Коли ми говоримо про східне християнство, то забуваємо, що Візантія на яку ми постійно покликаємося, належить до збірного поняття "Західна європейська культура". Восток став востоком щойно після того, як з’явилася теорія третього Риму і внаслідок цього багато проблем почали сприймати з чисто політичного аспекту.
А в період Костельника це було дуже загострено і відчутно. Тому партії так званих восточників було дуже важко пояснити, що вони є тими восточниками європейського типу, а не москвофілами з якими Галичина мала дуже великі проблеми. Впливи москвофілів були дуже сильно відчутні і продовжують бути відчутними в Галичині сьогодні.
Другий термін – це модерністи або модерністський рух. Це умовний термін, бо як такого модерністського руху в католицькій церкві не існувало. Це поняття, яке вийшло з римської курії. Але всі ці люди, яких називали модерністами – переважно це були професори теологічних закладів, менше священики і ще менше єпископи – ставили собі за мету переглянути традиційні істини і застосувати їх до модерної філософії та поступу гуманітарних і природничих наук в особливий спосіб наголошуючи значення особистого досвіду.
З 1907 року почалося переслідування модерністів так званими інтегристами. Була енцикліка Папи Пія Х, свята римська інквізиція видала 65 єретичних тез і т.д.
Отець Гавриїл Костельник з учасниками Наради глав і представників Автокефальних Православних Церков. Москва, 1948 р. Фото: pravoslavie.ru
Вперше сказала про те, що про тему модерністів можна говорити Ліліана Гентош у своїй праці "Ватикан і виклики модерності. Східноєвропейська політика Папи Бенедикта XV та українсько-польський конфлікт у Галичині". Перший розділ присвячений темі католицької церкви наприкінці XIX – початку XX століть і проблемі модерністських дискусій.
Основна проблема дослідження спадщини Гавриїла Костельника полягала у тому, що більшість дослідників відправною точкою обирали події львівського псевдособору 1946 року. Усіх цікавило, чому це сталося. І робили висновок, що Костельник був не просто восточником, а восточником у найрадикальнішому москвофільському трактуванні. Католицизм і український патріотизм були лише вершиною того айсбергу, його основна підсвідомість дрімала і, щойно прийшов момент, Костельник проявив себе у всій повноті. Він довів до того моменту 1946 року, який став завершальним етапом усього його шляху.
Моєю тезою було, що внутрішньо він ніколи не був переконаним восточником. Його восточництво завжди мало поверховий, політичний характер. Тобто у церковних питаннях він поводився швидше, як геополітичний стратег, а не як закоханий у східну спадщину теолог.
Наведу декілька цитат-ілюстрацій тих традиційних схем. Вони походять від абсолютно різних людей за своєю долею і науковими вподобаннями і, навіть, за географією.
"Костельникова розп’ятість між серцем Сходу та розумом і освітою Заходу спровокували численні і, на перший погляд, не дуже помітні у характері його філософського спрямування. Починаючи від дискусії про епіклезу де він зайняв радикальне восточницьке становище, він все активніше наближатиметься до Сходу і не лише тим, що ліквідує уніатську церкву (перша помилка: він не міг її ліквідувати - автор) і перейде на православ’я, але й те, що наближатиметься до філософських поглядів Соловйова та Бердяєва". Ця цитата належить академіку Української Академії наук професору Юліану Тамашу. Він походить із того самого села, що Гавриїл Костельник.
Отець Гавриїл Костельник. Фото: zarubezhje.narod.ru
Тут чітко видно сприйняття Сходу виключно через російський контекст. Але наскільки можна Соловйова та Бердяєва вважати радикальними православними – я не знаю. Можливо, Костельника можна порівнювати із Соловйовим настільки, наскільки спіритизм у філософії останнього, як і в Костельника зіграли свою роль. Так само з Бердяєвим.
Що стосується питання про епіклезу, Тамаш говорить, що це було радикальне восточництво. І після того, як Костельника покарали, звільнивши з катедри і перевівши на посаду кафедрального проповідника. Тамаш каже, що це Шептицький взяв його під особистий контроль.
Ще з родинного Руського Керестору Гавриїл Костельник приніс з собою наївне простонародне москвофільство залишки якого збереглися в ньому, незважаючи на безперечний щирий український патріотизм. Так чи інакше Костельник переходив на православ’я цілком свідомо. Він не вважав це зрадою, а поверненням до лона Східної Церкви. Так сказав історик Ярослав Дашкевич, який відомий своєю гострою оцінкою Костельника і фразою, яка приблизно звучала так: "історія не займається питаннями, що би було, як би було, але краще би було, якби такої особи, як Гавриїл Костельник в українській історії не було".
