнішим зі своїми побажаннями, бо я думав, що сам поїду на війну, а війна до мене приїхала.
Я був радий, що моя редакція мене відпустила, хоча не так просто це було, бо як ми вже знаємо за ці кілька місяців воюючі сторони ставляться до журналістів не дуже прихильно: це стосується і українських військових, які російських журналістів не дуже "жалують", а, якщо говорити про "ЛНР", "ДНР" - це взагалі суцільний жах - я це відчув на собі.
Вони бачать нас воюючою стороною, якимись ворогами, ледь не вбивцями, хоча я притримуюсь думки, що журналіст – це не воююча сторона. Я в конфлікті бачу себе спостерігачем, який показує людям, які у Львові чи в Києві, що там відбувається. Я в руки зброю не беру і не намагаюсь своїми матеріалами комусь допомогти чи когось "замочити".
Тебе відправляли з якимось конкретним редакційним завданням чи вже більше дивився по ситуації?
Конкретне редакційне завдання полягало приблизно в тому, щоб показати, як наші військові облаштовують свій побут, як вони воюють, в яких умовах, чого їм бракує, які проблеми на передовій.
Коли я їхав вперше – це був початок літа, тоді було ще дуже-дуже багато проблем, які, як мені здалось, на сьогодні вже вдалось в якійсь мірі вирішити. Це стосується і засобів захисту, постачання, координації між родами військ тощо. Тоді було дуже багато запитань і проблем, про які я намагався писати і знімати. Загалом я провів в зоні АТО шість тижнів.
Після того, як ти побував на Донбасі, як ти називаєш події, які там відбуваються?
Я ніколи не називав це антитерористичною операцією, я це зрозумів після кількох годин, проведених на одному з блокпостів. По-перше, антитерористична операція не може тривати три місяці, вона може тривати три години або три дні максимум. Мені здається, що робота моя і моїх колег вже дала чітку відповідь на це запитання. І зараз з цим вже ніхто й не сперечається, бо справа лише в юридичних нюансах.
Джерело: facebook.com/steklevko
Назвати це війною наше керівництво боїться, бо тоді доведеться змінювати спосіб управління країною, розривати всі дипломатичні стосунки з Росією і це потягне за собою величезні наслідки.
За весь час твого перебування в зоні АТО, чи було щось таке, чого б ти раніше не уявив, що таке доведеться пережити?
Я був на блокпостах, їздив на операції, які проводили батальйони, був в містах, які щойно звільнили, наприклад, був у Слов'янську на другий день після того, як його звільнили.
Я, напевно, не скажу нічого нового, бо найгірше, що є на війні – це смерть. І, напевно, коли бачиш смерть, це і є те, що я ніколи не зможу забути. На щастя, до цього мені не доводилось бути свідком вбивств і того, як голова окремо від тіла валяється десь на землі, і те, як вантажать загиблих в кузов пікапа, і це все відбувається на твоїх очах – воно залишає враження назавжди.
Що після побаченого тебе змушує туди повертатись?
Тому що це моя робота. Так само, як солдат виконує свою роботу, як міліціонер виконує свою роботу, електрик виконує свою роботу, так само її виконує і журналіст. Я не задумуюсь над тим, що я там побачу, я задумуюсь над тим, як я зроблю з цього матеріал для своєї аудиторії. Люди мають знати, хай таку страшну, але правду, і хай це неприємно, і хай у нас великі втрати, хай наше військове керівництво недолуге, але ми маємо право знати, що так воно є, чому так сталося, які будуть наслідки від цих помилково прийнятих рішень і якою ціною ми платимо за це.
Ти на собі відчуваєш, що попри військові дії там ведеться ще й запекла інформаційна війна?
Безумовно, там триває інформаційна війна і, на жаль, дуже часто журналісти стають її безпосередніми учасниками, свідомо чи не свідомо – не знаю. Чесно кажучи, мені шкода, що я не можу об’єктивно висвітлювати цей конфлікт.
На жаль, сторона так званих "ЛНР", "ДНР" і, як вже відомо, російські війська, не дозволяють українським журналістам працювати на своїй території. Тобто, я не можу приїхати до них записати коментар чи зняти репортаж, бо вони або візьмуть в полон, або розіб’ють техніку – і це в кращому випадку.
