Сьогодні в Україні найбільш гостру полеміку викликає питання особливого статусу Донбасу. Різними політичними силами, представниками громадських рухів ставиться питання про зраду національних інтересів. Чи погоджуєтеся ви з таким твердженням?
Оскільки я є іноземним громадянином, то мені б не дуже хотілося коментувати Мінські угоди, які, очевидно, сьогодні викликають багато критики в українському суспільстві та й закордоном. Це найбільш контроверсійне питання. В той же час розумію, що питання Конституційної реформи тісно пов’язане з планом мирного врегулювання.
Я розумію, що сьогодні багато людей просто не вірять політикам, нервують з приводу їх рішень та кроків. Люди вважають, що їх обманюють і влада «готує» щось таке, про що суспільству не доповідає.
Проблема і основний недолік сьогоднішнього процесу Конституційної реформи, на мою думку, полягає в тому, що на жаль, сьогодні немає реального конкретного обговорення та пояснення з боку влади Мінських угод і деталей результатів, що різко негативно сприймається суспільством і викликає несприйняття цього процесу.
З іншого боку, українці повинні зрозуміти, що на сьогодні в умовах складних переговорів, питання миру повинно бути першочерговим. Зараз не існує кращої можливості і кращої угоди (ред. – мається на увазі Мінськ-2), при всій її очевидній недосконалості і постійному порушенні однією зі сторін.
По-перше, хотів би сказати, що питання територіальної цілісності України минулого року було винесено на голосування ГА ООН. За відповідну резолюцію проголосували 100 країн-членів ООН, що апріорі означає, що демократичні країни визнають державний суверенітет України і територіальну цілісність. По-друге, усім бажаючим копнути глибше раджу перечитати 11 параграф проекту внесення змін до Конституції України. Ви не знайдете там слова «особливий статус». Проект допускає лише можливість специфічного порядку здійснення місцевого самоврядування в окремих адміністративно-територіальних одиницях Донецької та Луганської областей. Венеціанська Комісія загалом схвалила проект змін до основного закону і я не бачу причин не довіряти її висновкам.
З іншого боку, сьогодні лише Парламент повинен вирішити більшістю голосів, приймати такі важливі закони чи ні. На фоні чергових виборів у жовтні я очікую непотрібних і несвоєчасних спекуляцій на цю тему.
Містере Бранде, проект закону про внесення змін до Конституції України передбачає, що бюджетні ресурси повинні залишатися в руках місцевих громад. Чи очікуєте Ви, у зв’язку з цим, на повну та реальну ефективність процесу бюджетної децентралізації?
Відповідь на Ваше запитання лежить у двох площинах: політичній та, власне, юридичній. З правової точки зору, про що йдеться у висновках Венеціанської комісії, розподіл коштів на користь місцевих бюджетів вважається одним із найважливіших кроків досягнення прозорого процесу бюджетної децентралізації. Очевидно, що громади будуть мати більше прав розпоряджатися фінансовими ресурсами на благо власних потреб.
Що стосується політичних аспектів, мені важко спрогнозувати динаміку цього процесу, адже я не є громадянином цієї країни, а також зосереджуюсь переважно на юридичних моментах Конституційної Реформи. Однак, хотів би відзначити, що на політиках сьогодні лежить величезна відповідальність за ефективне втілення в життя реформ. Політики сьогодні остаточно вирішили надати місцевим регіонам право на розпоряджання власними ресурсами і цей процес повинен стати незворотнім, незважаючи на усі політичні труднощі, що будуть виникати.
Я розумію, що частина населення також боїться таких інновацій, як об’єднання регіонів. Але ви повинні зрозуміти, що такий процес більше дасть громадам, кожному громадянину, аніж нашкодить і забере в нього якісь права. Кожен член району, регіону, місцевого самоврядування буде мати реальний вплив на своїх же представників, яких громадяни оберуть, зважаючи на власний досвід і довіру.
Значна частина українського суспільства побоюється надмірного посилення президентських повноважень і таким чином ймовірності узурпації влади. Чи вважаєте Ви, що існують достатні підстави говорити про таку тенденцію?