Тим не менше, без Ярослава Дашкевича не було би цих досліджень і мого зацікавлення Костельником. Дашкевич дуже добре розумів, що рукописи таять багато таємниць і не помилився.
"Після відвідин Москви у висловлюваннях Костельника з’явилися нотки, які свідчили про його готовність до компромісу з православними. Ще за часів німецької окупації, коли у Львові було багато біженців з України, Гавриїл Костельник дозволив Преображенській Церкві, православному єпископові та православним священикам відправити панахиду за Тараса Шевченка. До того часу ніхто не відправляв богослужінь за православними. Цей факт також можна трактувати, як одну з ознак тяжіння Костельника до православ’я", - це сказав отець Микола Пристай. При всій повазі до нього, як до підпільного священика, але дозволити православним відправити панахиду за Тарасом Шевченком вважалося цілком нормальним і не трактується, як якась ознака його переходу на православ’я. Однак він має рацію – саме після 1944 року, коли Костельник побував у Москві в делегації блаженного Климентія Шептицького, проявилися дві лінії в духовенстві.
Одна вважала, що треба діяти радикальними методами і йти в підпілля. Її прихильником був Климентій Шептицький. А Костельник вважав, що треба йти на компроміс, але не з православними, а з державою.
"Сам голова так званої ініціативної групи в молодості грішив русофільством. Це його русофільство притуплене українським національним зривом вийшло назовні після 1939 року. Уважний читач, ознайомившись із документами, що вийшли з-під пера Костельника, особливо тими, що він написав не під диктовку спецслужб, а з власної ініціативи, легко віднайде рецидиви старого галицького москвофільства. Буквально усі богословсько- філософські писання отця Гавриїла Костельника були пройняті зачарованістю на Схід, на возз’єднання з єдиновірною Москвою". Ця цитата належить Іванові Паславському. Не знаю звідки він взяв таку тезу.
Отець Гавриїл Костельник в оточенні викладачів і студентів Львівської Духовної Семінарії 1930 р. Фото: kostelnik.org.ua
Проблема полягає й у тому, що під час дослідження Костельника ніхто не бере до уваги місце його народження – Руський Керестур, регіон Бачка, який належить до автономного краю Воєводини. Це дуже специфічний регіон, якому вже понад 250 років. Там живуть так звані русини або руснаки – переселенці з території сучасного Закарпаття, Словаччини, Угорщини або території, яка колись окреслювалася одним збірним поняттям "Угорська русь".
Саме там народився Гавриїл Костельник. І той край для нас досі залишається невідомим. Через це постають багато дивних трактувань. Чомусь всі переконані, що в рідному селі Костельника усі мусіли бути москвофілами. Хоча й не без того було – у нас в Галичині було те саме.
Дуже багато відповідей на питання, чи міг в молодості Гавриїл Костельник грішити москвофільством, дають питання на його студії. Він закінчує початкову освіту у Керестурі, а потім переїжджає до Хорватії, у Загреб, де закінчує гімназію. Саме там починається його літературна творчість. Зустрівшись із процесом національного відродження у Хорватії, зокрема із феноменом хорватської літератури – діалектною літературою, яка існувала і розвивалася поруч із літературою і писалася чистою мовою, він написав на власному діалекті, який виніс із рідного села поетичну збірку "З мойого Валала" ("З мого села"). Ця збірка була надрукована у Жовкві у друкарні Отців Василіян у 1904 році. Костельник отримав підтримку для цього від відомого етнографа Володимира Гнатюка і російського дослідника Шахматова. Володимир Гнатюк в цій історії був невипадковий – завдяки йому ми сьогодні знаємо про існування середовища Руського Керестура.
Вже згаданий Юліан Тамаш каже, що від самого початку Костельник читає, пише про Шевченка, як і Гнатюк, уникає дезінтеграційних тенденцій закарпатської культурної і національної традиції. На самих початках Костельник перевершить Духновича і Павловича у мовних питаннях. Закарпаття набагато тяжче і пізніше прийде туди, де Костельник був на самих початках своєї творчості. Рутенські сепаратистичні тенденції його навіть не торкнулися.
Я вже згадав, що Костельник зустрічається із хорватською літературою, в нього виникає бажання писати поезію хорватською мовою. Виходять кілька його збірок і сьогодні великий пласт його літератури залишається невиданим.