Українським ЗМІ неможливо взагалі якось з ними домовитись, я в цьому переконаний на 100%. Я не знаю жодного українського журналіста, якому вдається зараз працювати з тією стороною – це погано, бо ми не можемо показати "той бік барикад".
Чесно скажу, я намагався. Я їздив і в Луганськ, і в Донецьк, але дуже скоро я зрозумів, що краще не видавати взагалі, хто ти є насправді і в якому ЗМІ ти працюєш і, від гріха подалі, краще туди не заїжджати, бо було дуже багато конфліктів.
ЧИТАЙТЕ: Журналісти самотужки вирвались з "іловайського пекла": ми не можемо повірити, що ми живі
І все це почалось взагалі з Криму. Вже там було зрозуміло, що українських журналістів вважають ледь не ворогами №1 і готові зробити все, щоб завадити нам працювати. Як в таких умовах я можу об’єктивно подавати інформацію? Я не можу, на жаль, цього зробити. Мені шкода, але зараз я фактично працюю тільки з українськими військовими, тому можу показати тільки те, що відбувається по цей бік барикад. На жаль, альтернативи немає. Мене цього вибору позбавили, так само, як і моїх колег.
В цьому, я думаю, полягає велика біда, бо в цьому конфлікті журналістів вважають учасниками. Це небезпечно, бо ти фактично потрапляєш під приціл ворога, бо вони не відрізняють тебе, скажімо, від добровольця якогось батальйону.
Про російські канали, як про ЗМІ, я навіть не хочу говорити, бо вони давно вже стали інструментом політики Російської Федерації. Я не розглядаю їх, як своїх колег, і про їхню роботу мені теж говорити не доводиться, тому що це абсурд, маячня і суцільна брехня. Я не знаю, що про них можна сказати хорошого чи, як можна всерйоз розглядати їхню діяльність, як журналістику.
А щодо об'єктивності висвітлення інформації з української сторони? Чи йдуть на контакт з журналістами командування, офіційні прес-служби?
Cкажу чесно, я за шість тижнів лічені рази перетинався з прес-центром АТО і з працівниками прес-служб силових відомств, тому що я дуже швидко дійшов до висновку, що без них мені працюватиметься комфортніше і без них я зможу більше.
Перед виїздом в зону АТО потрібно акредитуватись – це обов’язково. Ця акредитація тобі нічого не дає, жодних преференцій, але в разі якоїсь надзвичайної ситуації, в разі потреби, вона в тебе повинна бути.
Кожного разу потрапляючи на блокпост, чи в якийсь підрозділ, чи в якесь місто, коли ти хочеш показати, що там відбувається, ти заново домовляєшся, заново звертаєшся до військових, до командирів. І взагалі, як на мене, головне в роботі журналіста в зоні АТО – це особисті контакти, довіра між військовими і журналістами.
Не менш важливо, яке ЗМІ ти представляєш, наприклад, до "Радіо Свобода" ставляться дуже адекватно, бо вважають, що це незалежне ЗМІ, яке працює нормально, і тому я ніколи не чув від військових, щоб були якісь зауваження чи претензії – в цьому плані мені працювати комфортно. Але, повторю, що найголовніше – це особисті контакти, коли вони тобі довіряють, коли знайомляться з тобою, тоді починається робота, до того, скільки б в тебе акредитацій не було, ти нічого не зможеш зняти. Завжди все вирішує конкретна людина і поки ця конкретна людина тобі не довірятиме, ти нічого не знімеш.