В України був досить непростий історичний шлях щодо форми державного правління. Існувало постійне балансування від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської, в залежності від інтересів тієї чи іншої політичної сили. Наскільки я знаю, в проекті закону, тим більше це було схвалено Венеціанською комісією, ніде чітко не прописано власне механізми посилення президентської гілки влади.
Конституція повинна, однак не завжди може гарантувати ефективне виконання букви закону. Особливо, якщо на це немає достатньої політичної волі. Сьогодні, зважаючи на досвід роботи власне і з представниками Конституційної Комісії, представниками влади, я впевнений, що вперше за всі роки незалежності України така політична воля є. Інша справа, що формування демократичної правової культури в умовах, в яких опинилась Україна, вимагає постійного моніторингу та активної участі з боку суспільства, журналістів через політичні партії, громадські організації. В тому числі щодо недопущення узурпації влади однією із гілок влади.
Нещодавно близько ста громадських діячів та експертів підписали публічне звернення проти внесення змін до Конституції "в умовах воєнного стану" та в умовах ведення реальної війни на Сході України.
Так, я знаю про таку ініціативу. Мушу сказати, що це частина демократичного процесу, в цьому немає нічого дивного. Я вважаю, що це право та обов’язок кожного громадянина тепер і зараз висловлювати свою позицію щодо будь-якого питання внесення змін до головного закону країни. Сьогодні в Україні Конституційна реформа викликає найбільш гостру реакцію в суспільстві, серед політичного істеблішменту. Очевидно, що зміна Конституції є складною справою, не лише зважаючи на обставини військового протистояння з РФ. Україна намагається втілити в життя величезну кількість реформ одночасно. Це не може бути легким процесом.
Я спостерігаю наступну тенденцію: значна частина українського суспільства вже зараз замислюється про майбутні нібито негативні наслідки Конституційної реформи, не бажаючи приймати доленосні і такі потрібні рішення зараз і сьогодні.
Хотів би підкреслити, що зміни до Конституції досить поширене явище. Достатньо поглянути лише на країни-сусіди України, які часто вдавалися до подібних кроків.
Проект закону має на меті запровадити посаду префекта, а також об’єднати адміністративно-територіальні одиниці. Наскільки я зрозумів, президент та уряд будуть мати право скасовувати рішення префектів. Чи означає це створення в майбутньому фундаменту для майбутніх конфліктів між інститутом Президента та урядом (конкретно прем’єр-міністром)?
Ви знаєте, я не люблю коментувати політичні баталії між гілками влади. Єдине, що можу сказати, це те, що я бачу Україну, органи влади якої не конкурують між собою, а взаємодоповнюють одне одного. Я бачу майбутню Україну такою, яка дотримується закону, незважаючи на політичну орієнтацію чи інші другорядні речі. В іншому випадку, вам не вдасться побудувати правову демократичну державу. Як я вже зазначав раніше, це величезна відповідальність, що лежить сьогодні на політиках. Політичні конфлікти не повинні впливати на ефективність діяльності влади у забезпеченні процвітання громадян та суспільства.
Наостанок, Містер Маркус Бранд відзначив, що сьогодні не існує жодного універсального способу, формули для того, щоб створити справедливу і ефективну Конституції: «Це залежить від великої кількості факторів. Я наполягаю на тому, що українські громадяни повинні розуміти, що таке процес конституційних змін, чому він актуальний саме зараз і які конкретні результати це принесе суспільству. Я впевнений, що активна участь громадськості, кожного українця в процесі розробки конституції може принести довготривалий мир в країну. Тим не менше, важливо, щоб участь громадян була демократичною, прозорою і всеохоплюючою».
Зазначимо, що д-р Маркус Бранд представив доповідь в рамках проекту USAID «Справедливе правосуддя» спільно з Центром з питань верховенства права Українського католицького університету на тему: «Процес конституційної реформи 2015 р. в Україні: процедурні та змістовні виклики з позиції спостерігача».