Всього один рік Костельник вчиться на філософському факультеті. Після цього в нього виникає бажання перейти до греко-католицької семінарії. 1907 року він опиняється у Львові, де зустрічається із москвофілами. Він каже, що на той час у семінарії було близько 30% москвофілів. Очевидно, вони намагалися заангажувати його до співпраці. На це він їм відповів: "ви хочете нашому народові допомогти, але насправді ви є його найбільшими ворогами, бо не даєте йому можливості відродитися в його власному дусі так, як відродилися всі європейські народи. Я до таких ніколи не приєднаюся". Ці слова Костельник написав у праці присвяченій своїм бачванським русинам "Чому я став українцем".
Закінчивши семінарію, він закінчив докторські студії в університеті Швейцарії. В 1913 році Костельник одружується з донькою директора української гімназії в Перемишлі Елеонорою Зарицькою. Костельник зізнається, що якби не одруження, то довго в Галичині він би не втримався.
Спостерігаючи за Костельником, складається враження, що він був тут чужою людиною і йому було важко пристосуватися до цього середовища. Хоча всім серцем він прагнув і був дуже прив’язаний до цієї землі і до цих людей.
У 1910 році слухає лекції філософії Казимира Твардовського у Львівському університеті. Це помітно впливає на творчість Костельника, оскільки логіка стає однією з центральних тем його дослідження. У 40-их роках він мав намір написати свій основний філософський твір "Логіка, як аналіз техніки людського думання".
Іван Паславський мав рацію, коли говорив, що треба звернути увагу на ті речі, які Костельник писав не під диктовку, а зі свого натхнення і найбільше це збереглося у його рукописах.
Зокрема, увагу привертає рукопис "Священик наших часів", який був написаний 1946 року. Тим часом слова Костельника про православну церкву, його думки і ставлення до неї нагадують якийсь памфлет. Раніше він дуже жорстоко атакував запровадження так званих читаних літургій. Тепер він каже зовсім інші речі, що модерні вимоги душпастирювання кажуть, щоб священик щодня відправляв у церкві службу Божу.
Костельник дуже багато критикує православних священиків, вживаючи такий термін, як "православний священик дуже тяжкий і неповороткий тип у нинішньому світі. Уявіть собі, що священик у всіх церковних ризах або єпископ з митрою на голові ходить вулицею, в хаті і всюди. Що він би міг зробити? Хіба благословити і проповідь говорити. Але яку дивовижу викликав би нинішньому розгубленому світі православний священик, який завжди і всюди ходить у старосвітській рясі з довгими і широчезними рукавами?".
Костельник аж надто пов’язував ці зовнішні характеристики. Він каже, що в Західній Європі тому не було сильної реакції атеїстичної пропаганди, бо там священики ходили у світському.
"Я вже казав, що часи затворників минули. Нині всі змагають до культури і культурного життя. Тому й священики мають одягатися нехай бідно, але чисто, охайно і привітно. А коли довговолосий священик не дбає про свій зовнішній вигляд, то це куди гірше буває. Ходить собі священик по ярмарку у волоссі і в бороді, ряса заталапана по коліна, кошик під пахвою. Господи, яка це репрезентація Церкви? Чи не краще, щоб ніхто не бачив і не знав, що це священик? Думаю, що конче православній церкві треба було брати приклад з римської", - писав Костельник.
Якщо щось Костельника й приваблювало на Сході, то це сильний східний індивідуалізм, який приносив неоціненні плоди для католицької церкви, а не тільки для себе. Про це писав сам Костельник у брошурі "Нова доба нашої Церкви". У ній же Костельник страшенно критикує греко-католиків, каже, що "одні пруться на Захід, інші на Схід стрімголов, а це вічна болячка нашої Церкви – ота внутрішня невизначеність, несамостійність в житті, сліпе і обмежене підлягання чужим впливам. Унія не створила у нас жодного дійсно великого, класичного літературного твору, бо ми були духовними невільниками римської мудрості і насичували ум римською мудрістю, а своїм розумом не думали".
У цьому політичному контексті Костельника сприймали як такого, що закликає до радикального православ’я. Але Костельник цього не мав на увазі. Він не мав на увазі перехід на православ’я, а радше первісний стан у якому перебувала Візантія, доки була в єдності з Римом. Тисячу років на тому становищі перебував Схід у єдності віри із Заходом і витворив спеціальну високу християнську культуру. Це найкращий доказ, що те становище не є небезпечним для єдності церкви, а лише одиноко відповідне.