А в гіршому випадку ти можеш потрапити в яму, просидіти там кілька днів і отримати по голові. Це я говорю про наших. А ви що думали, що українські журналісти не потрапляли під удар? Були й такі випадки. Значить вони зробили щось, що спровокувало військових. Треба розуміти, що це війна і на війні свої порядки і свої закони, і на війні твоє журналістське посвідчення ні для кого нічого не значить. І якщо ти зробив щось, що їм не сподобалось, щось, в чому вони розцінюють якусь небезпеку для себе чи для товаришів, чи, можливо, вони запідозрили тебе в якійсь "нечистій" роботі, чи, можливо, ти їх колись обдурив, чи зробив те, що б не мав робити, чи зняв те, що в не мав знімати…
Насправді там дуже багато умов, за якими ти можеш працювати в тому чи іншому місці і їх всі треба наперед обумовлювати, треба домовлятись, треба пояснювати, хто ти і звідки, і вмикати камеру лише після абсолютного дозволу, щоразу іншого інструктажу – це доволі затратний по часу процес, це незручно і іноді може здаватись смішним, але такі реалії. Або ти виконуєш ці умови і дотримуєшся цих прохань і наказів, або ти не працюєш.
Тобто, в бронежилеті чи касці з написом "Преса" ти не завжди можеш відчувати себе захищеним?
Спробуй пояснити це людині, яка вчора поховала трьох своїх товаришів, і яка кожен день під мінометним обстрілом, спробуй пояснити, що ти журналіст і ти приїхав щось знімати. Та, для чого йому взагалі потрібен це зайвий менінгіт. Треба розуміти, що військові абсолютно не зацікавлені, знімаєш ти щось чи не знімаєш, це абсолютно твоя особиста проблема – знімеш ти щось чи ні.
Вони мають свою роботу, яка в сотні разів важча, ніж моя і я їх абсолютно розумію. Треба прийняти те, що там людей вбивають, там вони щодня живуть, як востаннє і намагатись їх переконати в тому, що я от такий київський журналіст, приїхав показати, як їм тут важко – за таке можна і в пику отримати, я думаю.
Ще раз повторю, що завжди такі справи вирішує якась людина і від того, як ти з цією людиною домовишся і від того, як ти себе зарекомендуєш, як ти поводитимешся, спілкуватимешся, від цього і залежить зможеш ти там працювати чи не зможеш.
І тут не має значення, чи хтось зателефонує зверху, мовляв, це журналіст з такого ЗМІ, покажіть йому, розкажіть йому, дайте познімати – їм це не дуже цікаво, в них своє життя, своя правда, своя реальність і краще не сперечатись.
Ну, а як знаходити підхід до людей, які живуть на війні?
Журналіст повинен приїжджати туди, не як на екскурсію в зоопарк, а повинен розуміти, що це живі люди, яким доводиться перебувати в надзвичайно складних умовах і в цих умовах, ти вриваєшся в їхній особистий простір і починаєш копирсатись в їхньому житті, проблемах, страхах і ранах. В цій ситуації, як на мене, дуже важливо – не спровокувати, не нашкодити. Це дуже тонка межа, але її треба постійно знаходити, бо це найголовніше: людські стосунки, довіра і те, мабуть, що ти донесеш, що це важливо, що це піде на користь, що люди, які залишились в тилу, знатимуть, що відбувається насправді, що тільки так про їхні проблеми зможуть дізнатись і, можливо, це допоможе їх вирішити. Тобто, треба пояснювати, для чого ти, журналіст, це робиш.
Універсальна порада одна – поменше самодіяльності, побільше спілкування з командирами, завжди пояснювати, хто ви, звідки ви, для чого ви сюди приїхали, ви маєте мати при собі всі документи, ви повинні завжди попереджувати, коли вмикаєте камеру, повинні запитувати, кого можна знімати, кого не можна, яку інформацію можна подавати, а яку – ні.
Джерело: facebook.com/steklevko
Бо іноді ти бачиш значно більше, ніж можеш сказати, не в плані якоїсь цензури, а в плані того, як пересуваються війська, де вони базуються, скільки людей, яке озброєння. Можливо, ця інформація не несе глядачеві якогось важливого змісту, але в плані ведення бойових дій цим можна нашкодити і тому там завжди величезний перелік, що можна і що не можна, просто одного разу порушивши це, ти більше не зможеш працювати.
З відвертою цензурою від самих військових я не стикався і, напевно, б не хотів. Важко сказати, що я б з цим не погодився, бо, якби захотіли переглянути мій матеріал, я б змушений був показати, але кажу об’єктивно, що я з цим не стикався і від колег теж не чув, щоб когось змушували показувати відзнятий матеріал. Бо все тримається на довірі. Якщо вони тобі довіряють, то не будуть вимагати цього від тебе, якщо ні – то ти не витягнеш навіть камери.
