Хлопець вельми відкритий до спілкування. На вигляд значно старший за свій вік: чорна густа борода та вуса, суворе та водночас усміхнене обличчя. Одягенений в джинси, заляпані фарбою, та сіру футболку. Спілкуватися йдемо на невеличкий балкон. Богдан народився та виріс в Донецьку. Щоб допомогати мамі та сестрі, хлопцю рано довелося працювати. Навчався в Донецькому політехнічному технікумі. За фахом – обслуговування комп`ютерних мереж та систем. На 2 курсі технікуму почав працювати в рекламній агенції. Займався піаром та промоушином. Пропрацювавши в компанії півтори року, зрозумів, що не хоче працювати на когось. Десь після 3 курсу відкрив з товаришем рекламну агенцію. Компанія була досить успішною, але Богдан зрозумів, що йому вже некомфортно в сфері реклами. Паралельно з цим займався громадською діяльністю:
˗˗ Я допомагав організовувати в Донецьку концерти С.К.А.Й., БУМБОКС, ТНМК, СПЛІН, DOLPHIN, в 2011 році Scorpions привозили. Під час Євро-2012 я займався організацією кемпінг-парку.
Після того, як хлопець вичерпав себе як рекламник, задумався над пошуком інших проектів: хотів відкривати автомайстерню, займатися продажем молока, але випадково натрапив на пропозицію – люди здавали приміщення під кафе:
˗˗ Я вирішив створити затишне, трохи хіпстерське кафе. Хотілося щось зробити для інтелігентної молоді. Кафе проіснувало до 2014 року, коли почалися сумнозвісні події. До березня 2014 року я був абсолютно аполітичною людиною, але те, що почало відбуватися в Донецьку в березні 2 роки тому, дуже сильно мене зачепило і викликало в мені відповідну реакцію. В місті панувала анархія, абсолютно невідомі люди окупували твою країну, люди, які невідомо звідки взялися, звідки взялися їхні ідеї. Потрібно було якось реагувати і реагувати доволі швидко. 12 березня ми з друзями намагалися зняти прапор Росії з центральної площі і нас затримала українська міліція, протримали всю ніч в підвалі воришиловського відділу міліції, назвавши нас провокаторами. Держава на ці події тоді жодним чином не реагувала, тому я з подругою вирішив організувати мітинг. Написали пост в інтернеті і за півтори доби ми зібрали три з половиною тисячі людей. Це було 4 березня. Потім були мітинги 5 березня, 13 березня, коли загинула перша людина україно-російської війни - Дмитро Чернявський. Так почалася моя боротьба. Я добре розумів, на що наражаюся. Умови боротьби ставали все жосткішими і після 13 березня для проукранських донеччан стало зрозуміло, що діяти треба більш радикально. Почали створюватися партизанські групи, які виловлювали сепаратистів. До червня ми робили різноманітні диверсії, щоб погіршити життя сепаратистам. Але, коли в Донецьк прийшов Гіркін і кількість терористів в рази збільшилася, залишатися було небезпечно. Мене на той час терористи вже знали. Прийшли зі броєю в моє кафе і сказали, що дають мені добу, аби я покинув місто. Мама з сестрою поїхали в Росію, а я поїхав до Львова. Так як в мене кав’ярню віджали, я вирішив відкрити кафе у Львові. Вже був готовий бізнес-план, але раптом я подумав, чого я маю тікати до Львова, якщо моє рідне місто Донецьк. Вирішив податися в добровольці. Приїхав на підготовчу базу батальйону "Дніпро", але мене розподілили в батальйон "Шахтарськ".
Добровольцем Богдан пробув півтора роки. Хлопець розповідає, що якщо взяти географію бойових дій, то він був у більшості гарячих точок, окрім Широкіного. Побував Богдан і в Іловайському котлі. Згадує свій перший бій в селі Піски:
˗ Перед першим бойовим завданням в нас був тиждень підготовки. Їхали майже добу на шкільних автобусах з Дніпропетровська в селище Тоненьке і потім пішки йшли на штурм села Піски, абсолютно не розуміючи куди ми йдемо і що нас там чекає. Це був складний бій, але вдалося пройти його без втрат. Хлопці з Батальйону "Дніпро", які теж були там, дивились на нас і кричали: "хлопці, це що ви перший раз на завдання йдете, що ви робите?". А ми казали:
"Да, а шо?", - сміється Богдан.
За більш ніж рік війни хлопець побував на 22 похоронах . Про те, що пішов у добровольці, не шкодує:
˗ Я розумію, що я зробив все для того, щоб цієї війни не сталося. Я робив все для того, щоб ця війна закінчилася, і я зроблю все від мене залежне, щоб Донецьк був українським.
˗ Як і коли в тебе змінилося ставлення до війни?
˗ Сприйняття війни змінюється, коли вперше опиняєшся на війні. І також воно змінюється, коли ти з неї виходиш. Спочатку ти стикаєшся з жахом, потім ти стикаєшся з тим, що на війні немає чорного та білого. Війна стає для тебе монотонною роботою. Коли ти покидаєш світ війни, тобі стає некомфортно і потім вже приходить відчуття і розуміння, що ж з тобою відбулося, що ти робив. Повір, у війні немає нічого героїчного і все, що там відбувалося – це абсолютно страшні речі. Я не розповідатиму своїм дітям про війну. Мене бісять ці люди, які приходять з війни і кажуть: "от ви живете в якомусь своєму житті, а ми там воюємо". Спражні воїни все роблять для того, щоб цивільні люди не знали, що таке війна. Навіщо негативні емоції передавати комусь іншому?
