Натрапивши у розпал однієї з минулих виборчих кампаній (вже й не згадати, чи то президентської, чи то парламентської) на заяву наймолодшого її учасника Арсенія Яценюка, про те, що, мовляв, годі вже розривати Україну між Сходом і Заходом, годі ставити її перед хибним вибором: ЄврАзЕС чи Європейський Союз, НАТО чи ОДКБ! Україна може бути членом лише тих союзів і міждержавних утворень, які сама ж і засновуватиме, – автор цих нотаток пережив щось на кшталт буддистського саторі (осяяння).
Сталося! В українську політику нарешті прийшло нове покоління, яке незабаром, мов той Геракл Авгієві стайні, розчистить вітчизняну політичну сцену від мотлоху зужитих ідей, стереотипів і застарілих догм!
Надто вже сильною була магія цієї просто і геніально сформульованої думки: Україна не може бути "другою Польщею", "частиною Європи" тощо, її не увібгаєш в якості "рядового члена" до будь-якого союзу чи інтеграційного утворення, бо її історія й географія диктують їй зовсім інше призначення, іншу долю – бути самодостатнім цивілізаційним і політичним центром, засновником-фундатором, "другою Елладою"… Або не бути взагалі.
Ця магія була дужчою за всі неспростовні факти із суворих політичних буднів, за розважливий голос здорового глузду. Отож, стежачи за неймовірними пригодами та карколомними перевтіленнями молодого і перспективного політика, який стрімко ставав "вічно молодим і вічно перспективним", автор переконував себе: зате Яценюк – перший і наразі останній український політик, який зміг піднятися до розуміння великої місії України; хай навіть з допомогою якогось анонімного і мудрого суфлера, але він все ж таки потрапив озвучити ту ідею, яка рано чи пізно оволодіє масами і стане долею України.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Washington Post: Україна на роздоріжжі
Як же сумно було авторові нещодавно споглядати в ефірі телеканалу ICTV Яценюка, який невиразно бубонів щось про те, що "високі стандарти Європи є важливіші за "старі зв'язки" з країнами колишнього СРСР", що "Україна має стати частиною Європи" і що "ми повинні підписати Угоду про асоціацію з ЄС, ми повинні підписати угоду з ЄС про зону вільної торгівлі" і т.д.!
Як же прикро було авторові за оте давнє саторі, що змушувало його незмінно віддавати свій голос на всіх попередніх виборах за "молодого і перспективного", залишаючись найпалкішим членом його фан-клубу.
Навіть коли авторові кілька років тому потрапив на очі опус одного з найближчих Яценюкових соратників, у якому нічтоже сумняшеся стверджувалося, що Україна "повинна сама почати інтеграційні процеси у Східній Європі, ініціювати створення союзу з Росією, Білоруссю і Казахстаном", тобто такого собі Совєтського Союзу з центром у Києві, то він лише роздратовано відмахувався від цього маразму: будь-яку думку можна спотворити до невпізнання! Скільки великих ідей і вчень було спаплюжено й викривлено недолугими апостолами, послідовниками і "школами"?!
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Релігійний розкол Європи
Читаючи у суворих і об’єктивних оглядачів про те, що знаковість і символічність Яценюка вже давно розтанула, як сніг на весняному сонці, що він безнадійно погруз у дрібному інтриганстві, кар’єризмі та демагогії, що йому бракує виразної індивідуальності, свого обличчя, яке б чітко вирізняло його з-поміж інших політичних сил і т.д., – автор був ладен вбачати за цими суворими і загалом справедливими констатаціями трагедію шекспірівського масштабу. І цей масштаб забезпечувала якраз разюча невідповідність конкретних політичних діянь Яценюка і високої ідеї про призначення України, заявленої ним на початку політичної кар’єри.
Сьогодні звідусюди лунають зловісні голоси: Україна ризикує залишитися на самоті, Україні треба мерщій визначатися, куди йти і з ким, тощо. І як на це реагує Яценюк?
"Треба все таки кудись іти, – каже він. – Якщо ти стоїш, тим більше в болоті, то тебе постійно затягує і дихати немає чим. Україна не може вічно знаходитися між вічним вибором: між заходом та сходом. Між двома стільцями завжди кудись падаєш, або хтось тебе кудись тягне".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Три джерела і три складові української опозиції
Тут би, здається, Яценюку згадати про найголовніше! Про ту Україну, яка в силу своєї історії, географії, економіки і т.д. не може бути членом або частиною жодного інтеграційного утворення, яке не нею започатковане. Про те, що будь-який похід України як на Схід, так і на Захід, є приречений на нищівне фіаско. Причому не лише для самої України, а й – досвід двох світових воєн красномовно свідчить! – усього Європейського континенту. Про те, зрештою, що "немає другого Дніпра" і що нам з його берегів нема куди йти.
Проте Яценюк, на жаль, нічого такого не згадав. Він теревенив про Угоду про асоціацію з ЄС, яку нам треба конче підписати, про "частину Європи", якою Україні належить стати, про високі європейські стандарти, що їх нам треба утверджувати у своєму домі, і про "старі зв’язки", які нам як ті пута на ногах… Усе, словом, звелося до примітивної словесної потерухи, до безугавного повторення банальностей і загальних місць.
Де вже тут узятися новим смислам, новим ціннісним орієнтирам і зовнішньополітичним дороговказам, які просто зобов’язаний генерувати лідер опозиції?!
Схоже, нинішня виборча кампанія остаточно упевнить навіть таких затятих фанів Яценюка, як автор цих нотаток, що ноша національного лідера йому явно не по плечу. Для цього потрібен справжній Геракл, тінь якого нещодавно в Ялті потривожив президент України Віктор Янукович. А який з Яценюка Геракл?
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Леонід Бершидський: Чому Янукович кращий від Путіна
Якби йшлося про індивідуальну політичну долю Яценюка або навіть очолюваної ним політичної сили, то не було б великої біди. Але ж на кону – доля цілого покоління, яке все ще має шанси стати першим у багатовіковій і многостраждальній українській історії невтраченим і нерозстріляним.
Відсутність у нинішніх 20-40-літніх тих політичних лідерів, які б могли чітко артикулювати адекватні нинішнім зовнішньо- і внутрішньополітичним реаліям цілі та пріоритети – вельми тривожний симптом в ситуації, коли не працюють вже пустопорожні євроінтеграційні мантри, не працює печерна анти- і проросійська риторика… А ними ж по суті вичерпується весь наш зовнішньополітичний репертуар!
Тим часом чорні грізні хмари, що поволі згущаються над світом, не обіцяють нам нічого доброго. Буде буря. Буде великий шторм. Зустрічати їх, як то кажуть, "без керма і вітрил" - величезний ризик. І хтозна чи поталанить Україні, а з нею і всій Європі уникнути новітньої історичної кораблетрощі.