Тобі доводилось спілкуватись і з добровольцями, і з кадровими військовими. Чи відчутна різниця, хто є хто?
Відчутна. Те, що людина зробила усвідомлений вибір, ставши добровольцем, це дуже впливає на бойовий настрій, на бачення всього того, що відбувається навколо. Від добровольців я ніколи не чув, що це якась "марна війна", що це "безглузді смерті", я ніколи не бачив в них безнадійних настроїв про те, що "нас "зливають", нас вбивають і взагалі ми зараз розвернемось і підемо всі на Київ, бо не розуміємо, для чого ми тут знаходимось". Вони знають, для чого вони тут, вони готові вмирати, готові йти на жертви, готові ризикувати.
У кадрових військових я не завжди це бачив. Це, напевно, і є основна відмінність між ними. Кадрові військові виконують наказ. Вони працюють. Це їхня робота. Звісно, в таких умовах вони ніколи не працювали, далеко не всі готові, але це їхня робота, вони тут тільки тому, що їм наказали. А добровольці в зоні АТО тому, що вони так вирішили. Це відчутна різниця. Але кадрові виконують свій наказ, скриплять зубами, обурюються, матюкаються, але виконують наказ, а добровольці все це роблять без зусиль над собою.
А які настрої серед мирних людей?
Головний настрій – що "ми втомились від війни", що "ми не хочемо більше чути вибухів і не хочемо більше ходити під кулями, залиште нас в спокої". Доволі часто немає значення, хто їм цей спокій гарантує: українська чи російська армія і в складі якої країни це буде – в складі Російської Федерації, в складі України чи в складі якоїсь вигаданої "ЛНР" чи "ДНР".
Для них основне – це мир, безпека сім'ї, якийсь хоча б мінімальний добробут, а все інше – це вже другорядне.
А їхнє "Почуйте Донбас"? Я думаю, що вони вже розчарувались у всіх ідеях, які їм нав’язали і зараз "Почуйте Донбас" звучить трохи інакше, приблизно, як "Дайте нам спокій" або "Врятуйте нас від смерті" чи щось в цьому роді. Вони хотіли, щоб "почули" Донбас, а у відповідь почули крики, горе, вибухи, і це зовсім не те, чого вони чекали.
Основний посил, який я від них почув, це те, що "ми хочемо миру", а яка кількість серед них сепаратистів, а яка проукраїнськи налаштована – мені важко сказати. Відсоткових співвідношень назвати не зможу, але точно є і ті, і ті. Це залежить від міста, від настроїв, від влади, як вона їх налаштувала, від середовища, в якому вони живуть. Зазвичай, коли українські військові заходили в якесь місто, то жодного спротиву не було.
Ще кілька місяців тому, коли все це тільки починалось, люди блокували українські колони, вони називали їх "фашистами", кричали "йдіть геть з нашої землі", то зараз цього всього вже немає, люди вітають армію, або мовчки за нею спостерігають, або насправді радіють, що хоч якийсь час вони зможуть прожити в спокої і жодних "фашистів" вони не побачили, ніхто нікого не розстрілює і певний "розрив шаблону" таки відбувається, хоча не для всіх це є показником.
Люди, які підтримували "ДНР" п’ять місяців тому, частина з них і досі притримується своїх поглядів і взагалі мені важко уявити, що мусить статись, щоб вони змінили свою думку. Люди не мають критичного мислення і те, що їм щовечора з екранів телевізора вливала російська пропаганда, як тепер цього всього позбутись, я собі дуже важко уявляю. Це, мабуть, мають пройти роки, і державна політика повинна бути спрямована на це, але зараз – це нереально. Навіть зараз залишається велика категорія людей у звільнених містах, які чекають, поки повернеться "бацила сепаратизму" на їхні вулиці.
Тобто є ймовірність, що звільнені міста ще не повністю звільнені?
