Одне із задоволень моїх щорічних візитів до Венеції – це можливість побачити, як країни, які я знаю найкраще, представляють себе на Бієнале – літньо-осінньому культурному фестивалі, який по черзі присвячений мистецтву, а цього року – архітектурі. Цьогорічна програма включає естонську експозицію про утеплення будинків, литовську – про дерева, українську – про дахи, грузинську – про глиняні цеглини, польську – про забобони в архітектурі та албанську – про відновлення громадського простору після десятиліть постреволюційного індивідуалізму. (Спільний павільйон Чехії та Словаччини цього року на реконструкції).
Усі експозиції спонукають до роздумів. Але найбільше мене вразила Латвія. Її проєкт "Ландшафт оборони" – це відеоінсталяція зі сценами зі східного кордону, перемежованими фрагментами інтерв'ю. Дивишся, сидячи обабіч купи стилізованих протитанкових "їжаків", зроблених із жовтих вінілових подушок. Супровідна кураторська заява відверта: виставка покликана показати, як і чому населення прикордоння "живе під постійною загрозою нападу". Окреслено фізичні інженерні бар'єри (передусім паркан), нові інформаційні ініціативи для громадськості та поновлення обов'язкової військової служби. "Потребу в обороні слід усвідомити й прийняти, – підсумовують куратори. – Вибір нашого ставлення у наших руках – він може змусити нас боятися близькості війни або дати відчуття впевненості, що ми в безпеці".
Я дивився відео із сумішшю співчуття, захоплення та тривоги. Прості, але красномовні мешканці прикордонних територій, які розповідають, як укріплений і ретельно охоронюваний наразі кордон вплинув на їхні походи по гриби та на дику природу, різко контрастують із подекуди відірваним від реальності характером Бієнале. Дорога до латвійського павільйону – це десятихвилинна прогулянка крізь самозакохану добірку псевдоархітектурних трюків і головоломок – разючий контраст із вічною красою Ла Сереніссіми. Співрозмовники відверто визнали свій стрес: росія не лише вторгається на територію, "вона вторгається в наші уми", – сказала жінка, що не назвалася. Анотована великомасштабна мапа кордону здіймається на багато метрів над експозицією. У відвідувачів не залишається сумнівів щодо масштабів проблеми – фізичних, психологічних та особистих.
Окрім художньої цінності, якщо цей проєкт, під кураторством Лієне Якобсоне та Ілки Рубі, допомагає відвідувачам усвідомити, що росія – загроза, а захист свободи має свою ціну, то він вартий зусиль.
Але з іншого погляду я непокоюся. Так, країни Балтії межують із росією. Та так само межують Польща, Фінляндія, Норвегія (а як морські сусіди – Канада та Сполучені Штати). Якщо росія загрожує будь-якому кордону НАТО, це проблема для всього Альянсу, а не лише для відповідної країни. росії було б дуже до вподоби, якби на країни Балтії дивилися як на особливий випадок у НАТО, і вона була б у захваті, якби одна з трьох країн вважала себе "найслабшою ланкою". Якщо такі переконання вкоріняться, вони підточуватимуть громадський моральний дух та підживлюватимуть тенденції на кшталт депопуляції (хто захоче жити поруч із вулканом?). Вони послаблюватимуть солідарність Альянсу (навіщо ризикувати війною за країни, які нібито приречені або беззахисні?). Вони посилюватимуть сприйняття ризиків ззовні, відповідно зростатиме вартість запозичень і падатимуть торгівля, інвестиції та туризм. Це може запустити порочне коло занепаду і відчаю, і все це без жодного пострілу з боку росії.
Тому тим важливіше розповідати і позитивні історії. Так, географічне положення може породжувати відчуття вразливості (запитайте венеціанців). Але воно також є стимулом. В усіх країнах, що постраждали від комунізму, останні 35 років принесли безпрецедентний культурний ренесанс. Це забезпечить чимало матеріалу для майбутніх Бієнале, і водночас разюче контрастує з жалюгідною естетичною стагнацією сучасної росії.
Джерело: CEPA
