УГКЦ "висловила зауваження" священикам, що займались агітацією. Цьому рішенню передувала заява глави греко-католиків верховного архієпископа Святослава Шевчука, який заявив у Коломиї, що "коли Церква втручається в політику, вона завжди програє, бо ніколи жодна політична партія, яка намагається церкву обдарувати, не лишить її вільною".
При цьому, треба розуміти, що жодних серйозних наслідків для священиків, які узяли доброчинні пожертви від благочестивих мирян-кандидатів, не буде. Покивали пальчиком – "но-но, достойні отці, як не гарно" – і все.
Знову ж таки, агітацією нині займається чимало служителів церкви, а вербально покарали лише кількох батюшок, які співали на мітингу за кандидата в нардепи у 123 в. о. Тараса Батенка. І то лише тому, що відео з їх співами од на честь одного мажоритарника широко розійшлося в українських ЗМІ. Усі інші попи-агітатори уникнули навіть отаких зауважень без наслідків.
Зрештою, дивуватися цьому не варто. В УГКЦ великий досвід агітаційної роботи – аж ніяк не менший, аніж УПЦ МП, яку традиційно звинувачують у політичній агітації та тісній співпраці з політиками загалом.
Пам’ятаю, у 2002 році один львівський батюшка душевно агітував за кандидата в народні депутата Павла Качура, прямо з амвону розповідаючи про свій сон. Мовляв, приснилося йому, що усі ми, дорогі парафіяни, то такі каченята нерозумні, і тільки гарний та мудрий качур захистить їх і допровадить до світлого завтра.
Та й чи варто вимагати політичної незаангажованості від пересічних священиків, якщо напередодні другого туру президентських виборів 2010 року сам кардинал Любомир Гузар – безумовно найавторитетніший церковний лідер України – закликав не голосувати "проти всіх".
На перший погляд – нічого крамольного. Але тільки на перший. Тоді, у переддень другого туру, Ющенко, Тігіпко та Яценюк закликали своїх виборців не віддавати голоси ані Януковичу, ані Тимошенко. І штаб останньої, розуміючи, що така ініціатива б’є насамперед по Юлії Володимирівні, усі свої зусилля спрямував саме на переконання "противсіхів". Заява кардинала Гузара мала стати у цьому сенсі вагомим аргументом...
Греко-католицька церква достойно пережила "катакомбний" період, десятиліття переслідувань з боку совєтської влади. Проте не змогла уникнути спокус епохи незалежності, активно зайнявшись політикою. Проте не в ролі морального авторитету (хоч спроби - достатньо яскраві та значимі - стати НАД політикою, у сучасній історії УГКЦ були), а в ролі агітаційного засобу. Сучасні стосунки між Церквою і владою найкраще може проілюструвати історія про те, як той таки кардинал Любомир Гузар майже на годину затримав врочисте рідзвяне богослужіння, сумирно очікуючи у дверях церкви поки прибуде тодішній прем'єр Юлія Тимошенко. Або як новий глава УГКЦ Святослав Шевчук на "побажання" Банкової скасував свій візит до Брюсселю та усі заплановані зустрічі з керівниками ЄС - лише заради того, щоб разом з іншими керівниками українських конфесій послухати достойного Віктора Федоровича.
Що ж, греко-католики останні років п'ятнадцять з усіх сил намагаються довести, що вони насамперед греко- (себто православні), а вже потім католики. А, значить, традиційна для православ'я схильність плазувати перед будь-якою владою не могла оминути їх боком...
...нинішній резонанс від попівської агітації – добра нагода зайвий раз замислитися над тим, якими мали б бути НОРМАЛЬНІ стосунки Церкви та влади, Церкви та політики. А, задумавшись, здійснити політичну стерилізацію УГКЦ. Для початку – показово, а головне жорстко – покарати тих, хто "засвітився" у виборчій кампанії на боці будь-кого з політиків (тут головне не перебирати – того можна підтримувати, а того ні. Не можна нікого!), і виробити внутрішні правила, які б унеможливлювали перетворення церковників у прислугу політиків.