Не знаю, як в Маріуполі, але у Слов'янську така ймовірність точно є. Коли я там був востаннє, то вдень в місті була українська влада, а вночі не було влади жодної. На вулицях було абсолютно темно і ніякої міліції, ніяких військових – на вулицях не було взагалі нікого і що там відбувалось, можна собі тільки уявити.
Ми зараз бачимо, що російська армія разом з сепаратистами намагається контратакувати і куди вони дійдуть мені важко сказати. Цілком ймовірно, що вони зможуть повернутися на територію, яку зараз називають українською.
Питання "Що робити?" – це не до мене. Але, як на мене, людям, які бояться за своє життя, які переживають, що зі зміною ситуації в місті вони можуть постраждати, краще втікати, бо я не впевнений на 100%, що їм хтось зможе гарантувати безпеку.
Звісно ті, хто хоче, можуть записуватись в добровольчі батальйони, але, по-перше, це не так просто, як здається, не всіх беруть, а зараз там величезні черги. Щоб потрапити в батальйон – треба пройти ще "сім кіл пекла". Якихось особливих вимог не так і багато, але вся ця бюрократична тяганина і небажання чи боязнь Міністерства оборони чи МВС, які, здається, вбачають в цих батальйонах подальшу небезпеку для себе, думаю, що воно якось впливає. Знаю, що в батальйон "Донбас" вже вишикувалась величезна черга, а людей просто не можуть взяти, бо немає грошей, вони не мають, чим їх годувати, в що одягнути і навіть не мають зброї, яку дати їм в руки. Людей достатньо, але лише хотіти – цього замало.
Якщо говорити про добровольчі батальйони, то я не побачив, щоб в них була якась величезна потреба. Вони забезпечені краще, ніж армія, значно краще, в них є фактично все, що потрібно для війни, крім важкого озброєння. Хоча спостерігаючи за тим, які завдання вони виконують, воно б мало в них бути, але немає. Люди їдуть звільняти місто автобусом "Богдан", який по дорозі три рази ламається – це щонайменше смішно.
Джерело: facebook.com/steklevko
Якщо говорити про бронежилети чи каски, то цим забезпечені – у всіх є каски, у всіх є форма, а якщо порівнювати з регулярною армією, то таким може похвалитись не кожна бригада – парадокс. З моїх власних спостережень батальйони забезпечені краще, ніж армія.
Чим українці зараз можуть допомогти армії?
Мені здається, скільки б волонтери не працювали, вони ніколи не зможуть забезпечити армію – це просто нереально. Цим має займатись держава, міністерство оборони, але зараз, на жаль, тилове забезпечення не працює, або працює неналежним чином і замінити це добровільними внесками ми ніколи не зможемо, тому що це величезні затрати і багатомільйонні витрати щодня, і як би багато ми не жертвували, повинна працювати система. На жаль, вона не працює, тому дуже добре, що знайшлися люди, які взяли на себе відповідальність, ініціативу і насправді роблять величезний вклад.
Я неодноразово працював з волонтерами, які їздять на блокпости, виїжджають на передову, я просто сідав до них в машину і ми їхали до військових поближче до лінії фронту і я мав можливість поспілкуватись з ними, принаймні ознайомитись з тим, як вони працюють, для кого вони працюють і наскільки відчутна їхня допомога для армії.
Коли приїжджають волонтери військові радіють їм, як рідній мамі. Ще кілька місяців тому, вони сиділи там абсолютно без води, без їжі, без форми, я вже не кажу про якісь там прибори нічного бачення чи тепловізори, тоді це взагалі здавалось чимось неймовірним. І коли приїжджає волонтер на своєму джипі і привозить все це безкоштовно, в них, хай це звучить дуже пафосно, але в них насправді навертаються сльози на очі. Саме тоді, мені здається в них з'являється розуміння, за кого, для чого вони воюють і кого вони захищають – заради цих людей, які зібрались по кілька гривень, можливо, хтось навіть віддав останні, для того, щоб військовий на передовій отримав бронежилет 4-го класу захисту, який хоча б теоретично може врятувати йому життя.