˗˗ В тебе не було післявоєнного синдрому?
˗˗ НІ, я чітко розумів, що зі мною відбувалося і що я пережив. Коли прийшов з війни, спершу було відчуття ностальгії за війною, і було воно доволі довго. Я не звертався до психологів, але читав багато книг, спогадів ветеранів, і це мені допомогло. Якихось проявів агресії чи жорстокості я не відчував, і депресій жодних не було. В мене було чітке розуміння, що я все, що від мене залежить військовим шляхом, вже зробив, і тепер треба йти до мети іншим шляхом. Я задумався над соціально-культурними проектами, щоб якось впливати на свідомість людей, створювати плацдарм для українізації на звільнених територіях. Відколи повернувся з війни, 4 рази організовував концерт Сергія Жадана....
˗˗ Що спонукало тебе покинути добровольчий рух?
˗˗ Мій арешт. Я місяць просидів в маріупольському сізо. Нам інкримінують незаконне володіння зброєю. Нам – це батальйон "Равлик". Це хлопці, які ще в березні 2014 року організовували партизанські дії в Донецьку. Нас відпустили, бо декілька народних депутатів взяли на поруки. Скоро має бути рішення суду і вирок.
˗˗ А звідки така назва "IZBA" ?
˗˗ Колись такі заклади мали просвітницький характер. Це були такі собі "коворкінги" і "опенспейси" радянського періоду. В донецькій кав’ярні була дуже крута атмосфера. Я пишаюся тим, що більішсть наших клієнтів потім бачив на проукраїнських мітингах. Я дуже довго виношував ідею відкрити кафе в Маріуполі і японський уряд та програма розвитку ООН для переселенців оголосили конкурс грантів для переселенців - підприємців, і мені вдалося виграти цей грант на 100 000 грн. Якщо ти бізнесмен, то це невеликі кошти, а якщо ти людина, яка починає життя з абсолютного нуля, то цього достатньо. Але при цьому я вкладаю весь свій час, всю свою душу і всі свої сили. Три з половиною місця ми живемо тут і робимо з друзями все своїми руками.
Фото: Петро Ткачишин/iPress.ua
Мої друзі – теж переселенці, і вони тут будуть працювати. Це, до речі, одна з умов гранту, щоб підприємець давав робочі місця переселенцям. Наприклад, барменом буде працювати мій побратим з "Равлика", йому теж робота потрібна зараз, оскільки він теж переселенець. А якщо Донецьк стане українським, то повернуся і відкрию знову там кав’ярню. Може настане час та "IZBA" з`явиться в Краматорську чи Слов`янську. Цей заклад не прикований до якогось місця, він прикований до людей, які поділяють певні погляди. Наразі працюємо, щоб вже відкритися - працюємо з 9 ранку до 11 ночі. Інколи і ночуємо тут.
˗˗ Де ти знайшов стартовий капітал і приміщення?
Мені просто сподобалося це приміщення. Вже потім виявилося, що це доволі історична будівля. Тут свого часу було і гестапо, і НКВС. В червні, коли звільняли Маріуполь, тут була барикада сеператистів. Цю барикаду рознесли і одна куля потрапила у вікно. Вона досі там лежить.
Після розмови Богдан проводить екскурсію по майбутній кав’ярні читальні. В головному залі досить просторо. Стіни пофарбовані в білий колір, пахне фарбою. На стінах полички для книг. На одній зі стін біля барної стійки напис "Youth han no age". Біля стійки дерев’яні високі стільці.
Богдан Чабан перед входом в свою кав'ярню-читальню. Фото: Петро Ткачишин/iPress.ua
˗˗ Тут виступатимуть письменники та музиканти. Ходімо, покажу ще лаунж-зону, - каже Богдан і ми заходимо ще в один зал: дерев’яна підлога, білі стіни, невеличкі дивани. Замість одного столу – дерев’яний ящик з-під патронів, на якому зображено знак "Peace".
На прощання запитую в Богдана:
˗˗ Як, на твою думку, потрібно вирішувати справи з переселенцями?
˗˗ Переселенці мають бачити в собі не проблему, а можливості. Коли тебе виводять з зони комфорту – це великий шанс змінити своє життя. Є багато прикладів, окрім мене, коли переселенці починаючи з нуля зробили нові проекти, зробили бізнес, почали ставитися по-іншому до життя, до цінностей. А держава повинна створювати можливості, які допоможуть такі проекти реалізувати. Має бути чітка програма і я дуже радий, що з'явилося міністерство, яке буде займатися переселенцями та окупованими територіями.
˗˗ А як бути з людьми, які живуть в гуртожитку?
˗˗ Якщо держава завжди буде говорити переселенцям: ми вам гарантуємо гуманітарну допомогу і кімнату в гуртожитку, то ці люди ніколи нічого робити і хотіти не будуть. Вони звикли сидіти на місці. Держава має пропонувати їм картинку майбутнього і чітко відповісти, яке загальне мабутнє переселенців? Ми чітко кажемо, що ми залишаємося на цих територіях, які звільнені, чи ми повертаємося на окуповані землі, чи влада нам каже, що за деякий час ми повернемося в свої домівки і держава нам частково компенсує наші втрати. Тобто, постає питання: Що далі? Поки держава на це питання не відповідає, в нас будуть переселенці-маргінали, в нас будуть погані переселенці. Але тим не менш в нас є переселенці, які готові щось створювати і щось змінювати, і я вважаю, що такі люди разом з державою мають побудувати тандем, який і забезпечить нормальне майбутнє таких людей.