Костельник послідовно все своє життя йшов до концепції католицького модернізму. Одним із перших творів Костельника був твір "Границі демократизму" у 1919 році. Він був написаний на прохання митрополита Шептицького і цій книзі він розглядає питання рівності людей, соціалізації майна, горожанської свободи. Тобто він вже тоді говорить про таке явище, як громадянське суспільство, а рівно ж і про відносини держави і церкви.
У нього з’являється цікава теза. Торкаючись питання релігійної свободи, він вважає, що держава повинна толерувати і надати свободу атеїзму, який Костельник принципово вважає однією із форм релігії. У протистоянні між християнством і атеїзмом держава не повинна захищати релігію і забороняти атеїзм. Їхнє протистояння має бути подолане шляхом діалогу і наукової дискусії. В іншому випадку держава наразилася б на небезпечну війну з модерним духом горожанської свободи.
Підсумую основні тези Костельника, які, на мою думку, вважаються модерністськими. Перше – це поділ його філософії на атеїстичну (фізикальну) і теїстичну (надфізикальну). Для Костельника ідеалом є фізика. Поняття енергії він бере з фізики, а не з отців Церкви. Його захоплює квантова механіка і всі тогочасні винаходи. Життя, на думку Костельника, це окремий вид енергії, душа – найвища форма енергії. На зміну панспіритуалізму прийшов паненергетизм. Бог створив лише перші душі людей, душа може повторити свою природу і неодноразово регенеруватися. Це вже можна трактувати, як реінкарнацію. Жодна з церков не достосована до сучасного рівня природничих наук. Греко-католики, якщо достосуються до сучасного рівня наукової свідомості, мають шанс витворити щось вище від православ’я і римо-католицизму. Духовенство має відмовитися від кастовості, бо це концепція примітивної душі.
Наостанок найцікавіше: ні святе письмо не є непомильним, ні апостоли не були непомильними, ні церква не є непомильна, ні вселенські собори не були непомильні, непомильна є лише машина. А людина не машина.
Як поводився і чому такий вибір зробив Костельник в 1946 році?
Я загадав цитату отця Миколи Пристая про те, що переломним був 1944 рік. Це рік візиту Костельника до Москви. Костельник вважав, що ситуація надзвичайно складна і потребує часу, щоб розібратися. А поки ми будемо розбиратися, усіх вивезуть на Сибір. Отже треба шукати якийсь компроміс.
Фото після собору 1946 р. м. Львів. Зліва направо – свящ. Євген Юрик, а згодом – митрополит Львівський Миколай, протопресвятер Гавриїл Костельник, Преосвященніший єпископ Станіславський і Коломийський Антоній (Пельвецький), Святійший Патріарх Алексій (Симанський), Преосвященніший єпископ Дрогобицький і Самбірський Михаїл (Мельник), свящ. Іван Лоточинський з Івано-Франківська. Фото: kostelnik.org.ua
І він вирішив стати добровільним колаборантом. Навіть різкий критик Костельника Дашкевич також каже, що гуманістичні принципи порятунку духовенства для нього були важливі. А гуманістичні принципи порятунку власної родини для нього були не важливі. Хоча дуже багато думок є про те, що Костельник зробив це через власну родину. Отець Пристай, зокрема, про це теж каже. Насправді ні, бо вже у 1941 році Костельник втратив одного зі своїх синів. Вже тоді Костельника шантажували і розстріляли його сина у Замарстинівській тюрмі. Костельник збирався тікати. Він вислав свою доньку Христину закордон. І, як розповідала сама Христина, в останній момент його зупинив митрополит Андрей Шептицький. Він спитав: "отче, ви також тікаєте?". Костельник розумів ситуацію, розумів, що монахам легше піти в підпілля, але всі одружені священики не підуть в підпілля. Тому, або їх всіх повбивають і вивезуть в Сибір, або треба шукати спосіб вижити.
Був ще один фактор – всі дуже сподівалися, що прихід більшовиків не є чимось тривалим, що це не надовго. Всі сподівалися, що або буде реванш німців, або прийдуть війська союзників.
Є ще одна цікава річ. Костельник, коли намовляв священиків казав: "Зрозумійте, що ваші дії є під моральним і психологічним тиском. Тому, з погляду канонічного права, і морального богослов’я, ваші дії є нелегітимними".
Підготував Ярослав Іваночко