Після такого військові розповідали, що допомога волонтерів, відчуття, що ти комусь потрібен, що тебе не залишили напризволяще – це найкраще, що з ними траплялось на війні, бо зазвичай про командирів своїх вони так сказати не можуть.
От цікаво, а наскільки поширена серед військових і добровольців думка, яка активно пропагується в соцмережах, що, закінчивши війну на сході, вони приїдуть воювати до Києва?
Такі емоційні вигуки лунають доволі часто, але наскільки це близько до істини мені сказати важко. Це відбувається, швидше, на рівні звичайних людських емоцій, страху чи обурення. Не треба уявляти, що там формується якась консолідована думка чи рух всередині армії чи добровольчих батальйонів "От ми собі тут повоюємо, а потім прийдемо і захопимо владу в Києві".
Звісно, що є величезна провина, що українська армія втрачає багатьох своїх солдатів через корупцію, бюрократію, непрофесіоналізм – і з цим треба боротися. Я точно знаю, що взяти в руки автомат, прийти в Київ – це щонайменше неправильно, чим тоді ми будемо відрізнятись від всяких "бананових республік", де одне плем’я воює з іншим і в кого більше автоматів той і сильніший. Я досі вважаю, що я живу в правовій державі, де закон є важливішим, ніж той, хто має більше сили. Я б не хотів, щоб це змінювалось, бо в один прекрасний момент я можу комусь не сподобатись і той, в кого буде автомат, зможе все вирішити просто і швидко.
Тому всі ці заклики – "давайте прийдемо в Київ, когось розстріляємо і захопимо владу", я сподіваюсь, що все це просто якісь "розмови на кухні".
Як по-іншому це зробити? Ми повинні розвивати громадянське суспільство, ми повинні розвивати свої інституції, які контролюють владу, ми повинні прийти на вибори, проголосувати. Цей варіант мені здається більш зрозумілим.
Повертаючись до роботи журналістів в зоні АТО, які ти можеш дати їм поради? Що їм треба знати? До чого себе готувати? Що з собою брати?
Перш за все, треба добре екіпіруватись. Я б судив редакторів, які відправляють своїх журналістів в зону АТО без елементарних засобів захисту. Як можна настільки не цінувати життя свого співробітника? Тому обов'язково повинен бути хороший бронежилет, шолом. Я також брав з собою тактичні окуляри, які захищають від осколків.
Треба завжди пам’ятати, що ти не військовий, не треба оцих гарних фотографій в камуфляжі, навпаки – ти не повинен зливатись з військовими, а маєш від них відрізнятись, тому що в бою чи якійсь іншій екстремальній ситуації, людина, яка тримає на прицілі військового, а ти стоїш поряд з ним і абсолютно не відрізняєшся, то вона може тебе сплутати і навіть, не хотячи смерті журналіста, тебе можуть вбити. Тому треба відрізнятись від них зовнішньо, потрібно одягати якісь яскраві речі.
В російських військових, які воюють на території України, і в українських є система розпізнавання "свій-чужий" – це стрічки, які вони одягають на руки. В українських військових - це жовті стрічки, а у російських – білі. Я вважаю, що журналіст не повинен одягати ці стрічки, хоча деякі військові вважають, що так краще, бо вони будуть знати, що ти з ними і не сплутають ні з ким. Хоча, з іншого боку, людина, яка перебуває по той бік барикад буде бачити перед собою людину з розпізнавальним знаком "чужий" і буде по тобі стріляти. Потрібно мати помітне ознакування, що ти є преса. Це можуть бути наліпки на шоломі, на бронежилеті якого завгодно кольору, головне, щоб їх було видно здалеку, щоб вони чітко читались. Якщо ви пересуваєтесь автомобілем, на ньому теж повинні бути ці розпізнавальні знаки – це рано чи пізно може навіть врятувати життя.
Джерело: facebook.com/steklevko
Також раджу брати з собою аптечки, бо ніхто не застрахований від травм, і дуже добре було б перед цим пройти курси з надання першої медичної допомоги, якщо навіть не вам вона знадобиться, то, можливо, комусь ви врятуєте цим життя.
Ну, і бути психологічно готовим до того, що на війні може бути все. Не треба зайвої паніки, не треба зайвого геройства, бо я переконаний, що навіть найкращий кадр, найкраще фото чи відео не варте твого життя і краще зняти менше, зняти гірше, але залишитись живим, я думаю, що і твої читачі і твої колеги будуть з цього раді.
Мені здається, що людина дуже швидко до всього звикає, тому я не відчув якогось дискомфорту і в польових умовах, і в якихось нестандартних ситуаціях, коли починається обстріл чи працює артилерія. Ти повинен, їдучи туди, розуміти, що це буде. Не потрібно втрачати контроль над собою і постійно пам’ятати, що на війні не буває дрібниць, випадковостей і другого шансу. Мені доводилось бути свідком того, коли люди гинули через дурницю, тому не варто покладатись на випадок.
Краще перестрахуватись двічі, краще "поваритись" в бронежилеті і в касці – це незручно, неприємно, але безпеки на війні багато не буває, я в цьому неодноразово переконався і винятків з цього правила немає.
Я не вважаю, що потрібно показувати картинку кращою, ніж вона є насправді, бо від цього вона кращою не стане. Люди будуть помилятись, чути брехню, але від цього кількість смертей і ситуація на фронті не зміниться, ти просто створиш, умовно кажучи штучне уявлення про цей конфлікт.
Як на мене, головною ціллю журналіста в зоні АТО має бути інформування, для цього ми туди і їдемо, а не морально підтримувати одну з воюючих сторін. В такому випадку можна записатись в прес-службу якогось добровольчого батальйону і показувати всі здобутки і героїзм солдатів. Така робота, мабуть, теж потрібна, але це не журналістика.
Ніхто з нас не міг уявити, що нам доведеться працювати воєнними кореспондентами в себе вдома.
Це в голові не вкладається і досі, попри час, який я там провів, все одно, не можу в це повірити. Думаю, що багато проблем буде і після закінчення цього конфлікту, коли б він не закінчився і як би він не закінчився – це, як синдром посткомбатанта, це звісно, в першу, чергу у військових, але журналістів, я думаю, це теж зачепить, бо важко повертатись до звичайної роботи після висвітлення подій в зоні конфлікту. Все одно потрібно буде якось перелаштовуватись, повертатись до звичного життя, не знаю, наскільки це буде можливо. Подивимось.
А ким журналіст Левко Стек себе бачить після того, коли цей конфлікт закінчиться? Про що ти писатимеш, про що ти хотітимеш писати?
На війні я зустрів багато забобонних людей, кожен з них мав якісь свої забобони і після цього в мене вони теж з'явились. Я зрозумів, що прогнозувати, планувати на майбутнє – це дуже невдячна справа. Скільки б довго це не тривало, зараз я хочу й далі працювати там, як на мене це важливо і я відчуваю, що це потрібно.
Зараз робота журналіста, як ніколи на часі, ми повинні інформувати, пояснювати людям, що відбувається, бо, на жаль, зараз дуже багато неправдивої інформації, її надають, як представники терористичних організацій, як представники Росії, так і представники АТО. На жаль, інформація, яка надходить до нас від РНБО далеко не завжди відповідає дійсності. Будучи в зоні конфлікту, я неодноразово пересвідчувався, що картинки, які нам малюють, далекі від істини, тому я вважаю, що треба пояснювати, показувати, зараз це вкрай важливо. З одного боку, щоб люди не літали десь в хмарах, коли їм описують неймовірні успіхи, а з іншого боку, щоб вони не депресували, коли їх закидують "інформаційними бомбами" з російських пропагандистських каналів.
Для мене найкраща зброя на цій війні – це об’єктивна інформація.
Якщо комусь не подобається його робота, можна зробити дуже просто – піти у відпустку чи звільнитись, записатись у добровольчий батальйон і виконувати свій громадянський обов’язок. Але якщо ти залишаєшся на роботі, то існують певні обмеження, про які не варто забувати, інакше це не можна назвати журналістикою.
Я вважаю, що люди, які зараз звільняються з роботи і йдуть добровольцями в армію чи в батальйони – це чудово і дуже відповідально, я цими людьми щиро захоплююсь, але наразі я залишаюсь журналістом.
